В Долині розбирають недобудовану тридцять років тому бавовнопрядильну фабрику, яка мала перетворити прикарпатський райцентр на один з найбільших в Радянському Союзі осередків з переробки узбецької та туркменської бавовни.

 

Як і кожне велике будівництво вісімдесятих, спорудження в прикарпатському місті Долині бавовнопрядильної фабрики, про яку тодішні газети писали не інакше як про “гіганта легкої промисловості”, у просторіччі називали “БАМом”. Новобудова вражала не тільки своїми масштабами (площа першої черги будівництва становила понад 36 тисяч квадратних метрів), але й тим, що до неї було прокладено залізничну вітку, яка зникала за фабричною брамою. Цією колією аж із сонячної Середньої Азії “біле золото”, як в Радянському Союзі називали бавовну, вагонами транспортували в Долину. Як розповіла колишній головний інженер Долинської БПФ Поліна Іляшенко, для стабільної роботи підприємства потрібно було постійно мати щонайменше тримісячний запас сировини.

Неподалік від фабрики на початку вісімдесятих виросла перша в місті дев’ятиповерхівка – гуртожиток для працівників фабрики, який одразу ж охрестили “Бастілією”, мабуть, через звичку місцевих парубків брати цю здебільшого жіночу “общагу” штурмом. Згодом поруч з “Бастілією” виріс цілий житловий масив, сучасний кінотеатр, перший висотний готель. Кажуть, якби було доведено до кінця все заплановане і запрацювала б друга черга фабрики, то в місті нафтовиків з’явився би ще один новий мікрорайон, не менший, ніж той, який розбудували після освоєння тутешніх нафтових промислів.

Оскільки нафтова промисловість в Долині давала роботу насамперед чоловічій частині мешканців міста та довколишніх сіл, поява нової фабрики повинна була подолати жіноче безробіття, яке досі маскувалося під ведення домашнього господарства. Відтепер замість домогосподарок у місті з’явилися прядильниці, чесальниці та стрічкарки. Загалом, роботою на підприємстві було зайнято понад дві з половиною тисячі працівників. 

У часи соцзмагань та планових зобов’язань будівництво фабрики з переробки бавовни відбувалося в шаленому темпі, час її спорудження потрібно було вкласти в одну п’ятирічку. Тож акт прийому першої черги бавовнопрядильної фабрики на 40 тисяч веретен голова державної комісії, головний інженер об’єднання “Укрбавовнапром” А. Самойленко підписав мало не в передноворічну ніч 1981 року. А про перший моток пряжі на Долинській БПФ прозвітували ще в листопаді 1980 року. До речі, з нагоди олімпійського року найвищу трубу на котельні БПФ прикрасили зображенням п’яти кілець та символу московської Олімпіади-80 – ведмедиком Мишком. Із пуском нової фабрики долинян особисто привітав урочистою телеграмою генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв.

Кажуть, для Брежнєва бавовна була такою ж ідеєю-фікс, як для Хрущова кукурудза. Густобровий генсек поставив завдання перед партійним керівництвом республік Середньої Азії збільшити вирощування бавовни в СРСР до восьми мільйонів тонн щороку і зайняти чільне місце серед світових лідерів бавовняної промисловості. Шість мільйонів тонн щороку мав забезпечити Узбекистан. Для зрошування нових плантацій бавовни в пустелі були прокладені іригаційні канали з річок, які напували Аральське море. Внаслідок цього Арал змілів на третину, ґрунти родючих колись долин засолилися, сільське населення перейшло виключно на сезонну роботу зі збору бавовни, яку відправляли на переробку на новозбудовані фабрики, зокрема, й в Україні.

В середині вісімдесятих спеціальною слідчою групою Іванова-Гдляна були викриті зловживання серед партійних очільників середньоазіатських республік, махінації з приписками та величезними хабарами. У так званій “бавовняній справі” фігурували завищені показники щодо зібраної бавовни на 1 мільйон тонн, гроші за міфічне “біле золото” ділилися між партійними бонзами в Узбекистані та Москві. Після сенсаційного викриття партійний  керманич узбеків Шарфан Рашидов застрелився. Зятя Брежнєва Юрія Чурбанова засудили до 12 років позбавлення волі, а міністра бавовняної промисловості Узбецької РСР – до розстрілу.

Ймовірно, саме через реальну відсутність необхідної кількості сировини другу чергу бавовнопрядильної фабрики в Долині, яка мала подвоїти обсяги виробленої на підприємстві продукції (перша черга фабрики за планом повинна була виробляти пряжі на загальну суму 30 мільйонів радянських карбованців на рік), так і не добудували. 

“Сировини вистачало, поки була планова економіка і виконувалися зобов’язання, – розповіла журналістові “ГК” колишній головний інженер фабрики Поліна Іляшенко. – Після здобуття Україною незалежності з нашими узбецькими партнерами стало важко вести справу. Я сама декілька разів літала в Ташкент на переговори, але вони не були надто успішними. Хоча були укладені міжурядові угоди про постачання бавовни, але їх здебільшого не дотримувалися.  Узбеки воліли торгувати з іноземними партнерами, які платили їм твердою валютою. Потім збудували фабрику з переробки бавовни прямо у себе і притік сировини взагалі припинився”.

За словами Поліни Іляшенко, переобладнати виробництво на переробку інших волокон – скажімо, льону – було неможливо. Для цього треба було повністю міняти устаткування, а це – величезні витрати. До того ж, у той час так само безнадійно стояли без роботи і підприємства в Житомирі та Рівному, які займалися переробкою льону. На початку дев’яностих в один момент “лягла” вся українська легка промисловість.

“Насправді не було необхідності переобладнувати виробництво, адже працюють на завізній сировині бавовнопрядильні комбінати і в Німеччині, і в Польщі, які розташовані так само далеко від сировинної бази, – міркувала Поліна Іляшенко. – Дотепер працюють бавовнопрядильні фабрики в Білорусі. На жаль, нам не вдалося досягнути взаємовигідних домовленостей з партнерами в Середній Азії. Так само не було реалізовано ідею відродити вирощування бавовни в Херсонській області і користуватися власною сировиною, бо на півдні України для бавовни замало сонця, вона не достигає там, як слід, і тому дуже низькоякісна”.

Добила фабрику проблема зі збутом виготовленої продукції. Раніше долинську пряжу у великій кількості замовляли для потреб військово-промислового комплексу – з неї шили “хабе”, камуфляжі. Потім тендери на забезпечення української армії раптом виграли турки, і продукція Долинської БПФ виявилася більше нікому не потрібною. Коли ж “човники” забезпечили українців дешевим імпортним одягом, то місцеву пряжу використовували українські трикотажні фабрики виключно на пошиття шкарпеток та панчіх, якими з долинськими прядильниками і розраховувались у важкі часи бартерних операцій.

Ще наприкінці дев’яностих на фабриці жевріло бодай якесь виробництво і була надія на те, що в недобудованих корпусах другої черги з’явиться новий промисловий об’єкт. Інтерес до закинутої промислової зони із готовими під’їзними шляхами проявили машинобудівники, але збутися цьому проектові не судилося. Тепер недобудовані споруди розбивають і розбирають на брухт та будматеріали якісь калуські підприємці. Територія довкола двох височенних труб Долинської БПФ нагадує антураж для зйомок фільмів-катастроф чи декорації постапокаліптичних комп’ютерних ігор. 

“Думаю, труби вони розбирати не будуть, – поділився припущенням з журналістом “ГК” сторож, який разом з трьома навченими собаками охороняє від мисливців за металами територію колишнього гіганта легкої промисловості. – Шкода би було. Тим більше, що в тій,  найвищій, де котельня, соколи собі гніздо звили”.

Після того, як підприємство остаточно перестало працювати, звідси зникло все цінне обладнання, апаратура. Кажуть, в Долині всі знали, де у кого і за якою ціною можна було все це придбати, тільки правоохоронні органи нічого не бачили. Після того, як на підприємстві помінялося кілька власників, пройшла процедура банкрутства, більшість колишніх працівників лишилися без роботи і з акціями на руках, які тепер нічого не варті. Був соціальний сплеск, пов’язаний з безробіттям, розбиратися в ситуації приїздила прокуратура.  Більшість фабричних приміщень уже викуплені приватними власниками під склади, оптові бази, автомийки, тут працює пилорама, фабрика з виробництва палет, дрібна пекарня, кондитерський цех і навіть фірма, яка робить морозиво.

Залізнична вітка, якою рухалися ешелони на фабрику, вже давно не існує і тепер виконує роль своєрідного орієнтира у часі та просторі – коли від поржавілих воріт долинського “БАМу” піти залишком залізничного насипу, з якого давно вже покрали рейки на брухт, і, перестрибуючи поодинокі рештки просмолених шпал, рухатися далеко-далеко на південний схід, то рано чи пізно можна дійти до того місця, де під палючим сонцем Середньої Азії росте “біле золото” бавовни…

Богдан СКАВРОН