“Івано-Франківськ – європейське місто”, “Європейському місту європейські дороги, – ось одні з багатьох добре відомих нам лозунгів, які стали чимось більшим, у які нас змусили повірити спраглі до владних крісел місцеві політики… Слова, які все більше і більше дражнять вухо пересічного міщанина, вбиваючи залишки віри у “станиславівську мрію”. Бо доріг, особливо європейських, як не було, так і не немає, і далі – за списком…

Але нестача європейськості ззовні ще не означає, що вона відсутня взагалі, адже за своїм духом місто, його жителі та весь прикарпатський край можуть вважатися європейськими. Принаймні внутрішня їх сутність містить більше цього шляхетного компоненту, аніж зовнішність, що, власне, й впливає на усе наше буденне та публічне життя. Яскравим підтвердженням такої оптимістичної тези може бути й місцева політична дійсність, навіть поведінка наших обранців.

Місцеве політичне буття виявляється у нас по-європейськи сірим та дещо нудним порівняно з тим, яке вирує у парламенті, особливо з огляду на останні події з рукоприкладством, кров’ю, блокуванням трибуни, швидкою допомогою, звинуваченнями, і багатьма іншими атрибутами цього ганебного “видовища”. Жодної мови про якусь там демократію та високі ідеали в таких випадках йти не може.

Те, що у нашій вотчині називають конфліктами, непорозуміннями мера з депутатами, незадоволенням фракцій діями керівництва ради поряд з “парламентським процесом” виглядає квіточками. Але хіба можна політику та політиків, тим паче, вітчизняних уявити без найменшої боротьби?

Інша справа, як провадиться ця боротьба. А провадиться вона порівняно цивілізованими, легальними методами, де хоча б є натяк на взаємоповагу, толерантність до поглядів опонентів. Звичайно, в Івано-Франківській міській та обласній радах трапляються “кризи”, але переважно важко й пригадати, коли вони досягали точки кипіння, не кажучи вже аби перетворювалися на побоїща. Навіть попри наявність в обох місцевих радах вибухової суміші у вигляді радикалів з ВО “Свобода” та їхніх найодвертіших і найнетерпиміших опонентів з Партії регіонів до подібного навряд чи дійде. Останніх, вочевидь, стримує тутешнє виховання, не без елементів толерантності до політичних противників, хай навіть удаване, та мале представництво. І суто гіпотетично припустімо, що тут також має місце пріоритетність добробуту жителів міста та області над зведенням політичних рахунків. Партія, що уособлює владу повинна показати себе з кращого боку, щоб й надалі користуватися довірою прикарпатських виборців, а в підсумку, як мінімум, зберегти своє становище. До того ж за усіма перипетіями має можливість спостерігати громада в режимі онлайн-трансляцій. Тому-то й змушена місцева ПР грати за правилами, яких, судячи з подій у парламенті, в столиці вона довзоляє собі не дотримуватися.

Загалом прикарпатський політичний істеблішмент попри численні вади та недоліки справляє враження більш цивілізованого та європеїзованого на відміну від колег з столичних пагорбів.

Анатолій ДВІРНИК