75 років тому в Карелії, в лісовому урочищі Сандармох було розстріляно «соловецький етап» – 1111 в’язнів соловецьких таборів. Серед розстріляних – цвіт української інтелігенції: діячі культури і мистецтва, політики, науковці. Микола Зеров, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, його донька і сини, брат Михайла Грушевського Сергій… Список жертв оприлюднений, його можна знайти в мережі. Всього в Сандармосі протягом 30-років минулого століття більшовики знищили майже 10 тисяч людей. Їхні рештки покояться в 236 розстрільних ямах. До речі, серед убієнних чимало й наших земляків. 

Вже три роки поспіль з Прикарпаття до Карелії їздять делегації громадських активістів – вшанувати пам’ять жертв Сандармоху. Цього року з пропозицією долучитися до таких заходів карельська громадська організація «Товариство української культури «Калина» звернулася до обласної ради і адміністрації. Зацитую листа. «Вельмишановні панове! У  далекій від Вас Карелії живе понад 12 000 українців. З 1993 року на теренах Карелії працює  Карельське республіканське громадське товариство української культура „Калина”. Ми пам’ятаємо свою першу Батьківщину Україну і в міру своїх можливостей працюємо на те, щоб у нашій теперішній Батьківщині Карелії знали і шанували українську культуру та історію. Справою життя для нас було й залишається спорудження пам’ятника „Убієнним синам України” в урочищі Сандармох Медвежегорського району. Починаючи з 2000 року в серпні до Карелії приїжджає велика українська делегація для участі в жалобних заходах за всіма убієнними руками сталінських катів… Запрошуємо Вас, шановні панове,  бути гостями нашого товариства у серпні цього року…»

Здавалося б, які можуть бути сумніви й суперечки довкола такого питання: готуємо рішення, голосуємо, їдемо. Проект рішення був розроблений і схвалений постійною комісією обласної ради з питань національного та духовного розвитку і культури.

Але на сесії облради минулого тижня довкола цього питання почалися дивні речі. Завдяки представникам однієї фракції голосування ледь не зірвалося. Обговорення тривало понад сорок хвилин – головуючий усіляко викручувався, аби не ставити його на розгляд, а його колеги біля мікрофонів не втомлювалися доводити, що вони і тільки вони краще знають, як вшанувати жертв. Пам’ять про трагедію використали як привід публічно позмагатися за звання найбільшого націоналіста. Врешті-решт рішення таки прийняли. «За» проголосували усі – окрім однієї фракції.

Чому так вийшло? Раціональних причин такої поведінки я не бачу. З погляду здорового глузду відмову депутатів голосувати за рішення про вшанування жертв Сандармоху лише тому, що не вони є його ініціаторами, пояснити не можливо.  Ніхто не зазіхає на їхнє право любити Україну, але намагатися монополізувати це почуття для потреб партійного піару – це смішно і якось по-дитячому.

В 2001 я мав можливість відвідати Освєнцім. Там у бараках колишнього концтабору облаштовано музеї. Українського немає, але є музей СРСР. Відвідуючи різні бараки, я зайшов до єврейского. Багато молоді старшого шкільного віку просто сиділи всередині, палили свічки і тихо спілкувалися. Ця молодь приїжджає туди організовано і розуміючи, для чого вона це робить.

А ми справді розуміємо, що таке для нас Сандармох і чому туди треба їхати?