Свято першого снігу

Ми нарешті їхали. І дивилися у вікно.

«Бог міг створити сніг не білим, — казала мені Ел, і я здивувалася, як раніше не подумала про це. Бог міг би, виходячи з функцій снігу, створити його якимось немарким — кольору хакі або брунатним. Уявляєш, Ка, як було б жахливо?!»

Поїзд завертав, з-за лісу внизу розкривалась сліпучобіла долина з гарно розкиданими де-не-де малесенькими хатками. Весь шарм пейзажу полягав у тому, що сніг — білий… Я подумки подякувала Богові.

– Ел, білий сніг — це кайф для усіх, але для художників-графіків — це просто чудовий подарунок. Живописці малюють весну, і літо, і осінь, та зате графікам подарована зима: лиш чорне і біле!

– Ка, отже, ми з тобою є іменинниками, — сказала Ел.

– Аякже! — відповіла я і витягла приховану пляшечку домашнього вина.

– Ні, тільки не зараз, Ка, — от приїдемо…
І ми нарешті приїхали.

Галицькі містечка взимку мають особливий колорит, і цей райський куточок, у котрому ми опинились, не був винятком. Я ніколи не була у цьому місті, хоч переїжджала через нього сотні разів. Ел радо стала моїм чічероне.

– Ка, я тут народилась, — сказала вона.

– Дивно… Мені здавалось, що ти завжди жила а Аві. Хоча… в тобі є щось таке особливе. Ну, тепер все стало на свої місця. То веди мене, куди знаєш.

Ел пірнула в кілька вуличок — і переді мною вже розгортався вертеп середмістя. Маленька ратуша, Народний дім, лікарня, невеличкі крамнички і маленький (бо старий і врослий в землю) костел… Зимове містечко нагадувало коробочки з різдвяними подарунками, воно було якесь несерйозне, майже іграшкове.

Потім ми вийшли за місто, в поле, бо кожен стіл нам би був замалий.

І поставили скраю на величезний білий обрус вино, хліб, якісь ще домашні солодощі та яблука.

– Якби я була етнографом, Ка, то сказала б, що нині початок зимового сакрального циклу. Нині свято, котре всі графіки відзначають в інтимній атмосфері, прощаючи одне одному все, що зчинили за весну, літо та осінь.

– Ел, пробач мені, я не завжди поводилася тактовно.