Минулого року когось здивували, а когось і відверто обурили рекламні банери із зображенням Миколи ІІ, які рясно всіяли Схід та Південь України, себто Малоросію та Новоросію. Якісь православні громади ревно просили пробачення у величного царя-батюшки за те потьмарення розуму, що настало майже століття тому і знищило таку сильну і прекрасну імперію. І до дупи, вибачте, колоніальне становище українців, як і інших поневолених народів, до дупи кривавий 1905 рік, бо нам не потрібна історія, нам потрібні міфи. “Тільки імператорська велич з Государем на престолі забезпечила б процвітання усьому всеросійському люду, жили б не згірш за європи та америки разом узяті. Вірте цьому!”

Чи варто дивуватись, а то й обурюватись цим пашталаканням нам, галичанам? Далебі, ні! Ми ж бо – дзеркальне відображення своїх братів по той бік Збруча. З тією лише різницею, що у нас дещо інші міфологеми. Вам хочеться пам’ятника Катерині ІІ, а ми вам на те пам’ятних Францу Йосифу у Чернівцях. У вас “ТрактирЪ”, а ми вам Pasage Gartenberg, ви нам “Мясную лавку”, а ми вам Browar parowy Sedelmajera. Ви портрети імператора по забігайлівках, а ми вам цісаря по кнайпах. “І не треба рівняти, бо ми входили у велику Дунайську сім’ю народів. Ми були в цивілізованій Европі, в одній державі з Прагою, Віднем та Венецією! І наш Франц Йосиф, то вам таки не тиран Ніколай!” Ніби то не цісар, особливо після 1866 р., віддав полякам всю галицьку адміністрацію, суди, освіту тощо. Але про це нічичирк. Бо якось  не пасує до такого прекрасного міфу про європейську Галичину.

…Минулого літа відпочивав у Севастополі. Через певні проблеми зі здоров’ям змушений був завітати до однієї з місцевих аптек. Зізнаюсь, я теж перебував під впливом певних міфів, тож вирішив про всяк випадок звернутись до молодої аптекарки російською (каюся, але йшлося-бо про власне здоров’я). Вийшло без акценту, ну, може, трохи з рязанською говіркою. Продавець чемно запропонувала ліки від українського виробника. А що я вже не вперше купував цей препарат, то знав – якісніші від російського ВАТ “Нижфарм”. Їх і попросив, спровокувавши непідробне обурення дівчини: “Наши, украинские, ничем не хуже. Дешевле просто, – і тихо додала: – Понаехали тут”.

Так от, подумалося мені, може варто історію, врешті, залишити історикам, бо вона така, яка вже є, і почати нарешті жити у Своїй країні.  

Роман Черковський, письменник