На фронті він із перших днів АТО. Має величезний досвід військової справи, має контузії та поранення, адже війна безжальна. Проте це не зупиняє справжнього бійця, старшину 24-го штурмового батальйону «Айдар» Збройних сил України Миколу ПАВЛЮЧЕНКА.

Нині чоловік перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Але думками він постійно там, на Луганщині, де несуть службу його побратими-«айдарівці». Їх залишилося не так багато. Але вони до останнього тримають оборону.

Окрім усього, Микола Павлюченко займається ще однією важливою справою на Донбасі: пошуком загиблих і зниклих побратимів, спільно з однодумцями організовує їхнє перепоховання. Саме за його активної участі не так давно відбувся похорон у Старобільську 28-ми невідомих українських військових ‒ бійців «Айдару» й аеромобільної бригади. Усіх не вдалося ідентифікувати. На черзі – нові поховання.

«Галицький кореспондент» зустрівся з Миколою Павлюченком і записав його роздуми про війну, таку, якою вона є насправді…

Про затяжну війну…

На сьогодні існують дві великі проблеми. Перша – ця війна не на один рік, друга – у війну буде втягнуте все наступне покоління. Тому потрібно починати боротьбу за свідомість молоді зараз, особливо на Донбасі. Бо наші чоловіки на Сході уже «наїлися» війни, вони озлоблені і не розуміють, чому воюють за тисячі кілометрів, а інші просто стежать за подіями далеко від фронту, п’ють пиво і по телебаченню дивляться, чим це «діло» закінчиться. Наші сили не безграничні. Підкріплення немає, потрібна широка мобілізація. Найбільш болючий момент ‒ це те, що ми без широкої підтримки тамтешнього населення. Більшість  в очікуванні, не розуміючи в який бік колихне війну. Насправді буквально 10-15% донеччан хотіли і хочуть до Росії, а всі інші… Для багатьох з них ми ‒ фашисти, бандерівці, навіть я, який родом із Центральної України.

Про донбаські реалії…

Ми воюємо не тільки за межі держави, ми воюємо за своїх людей, яких держава покинула впродовж цих двадцяти років. Інформаційна війна з боку Росії не один рік ведеться. Ми східнякам розповідаємо, що раніше Луганщина була Слобожанщиною, що на їхніх рушниках і вишиванках автентичний орнамент, що вони ‒ частина великого етносу… І ми воюємо зараз за своїх людей, які русифіковані і не винні в тому, що русифіковані. І намагаємося це пояснити місцевому населенню.

На момент коли я вибув, через поранення на озброєнні батальйону «Айдар» не було жодного танка, жодної пушки, жодного міномета. Але для тамтешніх, у кого розбомблена хата, відсутність у нас важкого озброєння – це не аргумент, вони не аналізуючи звинувачують нас. Кажуть, що з нашим приходом на Донбас згоріли їхні будівлі. І це озлоблення до весни збільшиться. Старі люди радянської епохи пам’ятають дешеву ковбасу і горілку, і ці старі люди і за цю “втрату” теж на мене озлоблені. І це ще не біда. Біда у тому, що на них дивляться і до них прислухаються їх діти та онуки! Тому потрібно воювати вже зараз за свідомість нащадків!

Про безгрошів’я та відсутність озброєння…

У місті Щастя люди чотири місяці не отримують пенсії та зарплати. І біля прохідної нашої військової частини стоять черги голодних. Зрозуміло, що їжею та ліками, які нам передають волонтери, ми ділимося з місцевим населенням. І далі будемо ділитися. Дивитися на голодних дітей та старих людей ми не можемо, бо самі маємо батьків та дітей. Буває, ділимося останнім. Але це не нормально, коли люди на нашій території не мають своєчасних пенсій чи зарплат.

Нам як окремому штурмовому батальйону збройних сил України повинні були з першого дня АТО надати БТРи і танки. Нам нічого не дали. Ми просили хоча б міномети. А у відповідь почули: хто нас буде роззброювати? Тобто їм не йдеться про те, щоб ми швидше з цією війною покінчили, щоб ми ефективніше воювали, вони переймаються, щоб ми не повернулися в Київ і не поставили рубом питання, які порушив Майдан.

Молоді під час зустрічі я рекомендую вчитись дружити з однолітками зі східної території, збирати кошти і допомагати ліками та харчами тим, кому зараз тяжко. Бо хочуть вони чи не хочуть, а будуть втягнуті в цей конфлікт. Не знаю, на скільки вистачить мого покоління, людей, яким за 40 років. Бо теперішні втрати насправді набагато більші за ті, які нам озвучують. Значно більші!

Про поховання у Старобільську…

Військове поховання у Старобільську довелось організовувати випадково: до начальника прокуратури Луганської області звернулися з листом-проханням працівники Старобільської судово-медичної експертизи надати дозвіл на поховання 27 тіл вояків, особи яких встановити не можливо. Вони пролежали в морзі майже місяць, я випадково став свідком того, як їх уже готувалися ховати в поліетиленових мішках. У мене від побаченого і почутого  знесло дах! Я й прокурору телефонував, спочатку просто просив його допомоги, щоб зупинити цю вакханалію, він на мене визвірився, став ображати. Далі кажу: якщо таке відбудеться, то я, хоч і контужений, але адекватний, а прийдуть неадекватні й виріжуть увесь виводок. Він мені почав розказувати, які статті я вже порушив своїми висловлюваннями, на що я відповів, що є керівником правозахисної організації і розумію, що роблю. У результаті завдяки керівнику СБУ області, якого я особисто знав, мені вдалося це все діло на тиждень заблокувати.

27 тіл: половина ‒ «айдарівці», половина ‒ десантники, 80-та десантна аеромобільна  бригада. Це львів’яни. Ми добилися того, що їх нормально поховали, з усіма військовими почестями. Спочатку домоглися, щоб нам виділили окрему частину лісу біля районного цвинтаря. Там, до слова, ми знайшли вісім невідомих поховань! Хрестів на могилах не було, стояли просто штахети. Мені повідомили, що там лежать сепаратисти. А я сказав місцевим, що своїм ми хрести поставимо, а ви поставте своїм. Потім ми змогли розібратися з тими похованнями: там у восьми могилах було п’ятеро жінок та троє чоловіків. Невідомо, чи це наші, чи їхні. Але вважаю: якщо людина померла, то Господь примирив її з цим світом.

П’ять днів ми рили траншеї у лісі, а за цей час «Новою поштою» із Києва прийшли 27 гробів та хрестів. Потім, коли ми вже були готові до поховання, 28-го скинули з вертольота в річку Айдар. За формою було видно, що це танкіст. Незрозуміло, звідки він, але ми швидко докупили гріб на місцевому базарі й поховали разом з усіма. Зараз ми готуємося до нового поховання. Дев’ять тіл. Точніше три тіла та шість фрагментів людських тіл, які знаходяться у морзі. Із них тканини взяли для аналізів ДНК.

Про «Айдар» та лінію фронту…

Людей дуже багато зібралося на похорон, місцевих, старобільських. Не можу сказати, що вони масово налаштовані проти нас. Але з ними ніхто роз’яснювальних робіт не веде. Вони день і ніч Богу моляться, аби до Старобільська лінія фронту не дійшла. Між Старобільськом і Щастям орієнтовно сотня кілометрів. Половина «Айдару» знаходиться в Старобільську, а половина ‒ в Щасті. «Айдарівці», які в Щасті, приречені на оточення, тому що там на лінії оборони утворився справжній  «апендицит». Тому терміново потрібно укріплювати фланги іншими частинами.

Як я опинився на фронті? Це дуже довга історія, яка нікому не потрібна. Скажу, що найважче було в серпні-вересні,  у Новосвітливці та Хрящуватому, наших хлопців багато полягло – вводили більше 130 чоловік, 29 – загинули, 65 – поранених, а майже всі інші контужені. Ворогів теж багато знищили. І стояли доти, поки не надійшов наказ відійти, інших цифр озвучувати не слід. Безладу ще багато, але ніхто не скаржиться, хлопці воюють, отримують поранення, гинуть і жодної копійки поки що не отримують. Такі наші реалії.

Записав Андрій МЕНІВ