Останні два роки для нас починаються з кінця. Все відбувається навпаки: ми рухаємось “до витоків”, у 1990-ті (бо вони на шляху у 30-ті?), крапля за краплею втискаючи у себе раба замість того, щоб вичавлювати. Якщо історія – спіраль, то зараз ми потрапили в найчорніший її сегмент, у час відмотки, який потім, напевно, назвуть періодом сходження Великого Відкату.

Але найгірше те, що більшість співвітчизників більше невдоволені тим, що їх не взяли “в долю”, а не тим, що хтось позбавляє майбутнього рідну їм країну. Інакше б вони не поповнювали собою і без того переповнені лави служителів “регіонам” і не перебували би в такій кількості серед силовиків і суддів, які, відповідно, б’ють і засуджують беззахисних в угоду того, хто захищений грошима.

Неформальна етимологія каже, що злочинець – це той, хто чинить зло, отже, з самого початку в Україні усталилось так, що боротьба її політичних “еліт” – це боротьба злочинців, понятія яких трохи наближеніші до зводу законів країни, проти злочинців, дуже далеких від того самого зводу. Те саме й зараз: для прикладу – тільки-но замерехтіла надія, що наша опозиція опритомніла, як тут же вона зареєструвала законопроект про реєстрацію національності. Якщо у країні нічого не важить людина, то що може важити її національність? Чи, навпаки, це комусь має додати ваги?

Тим часом влада без озирання на національності виштовхує в еміграцію масу людей, може, й ціле покоління, порушуючи не що інше, як цілісність країни, тобто конституційну норму. Бо це поняття – “цілісність” – повинно стосуватись в першу чергу населення, а вже потім – території.

Отже, прогнози найневтішніші, бо хвору на прізвище Україна взялось лікувати ціле угрупування докторів Пі, кожен – зі своїм варіантом прискореного “піпеця”. А в організмі, який почав серйозно хворіти, з’являються нові різновиди болю, і якщо це єдине, що відбувається з ним “цікавого”, то біль може викликати навіть інтерес пізнання нових відчуттів. Таке й відбувається зараз з Україною. Її ніби присаджують на знеболювальне за “білою схемою”: під впливом білих наркотиків всі ресурси серотоніну (гормону щастя) йдуть в роботу, викидаються у міжклітинний простір. Ця гормональна навала вступає у зв’язок з нейронами, і звичайна радість перетворюється у неземну, беручи у блокаду свідомість.

На цьому інвестиція вичерпується, настає спустошення, і організму потрібно в десятки разів більше важкого часу, ніж тривало піднесення, щоб поновити мінімальний прожитковий рівень серотоніну, привести себе в норму. Так от, все що роблять регіонали, – дають час від часу “пронюхатись”. Вони розуміють, що їхнє головне завдання, необхідне, щоб “рішати” ще головніші завдання, – це не допустити створення концентрованої причини для спротиву, яка могла б спровокувати суспільний вибух.

Свій довгограючий злочин вони розмазують у нефіксованих або “законних” діях. Нам же жити, ніби нічого не відбувається, – це ренегатство. Нарешті прислів’я “Мовчання – золото” набуло буквальності: наше мовчання – це їхнє золото.

Треба чинити опір хоча б внутрішньо, але без звикання, і тоді буде надія, що це сукупне закипання рано чи пізно нестримно прорветься назовні.

Ростислав ШПУК