Одразу за моїм рідним селом Загвіздя, що за Бистрицею Солотвинською біля Івано-Франківська, починається Чорний ліс. Зараз його частина відгороджена об’їзною дорогою.
Саме в цьому лісі, що перед Об’їзною, як кажуть загвіздяни, донині збереглася ціла мережа поруйнованих часом окопів Першої світової. Тут місцеві люди збирали свинцеві кульки, щоб запаювати діряві баняки. Тут знаходили австрійські штик-ножі, якими різники кололи свиней. У цих окопах донині риються «чорні» археологи, шукаючи ретрозброю та залишки солдатської амуніції.
Згадую про ці місця з однієї причини. Мій тато неодноразово переказував розповідь своїх батьків про ті трагічні часи. У хату до мого діда-війта поселили молоденького офіцера-москаля. Він був настільки юним, що всі не переставали дивуватися, як рускій цар посилає на війну таких дітей.
Офіцерик був добрим, як казала баба. Він защораз перепрошував, дякував і платив за харчі, хоч міг цього й не робити. Після тижня побуту москалик повідомив ґаздам, що на світанні його рота йде в штикову атаку. Через кілька годин хлопця принесли з розпоротим животом. Він був ще живий, плакав, просив помочі. Особливо страшним, як переповідала баба, було те, що на його вивалені кишки постійно сідали мухи. Вона разом з іншими жінками плакала, дивлячись на це. Урешті принесла домашню ікону і дала йому поцілувати. Він одразу затих і незабаром відійшов.
Як це не дивно, моя баба була переконана, що Божа милість у позбавленні мук молодого офіцера – то була плата, що він заплатив напередодні за український хліб, яким його годували. Я пізніше розмірковував, що той православний офіцер цілував греко-католицький образ. Але хто ж би розбирався в той момент у релігійних конфесіях і течіях? Йому, певно, було вже байдуже. Аби лише не боліло.
Учора дивився на фотографію двадцятилітнього нашого десантника із села Рахнівка, що на Вінниччині. Він загинув у бою біля Слов’янська. Уже сьогодні хотів знайти його ім’я та прізвище в Інтернеті і не зміг. Як завше, іде цілий вал інформації, який затоплює все. Мені стало дуже гірко від цього, адже хлопчина з родинного села Василя Стуса. Так само, як поет-політв’язень, він віддав своє життя за Україну. Стусові, щоправда, пощастило, якщо так доречно сказати, більше: у нього залишився син, онуки, правнуки, навіть незважаючи на те, що, окрім сина, він нікого не встиг побачити. Натомість молодий солдат устиг зробити лише найголовніше – скласти голову за рідну землю.
Майже щодня ми отримуємо звістки про те, що гинуть наші хлопці. Вони відходять молодими. Влада переконує: могли б за день завершити антитерористичну операцію, але зважаємо на цивільне населення. Ця операція триває вже майже два місяці. І важко уявити собі, чому цивільне населення при здоровому глузді не покидає домівок, де йде війна. Навіть більше: частина з них виходить прикривати собою терористів. Вони ж під їхнім прикриттям, із-за їхніх спин розстрілюють наших молодих бійців.
Бачу, як круглолиций дядько зі Слов’янська нарікає: «Вели бій, і от прострелили мені кілька разів склопакет у хаті. Я собі надбав, а вони прийшли з військом і нищать моє добро». Дивишся на це бездумне, тупе лице і розумієш, що йому ціною всього на світі є власний будинок і діляночка коло нього.
Бої тривають. Їм поки що не видно кінця. Але чи має бути нашою ціною життя та здоров’я молодих українських хлопців за те, щоб вони їх віддавали за спокійне життя дядьків, яким головне, щоб шибки не побили?

Іван КОСТЮК