Богдан Логвиненко (м. Київ) – засновник порталу “Сумно?”, автор туристичних маршрутів, культуртрегер, промоутер. Відвідав 38 країн світу. Засновник агенції подорожей Prygody.com.ua, працює туристичним провідником.

Ось що він сам про себе пише у блозі: “З 2004 року я активно займався культурою. Ми з друзями заснували культурологічний інтернет-проект-видання “Сумно?”, тривалий час (6 чи 7 років) я був його головним редактором, і в найкращі часи нас читало 10-15 тисяч осіб за день. З 2007 року я займався гуртом “Мертвий Півень”. Це був мій перший музичний досвід, і, до того ж, на той час, це був мій улюблений український гурт. Паралельно я працював у різних виданнях: “Книжковий клуб”, “Газета по-українськи”, писав статті ще у десяток ЗМІ.

У 2008-му почав працювати у ТСН.ua. З “1+1” я перейшов на Перший національний і вгробив частково рік життя на бюрократію, особисті розборки непрофесійних людей і спроби побудувати замок з піску. Там я був автором і ведучим передачі, яка за рік змінилась тричі і лише наприкінці року нарешті вийшла в ефір…

У 2009 році я був головним організатором “Антонич-фесту”. Зробити це саме там було моєю мрією. Цей фестиваль ми зробили спонтанно, і почався він з флешмобів на 100-річчя Богдана-Ігоря Антонича. Фактично, це був фестиваль, організований “знизу”, від самих людей без досвіду, які хотіли б там побувати. Там було три молодих театри, художній і скульптурний пленери, чудовий дитячий майданчик, де діти ліпили мультфільм, велика музична сцена, на якій заграли Катя Чілі, Віктор Морозов, “Кому Вниз”, “Мертвий Півень”, “Вій” і двадцять інших українських гуртів. Це досі залишається одним із найкращих для мене досвідів управління великою кількістю людей, і в цілому він пройшов успішно.

У 2009-му з’явилась моя книга казок з довгою назвою “Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича” у видавництві “Грані-Т”. Я завжди любив історію і казки, і в серії “Життя видатних дітей” це вдалося поєднати. Тоді ж, у 2009-му, я трохи попрацював у “Телекритиці” і був першим редактором проекту “Відеотека” до середини 2010-го, коли поїхав мандрувати по Сибіру, Уралу, Західній Європі. Автостопом, про що активно писав у себе в блозі. Пізніше ці історії проілюструвала чудова київська художниця, і незабаром вони, значно дописані і віділюстровані, з’являться для читання.

На початку 2010-го ми з друзями відкрили магазин “Ятки”, який проіснував лише півроку. Ми розмальовували двір на Подолі у Києві і висаджували квіти. Після “Ятки” з’явились наступники –  магазини-галереї “правда,б” у Києві і “ПРАВДА,Б. матьора галерея-батярня!” у Львові, до яких я більше не причетний, але які страшенно люблю.

У 2010 році я зробив перший тур чеського гурту «DVA» в Україні, вони відвідали 5 міст, і все пройшло дуже успішно. В 2011-му з’явилась агенція «NaturalEast», в якій я працюю досі і яка до цього часу представляє інтереси кількох українських гуртів, кількох польських і кількох чеських. Ми займаємось некомерційною і часто експериментальною музикою. За 2010-2012 роки ми привезли в Україну NP (napszyklat) (2 тури, всього 21 концерт), «DAGADANA» (2 тури по 11 концертів), «Port-Royal» (тур Україна-Молдова-Польща, 12 концертів), ще два тури «DVA» (загалом біля 35 концертів). В 2013 році ми зробили останні проекти в Україні і зосередились на Європі.

Окремим кейсом «NaturalEast» є представлення української актуальної музики за кордоном. У 2011 році я проїхав за місяць 15 тисяч кілометрів автостопом, зробивши умовне коло навколо Чорного моря, і відвідав 13 країн. В листопаді 2011-го переїхав у місто Познань, де почав займатися концертами у Польщі і працювати з кількома польськими гуртами. У 2012 році зробив коло навколо Балтійського моря (10 тисяч кілометрів, знову автостопом)…

У 2013 році на запрошення сайту “Я люблю АЗИЮ | I love ASIA” я переїхав у Малайзію і пізніше почав водити групи по Індонезії, Малайзії, Сінгапурі. Від’їздив сам тут вже немало. Частково автостопом. Багато де встиг побувати “першим білим” і дуже багато де “першим українцем”. Вивчив розмовну індонезійську. Воджу тут групи активних і дуже активних подорожей за помірно бюджетні кошти. Для найбільш активних по всьому світу заснував нещодавно разом з Орестом Білорусом Службу пригод”.

30 вересня в арт-кафе «Хрущ на Вежі» Богдан Логвиненко розповість про подорожі, правила виживання і багато іншого.

 

– У твоїй автобіографії стільки пригод, змін видів діяльності та подорожей, що іншим стало б на кілька життів. Що тебе так веде?

Пошук сенсу існування. Відкриття нових обріїв сприяє ще більшому бажанню пізнання і нового відкриття. Постійне перебування у ролі першовідкривача і провідника – це те, що приносить якесь екзистенційне задоволення… Мені не йшла журналістика, якщо я не відчував, що роблю щось унікальне. Я ніколи не був прес-конференційним журналістом, мені не вдавалось працювати там, де двадцять камер знімають одну і ту саму пику, – там відчути себе першовідкривачем неможливо.

Коли я возив музику в Україну, керувався виключно власними вподобаннями. Мене взагалі рідко цікавили гроші. Зараз я більше воджу мандрівників по Азії, таких самих, як я, заробляю небагато, але отримую неймовірне задоволення, коли можу дати їм таке саме відчуття якогось відкриття.

– Я пам’ятаю той момент минулої весни, коли ти мені розказував у Познані про свої плани поїхати до Південної Азії. Минув рік, як ти там. І все в тебе йде, як раніше, – весело, радісно і з легкістю. Як тобі це вдається? Поділись секретами з тими, хто боїться незвіданого.

Не знаю, часом мені здається, що треба посилати правильні сигнали в космос і цього достатньо. Але, перш за все, слід знати, чого ти хочеш, і просто вміти це сформулювати. Але це має бути щось земне, приземлений сигнал у космос.

Не боятися руху і змін. Це той шлях, який разом з країною зараз матиме можливість пройти кожен українець і “совок”. “Совка” нема, а “совки” є. Чому?.. Бо бояться руху і змін. Не треба боятися зміни професії, статусу і опускання з вищої касти в нижчу. Слід лише розуміти, де тобі більше перепадає задоволення. От, скажімо, для моєї 70-річної бабці я опустився з престижного журналіста і телеведучого до “екскурсовода”. Соціум може легко нав’язати цей класовий стереотип. Але для себе я став значно більше відкривати, вчитися, пізнавати і рухатись. Отже, я виріс. Виріс для себе і за межами власного соціуму. Але ріс я поступово, посилаючи сигнали, чіткі і зрозумілі. Посилаючи сигнали, треба розуміти, що сигнал – це лише попередження про наміри, а не благання про допомогу. Якщо ви самі зробите 90% рухів, то 10% в подарунок від космосу отримаєте. Не вигідно? Ну, тоді сидіть вдома і чекайте перемоги в лото “Забава”.

В мене є дуже простий приклад. Коли я подорожував автостопом Росією і тим, що зараз є зоною АТО, мені постійно водії ставили одне і те ж запитання: “Якщо кожен так, як ти, поїде стопом подорожувати, хто тоді буде працювати на заводах?” Тоді я не міг відповісти на це запитання, і тільки зараз до мене прийшла відповідь. І ця відповідь – відсутність реформ в Україні. Вони відсутні не тому, що я один поїхав стопом “тунеядствувати”, а тому, що, навпаки, сотні-тисячі-мільйони не поїхали, а пішли працювати на завод, в мєнтуру, в прокуратуру, в суди і лікарні. І зараз це армія дорослих людей, які не бачили світу, не знають бодай одної мови, не знайомі з культурою, не поважають релігії. Це армія тих людей, які бояться змін і не хочуть рухатися, армія, яка здатна поховати будь-які реформи. Це наше внутрішнє ДНР і ЛНР, яке є і в Франківську, і в Миколаєві, яке навіть без зовнішнього втручання повстане і вже повстає. Проти освіти, модернізації, перекваліфікації тощо.

– Давай тепер до практичного. Існують міфи, що Південна Азія – це відсутність гігієни, можливість підчепити якусь невиліковну хворобу, зовсім інша ментальність, з якою європейцю дуже тяжко увійти в повноцінний контакт. Що з цього правда, а що міф?

Гігієна – це дуже відносне поняття. Наприклад, майже в кожному туалеті в Південно-Східній Азії є “душик для дупи”. В індонезійських туалетах – це відро води і черпак. Для нас це – негігієнічно, а для них туалетний папір – це дико.

Те ж саме з їжею. У нас є санепідемстанції, тисячі якихось перевірок і контролів. А в них – у  сотні і в тисячі разів більше кафе і жодних “епідемстанцій”.  В Україні я труївся раз на місяць, регулярно, бо просто щодня їв у кафе в різних містах. В Південно-Східній Азії – двічі за півтора року. Та й то – піцою і спагеті, тобто не азійською їжею, яку вони не вміють готувати.

– Як себе вести білій людині там, щоб не мати проблем, як знайти контакт культур?

Не вести себе як росіяни. Я думаю, що російський матеріалізм потребує окремого дослідження. Імперіалістичний матеріалізм виявляється не лише в “кримнаш”. Чому “руссо турісто” так нешановані ніде?.. Та вони просто відчувають себе господарями скрізь. В усьому світі росіянам здається, що вони володарі, з одної простої причини – скрізь їх приймають краще, ніж в Росії. Скрізь сервіс кращий, ніж в Росії. Звідси походить їхній неймовірний барський світоволодарський тваринний інстинкт.

У Джокджі приймають краще, ніж в Європі, тому часто європейці, які довго тут перебувають, стають нестерпними. Росіяни стають нестерпними зразу після перетину власного кордону. Бо їм всі винні і у них завжди за все “уплочєно”. Тому в Таїланді мирні тайці їх відкрито не люблять. Тому в Туреччині ходять легенди про “русскіх”…

Щоб не мати проблем, слід вбивати у собі “совок”, зустрічати незнайомців посмішкою і допомогою. Ми гості скрізь, де б не перебували. І тоді контакт культур сам вас знайде.

               Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ