Світ просувають вперед божевільні ідеї, які продукують вільні люди. Сім років тому київський режисер Леонід Кантер вирішив взяти простий кухонний табурет і віднести його до океану. Зібрав друзів і таки відніс. Подорожували без грошей автостопом. Результатом подорожі став фільм і план віднести ще три табурети до решти океанів. За сім років Леонід пройшов увесь світ. У цих подорожах він знайшов кохану жінку і народив двох дочок. «Галицький кореспондент» розмовляє з Леонідом – вільним і щасливим.

– Все вже позаду, а як починалось?

Якраз часи такі були – революційні, і здавалось, що тепер все почнеться по-новому, що кіно почнуть знімати не заради відкатів. Але ми побігали трошки і побачили, що нова влада крісла ділить, свариться, і їй абсолютно нема справи до нашого кіна. Сиділи, пили чай на кухні, над сценарієм думали. І я тоді так конкретно відчув, що ми намагаємось не від серця працювати, а головою. Насправді, найбільше у житті хотілося мандрів – щоб з друзями йти і грати вуличні вистави. Щоб людей іноземних веселити. Щось ми їм розкажемо, щось вони нам. Так і кіно буде живим, як саме життя, бо нема кращого режисера, ніж Бог. От тоді й виникла ідея понести табурет до океану.

– Ідея абсолютно божевільна, на перший погляд. Чи є аналоги таких подорожей у світі і як на це все реагували?

Мені тітка у посольстві Канади претензію кинула: «Це ненормально, щоб дитина спала під відкритим небом!» А що тут ненормального? Ненормально – це те, що у них приміщення без вікон, що треба всю їжу і воду лишити при вході і цілий день від задухи, голоду та спраги дуріти, бо у посольському кулері нема стаканчиків. Що ця тітка має гостей щиро вітати, а вона ікла виставляє. Нормальність і божевільність сильно поплутались сьогодні у наших головах. Якось ми з табуретом зайшли у Лодзі до фільмової академії. Нам там показали студентський фільм Полянського «Двоє з шафою». Про те, як двоє хлопців шафу тарабанять. Вони з моря вийшли й у море повернулись. Десь перегукується, га?

– За які гроші подорожували, що носили в наплічнику?

Грошей не було. Ми вилетіли з 33 доларами і 33 центами на брата. Ідея була в тому, щоб перевірити цей світ і себе на людяність. І ти знаєш, ми всюди знаходили підтримку. Люди по світу дуже добрі у своїй більшості. Тільки їх дуже заморочили тим, що їм щось постійно треба купувати. От вони і бігають, як ті ховрахи. Наплічники теж маленькі були. Бритва там, мило, простирадло і килимок. Одяг – лиш то, що на собі. Але ті, хто читатиме твою газету, хай розуміють, що треба пратися, голитися і митися, щоб не втрачати людської подоби. Щоб у будь-який час було не соромно з міністром зустрітись.

– Ти пройшов із сім’єю, можна сказати, цілий світ – розкажи детальніше, як ви це пережили за ці роки?

За ці шість років мандрів я побрався з Діаною. Вона у мене ідеальна жінка. Красива, з відкритою головою та серцем. У всьому мені допомагає і намагається зрозуміти такого мене, якого навіть я сам часом не розумію. Як ми з нею їхали на Льодовитий океан, то зачали у Норвегії першу донечку. Вона у нас блакитноока блондинка. Бо ми саме ночували на даху недобудови, а норвезький лелека, що малечу ніс, не здогадався, що на даху кохаються українці.

– В тебе в подорожі народилась донька – чиє громадянство вона отримала, як з такою крихіткою вдалося не перервати задумане?

Ми мандрували більше року, і за цей час моя жінка завагітніла і народила. Причому це сталося в Аргентині. Точніше, не просто в Аргентині, а на Вогняній Землі. Народжувала у таксі до мене на руки. Таксист на другий день з квітами приходив. Назвали Патагонія на честь цього дивовижного краю. Від народження вона мала громадянство Аргентини, а тоді ми зробили їй українське, щоб можна без візи додому вернутись. Але ці всі паспорти і громадянства – щиро кажучи, дурість.

– Побачивши мало не весь світ, можеш сказати, що таке наша планета і народи на ній?

О, братику, ти знав, що спитати. Мене поки що ніхто не сприймає серйозно, бо людям не дуже є час на ці філософські побрехеньки. Один сказав: «Хай філософи думають», а другий каже: «Просто камінь. Шмат метеорита». Але якщо гарненько походити, подивитись, з індіанцями поговорити, то можна помітити, що те, на чому ми з тобою живемо, – це жива істота. Так, це щось неясне, це не черепаха на трьох слонах. Це щось інше. Кругле… Але воно дихає, у ньому пульсує серце, біжить жилами кров. Таких істот у тому, що ми називаємо Сонячна система, кілька, але вони чи то вже віджили, чи ще не народились повною мірою. От яблука теж не всі достигають одночасно. Одне маленьке, друге гниле, а третє он яке гарне. На такому гарному яблуку, як Земля, зародилося життя. Різні організми, маленькі інфузорії і великі динозаври. А потім завелось людство. Під час своєї еволюції з «доброякісного» людство стало «злоякісним», і Земля нами не на жарт захворіла. У «планети» підвищилась температура – те, що ми називаємо «глобальне потепління». Це тема цікава, але щоб сильно не вантажити людей, краще на цьому зупинитись. Бо завтра ніхто на завод не піде.

– Як тепер тобі живеться після таких вражень і що буде наступним божевільним проектом, який потягне в дорогу?

Живу добре, спокійно і без метушні. Я уже все, що хотів у житті, зробив, деталі залишились. Індіанці кажуть, що треба за кожну народжену дитину висадити сто дерев. То якраз на осінь займусь. А тоді покажу людям фільм, і наче все.

– Які найголовніші, на твою думку, застороги, практичні поради в таких подорожах?

Найголовніша порада – не зробитися трутнем. Бо легко брати та користуватися з когось, але завжди треба більше віддавати, ніж брати. Хай у тебе нема нічого, не біда. Дрова порубай, хату прибери, посуд помий. Щоб енергетичний баланс був. А ще хай той, хто йде, завжди пам’ятає, що настане завтра. А отже, все мине і немає безнадії.

– Чи були дійсно небезпечні місця та люди, куди би ти ні в якому разі не радив потрапити?

Були різні ситуації. Колись бомж, поки я спав, хотів мені очі великими ножицями виколоти, колись риба-камінь у ногу вколола, що я два тижні паралізований лежав. Але все, що було, то на користь. Це те саме, що малечі казати на ровері не кататись, щоби руки не ламати. Треба мандрувати і знайомитись з Землею, що за інтерес сидіти роками у себе на районі?

– Де люди найдобріші і де найсмачніша їжа на цьому світі?

Понад рік не їв оселедців, кабачкової ікри та квашеної капусти. Дивись, яка тенденція. Чим країна багатша – Штати, Канада, Західна Європа чи Бразилія, наприклад – тим люди більш жадібні, в хату не пускають, бо бояться за свої капітали. Ще гірше – країни «перехідного періоду», як Україна у дев’яностих чи нині Йорданія, де люди багато років вірили у Бога, а тепер вірять лише у гроші і секс. В цих країнах хороша їжа є, але вона не доступна простим смертним. Вони їдять пластикову їжу у макдональдсах. Разом з тим, є бідні країни. Наприклад, Болівія, Перу, Гватемала, Грузія та Україна. Життя у цих країнах дешеве, а люди добрі. На базарах нелегально торгують домашнім сиром, манго чи яблуками бабусі. Ці товари не сертифіковані, яблука червиві, але справжній їх смак не сплутаєш ні з якими замінниками. Колись ми біля Радивилова попросили у людей води напитись, то вони нам відро молока дали. Хто не мандрував, той бачить в Україні лише погане, все критикує, ганить і сварить. А хто трохи поїздив, той знає, що в нас є багато такого хорошого, що в інших зникло чи чого у них ніколи не було і не буде.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ