Нещодавно звідусіль мене закликали любити Україну. Хочу усім сказати, що я полюбив її ще маленьким. Можливо, тому, що любити її забороняли. Це була дивна любов. Я любив те, що ніколи не бачив, я любив те, про що доводилось лише чути. Я любив Україну-мрію.

Коли повернувся з армії у 1989 році, ця мрія почала ставати реальністю. Я вже бачив її образ, я відчував її подих і усім своїм юнацьким єством хотів її. І докладав для цього максимум зусиль. Врешті решт, завдяки цим старанням, а може, всупереч їм, ми поєднали наші долі. А може, просто цього прагнули наші батьки.

До сих пір не знаю, чи хотіла вона мене. Тому що майже двадцять років ми вже живемо разом, а життя так і не склалось. Я хочу любові від неї і поваги до себе, а отримую зневагу і насмішки. Правда, інколи видається, що вона любить мене, але це всього-на-всього гра. Її цікавить лиш одне - мої гроші. Я приношу їх і віддаю їй. На що вона тратить ці кошти, я не знаю. Мені важко зізнатись самому собі, але в неї багато коханців. Це їм, швидше за все, дістаються мої гроші. Вона, Україна, виявилась нерозумною. Відповідає любов'ю лиш на пристрасть до неї, коли беруть її всю і готові забрати в неї все. А на щиру любов до себе не реагує.

Ви будете сміятись, але я досі люблю Україну, проте не ту, з якою живу, а ту дитячу, якої ніколи не бачив. А з цією не знаю, що робити. Життя з нею - жах, а кинути не годен. Картаю себе тільки за те, що коли одружувався, не уклав з нею шлюбного контракту. Тепер це зробити дуже важко, практично неможливо. Намагався звернутись до суду, а там: «Бачили очі, що брали».

У кожного з вас є своя Україна. Та перед тим, як одружуватись, не забудьте про шлюбний контракт.

Василь ПОЛУЙКО,
громадський діяч