За кадром

Франківчанка Ірина Герасимова – одна з тих, хто сьогодні відкриває звичайним українцям вікно у світ великої політики. Ірина робить репортажі на «5 каналі», проводить прямі включення з «гарячих» точок, наприклад, з засідань Печерського суду, нерідко мандрує у складі так званого «президентського пулу». Українська політика в сюжетах Ірини – не «паркетний» офіціоз і не дешева клоунада, а жива, суперечлива і важлива суспільна справа. І нехай таке ставлення у часи політичних ток-шоу «не в тренді», але саме воно відрізняє журналіста-професіонала від цинічного заробітчанина.

 

– Ірино, як ти прийшла в політичну журналістику? Хтось підштовхнув? На каналі був відбір?

На «5-й» я прийшла вже як політичний журналіст. Тому якогось відбору не було. З політичною журналістикою познайомилась на «Інтерньюзі» під час Помаранчевої революції. Насправді, коли ще у Франківську я займалась розважалівкою, то думала, що політика – це нудно. Виявилося, це те ж саме, що й шоу-біз, але трохи менше синтетики і більше задроченості. А фінанси, в принципі, з політики перетікають у розважалівку і навпаки. Звичайно, я не про ті доляри, які йдуть на Кіпри і т.д.

Хтось підштовхнув?.. Ситуація така була у 2004-му, що потрібні були саме політичні журналісти, а не ті, що під танцюльки базікають. А мені потрібні були гроші. От і довелося перепрофільовуватися, життя змусило. Але з такими вчителями, як на «Інтерньюзі», зробити це було не складно. Кілька слів щодо відбору на каналі. Фактично, журналісти і редактори у столиці, хоч і працюють на різних телеканалах, але за рейтинги поза роботою не змагаються. Всі одне одного знають, і з початком нового сезону щороку починається “кругообіг” журналістів в природі. Комусь пропонують вищу платню на іншому телеканалі, комусь перспективи, комусь місце в ефірі тощо. Це один спосіб потрапляння на телеканал – коли твоє ім’я принаймні для редакторів загальнонаціональних телеканалів відоме. Другий – ти можеш бути студентом другого чи третього курсу і прийти на практику. А потім вже в аудиторію не повернутись, а залишитися в ньюз-румі з зарплатнею. Цей варіант для талановитих і пробивних. На «5-му» каналі і перший, і другий варіант діють.

– Політична журналістика – це еліта професії? Якщо так, то які бонуси з цього статусу? Ну, якщо відверто, тобі згодилися колись знайомства з політиками?

Еліта? Можливо, і є якесь таке узагальнення, але я б так не сказала. Еліта – це якщо ти професійний журналіст і тобі не соромно за свою роботу. І ця еліта є в будь-якій сфері: політика, соціалка, культура…

А от використовувати службове становище для особистих цілей, тобто звертатися до депутатів за якимись преференціями, – це вже не елітно. Не професійно. Я, звичайно, не кажу про якісь летальні, не дай Боже, випадки. Але мені знайомі депутати за весь час допомогли хіба що пройти беркутівський кордон на якомусь заході, коли журналістів наша дружня міліція за вказівкою ще дружніших керманичів не пускала. Так, розумієш, а більше й не потрібно. Ну, й хіба що знайомства з політиками ще допомагають вийти на потрібну людину для інтерв’ю. Тобто є якась слизька тема, і ти розумієш, що тобі потрібна конкретна людина, яка рідко йде на контакт, а з журналістом тим паче. То можна звернутися до знайомого депутата з проханням пролобіювати. Ось так.

– Політика – це досить брутальна чоловіча справа, особливо в Україні. Як ти, така тендітна жінка, даєш собі з цим раду? Під час суду над Юлею чи Луценком могли й розтоптати?

Суто жіноча штука: беркутівці під апеляційним судом геть відтоптали мені чоботи, куплені в одному з відряджень. Взула їх, здається, лише вдруге. І в той ранок вони пізнали і арматуру, і віддачу солдатських ніг. Злюща була на тих “ошоломлених” хлопців без обличчя. Але потім побачила їхнє взуття і почула, як з ними начальство спілкується… І минулося. Це єдине «жіночне», що згадалося. А так усюди суто людське, журналістське. Яка різниця, чи ти в спідниці, чи, пробачте, з яйцями? Для тих, що “забезпечують порядок”, це ні сьогодні, ні вчора значення не мало. Якщо штурмують – штурмують всіх. Хоча, коли була минулої весни на виборах Путіна в РФ, то вкотре переконалася – у нас ще працювати можна. Там, біля  ЦВК, коли російські спецпризначенці пакували люд, то камери операторів і мікрофони журналістів просто валялися під ногами. Дорога техніка за кілька секунд перетворювалася на металобрухт, і що цікаво, серед постраждалих були лише іноземні телевізійники. Тобто місцеві вже навчені і просто не лізуть. Розумієш?

А в Києві можуть трохи поштовхати, синців пару набити, обматюкати. Та й усе.

– Як в Росії сприймають українських журналістів? Наскільки безпечно туди їздити? Вам хтось гарантує безпеку, чи працюєте на свій страх і ризик?

Швидше, працюємо на свій страх і ризик. Головне – не втрачати голову і намагатися знайти золоту середину. Тобто відзняти усе, але самому залишитися цілим і щоб техніка не постраждала, бо тоді всі зусилля марні. Є ситуація, коли допомагає дипломатичний тон. Просто пояснюєш, що ти на роботі, твоя професія журналіст, а не провокатор. Точно не допомагають скандали. Як сприймають саме українських журналістів, однозначно сказати не можу – по-різному: опозиція і активісти – дружні, представники влади – байдужі. А от коли приїжджає, наприклад, пул українських журналістів з українським президентом до Кремля, то, не сумнівайтеся, пул російських журналістів першим отримає всю інформацію, місця для зйомок в залі і т.д. І що я ніколи не зрозумію, навіть коли вони – гості у Києві, тобто російський президент і вся його прес-свита, ситуація та сама. Особисто мені й не потрібно, тому що матеріал я нарию і без комфортного сприяння. Але, як то кажуть, за державу образливо. Чому російські клерки диктують умови тут, на українській землі? А українські клерки цьому усіляко сприяють.

– А як ти потрапила в президентський пул? Канал направив чи Адміністрація президента відібрала?

Адміністрація президента мене не відбирала жодного разу. І я горда цим. Направляли редактори каналу. Хоча відбір Адміністрації президента є, був і буде. Як журналістів, так і телеканалів. Скажімо, за часів Ющенка «5 канал» їздив постійно. А от телеканали опонентів рідко. Зараз навпаки. Я сама їздила не один рік і, очевидно, за потреби, знову поїду. Проте ситуація трохи дика. За кошти платників податків комерційні канали їздять у відрядження. І хто має честь їхати – визначають на Печерських пагорбах (КМУ, АП, ВРУ).  Хоча зараз “пул” – це безкоштовні квитки і безпроблемна акредитація на Захід. А добові і проживання оплачує канал самостійно. Очевидно, що телеканали самі мають оплачувати такі відрядження, якщо редактори вважають, що воно того варте. І багато журналістів про це говорять. Але щоб хтось відмовився – мені не відомо. І ще. Часто, коли ти їдеш в пулі, то організатори поїздки поводяться так, ніби вони за свій власний кошт привезли тебе. Але тоді головне не забувати, що ти організаторам нічого не винен. Бо вони у відрядженні, як і ти, за кошти платників податків.

– Ти все-таки жінка, тобто істота інтуїтивна, от таке питання: ти бачила зблизька всіх наших президентів, бачила Путіна, Обаму, а як би ти описала їх як чоловіків?

Так, я жінка, але не пліткарка (сміється). Розумієш, президент, прем’єр, просто політик –  коли ти спілкуєшся з людиною на одинці – всі вони люди. От приклад, було у мене інтерв’ю з прем’єром Миколою Азаровим, домовлялася на 30 хвилин. А спілкувалися – дві години, списали три касети. Людина адекватно реагує на неприємні запитання, не дуже охоче, але розповідає! Наприклад, як і чому він вийшов на Помаранчевий майдан, тонко і вдало жартує. А от коли приїжджаєш щосереди на засідання уряду, сидить чи то сидять… ну просто “кровосісі” перед телекамерами. От президент Янукович теж, без камери в нього людського більше, ніж коли купа об’єктивів. І почуття гумору, хоч і з донецьким відтінком, але є. Кого не змінює кількість об’єктивів і журналістів, це Кучму, у мене завжди враження, що він природній. Хоча… Про Ющенка сказати особливо нічого, бо моя думка не відрізняється від думок українців. Кравчук контактний, своєму прізвиську “хитрий лис” не зраджує і сьогодні.

Путін, якщо в нього і є наполеонівський комплекс (швидше є), то він його вдало приховує. І в цьому йому допомагає ціла армія помічників. Мені здається, що його жарти про “мазуріка” теж були заготовлені заздалегідь, аби підкреслити своє ставлення до меншого сусіда. А чого вартий його, здається, останній візит до Лівадії. Коли замість їхати до Януковича він поїхав на зустріч з байкерами. Українській делегації довелося чекати гостя майже три години.

З Медведєвим була історія, якої точно не могло бути з жодним чинним українським президентом. Історія вже бородата, але нагадаю. В Молдові на Саміті президентів країн СНД Медведєв відмовився зустрічатися з Ющенком. І зовсім несподівано ми з оператором наткнулися на президента РФ, коли той сідав у кортеж. Я йому у спину крикнула: “Чому ви не хочете зустрічатися з нашим президентом”, а він (як мені здалося, трохи зніяковів, бо, очевидно, не звик до вигуків від журналістів) відповів, що мусить їхати додому до дружини. Словом, він тричі майже сідав в автівку і тричі з неї виходив, щоб відповісти на запитання. І його особиста охорона не перешкоджала. Можливо, теж тому, що вчитися виходити з таких ситуацій їм у Кремлі й не потрібно. А якщо спробувати українському президенту кричати якесь запитання у спину – то відповіді не буде.

Обаму зблизька не бачила. Але мене вразила поведінка охорони. Гіпертрофована демократія. Хочеш знімати кортеж (що забороняють в Україні) – знімай, аби лише без штатива, щоб приціл не навести). Білий дім – не Межигір’я. Паркан прозорий. Об’єктивом залазь поміж нього, наскільки тобі об’єм камери дозволяє. Показову прогулянку подружжя хочеш відзняти – знімай, аби без штатива!

– Є якісь особливості роботи журналістів, акредитованих на заходи рівня інавгурації Обами (безпека, умови проживання, ліміт доступу і т.д.)?

Акредитацію отримати було дуже складно. Ми її почали оформляти за два місяці до поїздки. Довго їх закидали листами. Якщо в тебе на шиї висить акредитація – поліція усіляко сприяє. Відчувається, що вони розуміють твою професію. На захід проходиш без черги, але з трирівневим фільтром на безпеку (песик нюхає, потім металошукач, а тоді поліцейський оглядає). До речі, вашингтонська поліція не проти попозувати на камеру, на відміну від наших. Вони пишаються своєю роботою. Вони там швидше гіди, ніж силовики.

А от американський готельний бізнес трохи нагадав мені український. На період інавгурації Обами ціни в готелі підскочили мінімум удвічі. Згадайте Євро-2012. Щоб жити у центрі Вашингтона, готель бронювали теж за два місяці. А що точно не схоже на інавгурацію українського президента, то це атмосфера свята. В кожному готелі – програма інавгурації з маршрутами і логістикою, прапорці, атрибутика. Кожен вважає своїм обов’язком заплатити 5 доларів за значок з Обамою. От мені цікаво, як багато в нашій країні людей, які б купили хоча б за 20 гривень щось із зображенням Віктора Януковича?  (Сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ