«Вибирати можна все на світі, сину, вибрати не можна тільки батьківщину», – слова, які знає кожен українець ще змалечку, можливо, не кожен пам’ятає автора, але знає точно. Ці рядки неодноразово застосовувались для гучних промов і політичних білбордів, але справжню їхню суть усвідомлюєш не завжди, а лише в конкретних ситуаціях і в певний час. Мій час наступив оце якраз.

За майже три місяці перебування за кордоном в голові відбувається дуже багато всього. Дехто називає це культурним шоком, а я – просвітленням! Ну що може шокувати в Америці, коли ти виріс на голівудських фільмах, а з серіалів вже й так знаєш половину вулиць Нью-Йорку? Хоча шок справді присутній, але він не від Америки, швидше – від американців, окремих з них. Тих, хто раніше був українцем, росіянином, естонцем чи поляком. Отож, про американських переселенців. Не всіх, однак багатьох, на жаль.

Перш за все, безліч колишніх іммігрантів страшенно горді з того, що «вирвалися», переїхали за океан та почувають себе морально вищими за всіх тих, хто залишився жити в рідних краях. І це нічого, що поселившись десь на Брайтоні, більшість людей тут навіть не розмовляє англійською, де суцільна «Одесса-мама у моря», пардон, «у океана», це нічого. Вони – «еліта», вони живуть в Америці.

По-друге, це ставлення до тієї країни, яку залишив. У багатьох людей, яких мені довелось зустріти тут, воно, скажімо так, доволі зневажливе. Думаю собі, ну чому так, ну чого ти, людино, так не поважаєш той край, де народилися твої батьки, де народився ти сам, де творили історію твої предки? І я нарешті зрозуміла – це боротьба, боротьба з ностальгією і тугою за домом. Хто приїжджає в Штати (законним чи незаконним шляхом), розраховує провести тут решту свого життя. Але ж як бути з цим страшенним відчуттям, з тяжкістю на серці, незрозумілою депресією? З ним треба боротися! Чим вони успішно і займаються увесь час.

Рецепт боротьби з тугою за домом: беремо свою країну, вибираємо все жахливе, що можемо там знайти, кидаємо до миски, маємо чверть страви; додаємо те найжахливіше, що може дозволити уява, і це вже майже повна миска; приправляємо історіями з ТБ та статтями в Інтернеті, і поливаємо страву спілкуванням з собі подібними. Страва готова! Смачного!

Вона має назву… Та ні, не казатиму, слово негарне вийшло.

От і все, результат – країна жахлива, і хвала Богові, що врятував нас. А як же ті, хто залишився: сім’я, друзі? А, з цим зовсім легко – вони лише і думають, що ти тут грошима сиплеш, і хочуть з тебе лише скористати. Поїли? Ох, аж легше. І ти вже не такий прикрий, і врятувався, прорвася до цивілізації.

Один знайомий, він сам із Санкт-Петербургу, виїхав ще двадцять років тому і відтоді ще жодного разу не повертався, питає мене на Нью-Йоркському автошоу:

–  А что, в Украине уже есть такие машины?

–  Дядьку, авто виставка в Нью-Йорку ще не бачила тих автівок, що їздять по Києву.

–  И что, самолети летают даже с маленьких городков?

–  Уяви собі, і навіть Інтернет вже в Україні провели.

–  Ну, говорят, что у вас такой президент, что чуть война скоро не начнется…

–  Ох, ти ж маєш тобі, а у вас, значить, в Росії, президент душенька…

Отака-от і вийшла розмова. Люди вважають, що в тих країнах, які вони покинули, «все одно життя немає». На що я їм відповідаю, що життя немає на Марсі, а в нас вдома життя є, воно вирує і розвивається. І я маю величезну повагу до тих, хто це життя вдосконалює і робить кращим!

Я справді шалено вдячна за шанс порівняти свою рідну державу з тією, де перебуваю зараз, бо я неймовірно горда! Україна – цивілізована й розвинена країна, де попри всі труднощі люди мають можливість вчитися і працювати, займатися власною справою, виховувати дітей і насолоджуватися життям. Її легко можна порівнювати зі Штатами, а в окремих випадках у нас навіть будуть значні переваги. Тепер в Україні мати лише один диплом про вищу освіту – це вже геть не модно, мінімум два і з тобою матимуть справу J. А дороги – це ще не аргумент, повірте. Важливо лише те, що ти у своїй голові створив.

Америка – прекрасна країна, тут справді багато можливостей, тут взагалі всього багато. І, так, ця країна для людей. Однак скільки в них ще проблем! Море, просто мільярд, як і будь-де, зрештою. Тут ідеться не про країну, чи еміграцію сюди, тут йдеться про те рідне, що по замовчуванню людина не повинна була б втратити ніколи, про батьківщину. Але натомість так багато-хто намагається зректися і закопати будь-яку згадку і будь-який натяк на своє походження.

Напевне, не варто надіятися, що демографія України зросте за рахунок діаспори, яка колись повернеться додому. Одна надія на бебі-бум. Бо, як виявляється, так склалося, що Україна – для українців, для ірландців, поляків, росіян, румунів, молдаван, французів, але не для дияспори, ні.

Якось ще більше захотілося додому. Франківськ, без Тебе сумно…

Ірина Малиновська, Нью-Йорк