Буремні 90-ті, у які формувався і гартувався вітчизняний підприємницький клас, заклали основи своєрідної «філософії» бізнесу, ключовими поняттями якої стали «новий українець» і «лох». Ця філософія в основних рисах вціліла до сьогодні, передовсім у сфері торгівлі.

Україна після «Правил радянської торгівлі» за 20 років незалежності так і не спромоглася на свій системний законопроект, який би регулював стосунки в цій сфері. Чим вміло користуються окремі персонажі, вправно «стрижучи лохів». Минулого року у Верховній Раді з’явився законопроект «Про правила внутрішньої торгівлі», але він не подолав лобістської протидії й занадто довго пролежав під сукном. У грудні минулого року проект відкликали на доопрацювання. Олігархи мають вставити в нього свої п’ять копійок.

Тому ми роками маємо ситуацію, коли, наприклад, виробник товарів щоденного вжитку, термін реалізації яких лічені дні, мусить чекати на виручку від реалізованої продукції до 60 днів. І замість того, щоб отримати зароблене й продовжувати працювати, він займається пошуком кредитування для наступного циклу виробництва, адже чинні порядки вимивають у нього оборотні кошти до копійочки. Так нашого товаровиробника кладуть на п’яту точку, а імпортер тим часом опиняється у значно більш виграшних умовах. Де ж економічна логіка і стратегія держави, якщо у ній той, хто нічого не виробляє, розкошує, а виробник животіє? Чи ми приречені утримувати західні й китайські компанії, остаточно втопивши національний продукт?

Крім того, великі мережі вимагають від виробника платити начебто за маркетингові послуги з просування товару, а насправді – лише за розміщення товару на своїх полицях (за так зване входження в мережу). Зрозуміло, що  перемогти в конкуренції з великими транснаціональними компаніями в умовах недружньої політики торгових мереж вітчизняному виробнику вкрай важко.

Іншою проблемою внутрішньої торгівлі є те, що вона надмірно зміщена у міста. У містах іде гризня за ділянки під супермаркети, у той час коли у селах закриваються магазини. Стимулів для розвитку торгівлі у сільській місцевості за останніх 20 років не було створено взагалі. Тепер у селах можна побачити машини, з яких продають продукти за ціною вищою, ніж в середньому по регіону. І справа не у витратах на транспортне плече, а в непродуманій державній політиці у сфері торгівлі.

Тож і маємо ситуацію, коли кожен новостворений квадратний метр торгової площі сьогодні 80% прибутку дає імпортерам і тільки 20% – нашим товаровиробникам. А здоровий глузд підказує, що мало б бути навпаки.  Розумний, поступовий протекціонізм у сфері торгівлі разом з одночасним стимулюванням місцевого виробника давно вже на часі. Інакше взагалі не зрозуміло, коли ж українці перестануть бути вічно бідними лохами, які нічого свого не виробляють і, відповідно, не заробляють, а мріють про новий споживчий кредит від банку з іноземним капіталом на іноземний же телефон.

Роман ЛЯБИГА, виконавчий директор Українського союзу промисловців і підприємців