Собака любить сніг не тому що він краще тримає слід, а тому що він краще тримає запах, так само як людина любить мову не за повідомлення, які вона несе, і не за звучання, яке її несе…

Українці люблять рідну мову швидше як мову жестів свого ментального тіла. Нею послуговуються, тримають її в серці і “в умє”, але не користуються нею за правилами, ніби правила записані десь не там, на чомусь брудному, бо при спробі її викласти на матеріальний носій – від паперу до повітря – чистота її не тримається.

Ця мова не дає оволодіти собою, “непідступна, горда і нескорена”,- всі ці епітети український народ присвоїв собі саме від неї. Хоча мурашки цих якостей бігають далеко не по всьому народному тілу, і не треба їх плутати з гусячою шкірою, особливо з тою, котра в гусятниці, “мурашки” – це реакція на внутрішнє, а гусяча шкіра – на зовнішнє, краще відчувати своєю шкірою, ніж свою шкіру. 

В результаті українська мова – це напівпорожній концертний зал під вишукано оздобленими безлюдними ложами на віртуозному виконанні якоїсь неземної ораторії. Напівпорожній, бо так ненароком склалось, що ті, кому випав щасливий квиток, на цей же час запрошені до організованого спокутування свого страждання на комплекс меншовартості та замкнутості рідної мови.