Я ніколи не любив клоунів, навіть у дитинстві. П’єро з його фальшивими слізьми теж, але клоунів не любив більше. Їхні «низькі» жарти, мовчазне пародіювання завжди викликали якийсь внутрішній спротив. Одного разу в Києві, на Майдані, мою ходу спробував спародіювати тамтешній паяц. Не скажу, що це аж надто зачепило мою гідність, але якщо обирати, чого б мені більше хотілося в ту мить – посміятися разом з паяцом чи дати йому смачного копня, я б, певно, обрав друге. Може, це й несправедливо, та такий вже у мене характер.

Кажуть, клоун ще може стати трагіком, а от трагік клоуном – ніколи. Але не подумайте, я не проти, щоб і собі часом добре посміятися, та без образ і на рівні голови, а не нижче пояса чи взагалі – плінтуса.

Протистояння комічного й серйозного, низького і високого було завжди. Як і завжди комічне, “низова культура” були в опозиції. Згадаймо хоча б Середньовіччя чи бурлескну українську культуру кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття з її розхитуванням закостенілої радянської псевдокультури. Так, місія «сміхової культури» саме розхитувати і критикувати, але навряд чи вона здатна до творення чогось нового.

У нас зараз склалася дивна ситуація, все догори дригом: «серйозне» опинилося в глибокій культурній опозиції, «комічне» ж повсюдно на висоті і «рулить». І це вже далеко не смішно. 

Найуспішніший український «письменник» – автор ненаписаних творів. Дружині цього «генія» присвячують оди, прем’єр-міністр – Азіров (знову смішно), найбільший опозиціонер – блазень Ляшко, чиновники – хряки чи «хрякови», судді – … (вже смішно), навіть журналісти – і ті часто «дурнєви». Я вже мовчу про «масовку»: потапи, дзідзі, зеленські, звєрєви, урганти… Несть їм числа. Вони заполонили все. Карнавал повсюди. Все дозволено, втрачені будь-які межі. Колись «сміхова культура» не поширювалась на фізичні вади і на людську біду. Зараз все є об’єктом жартів (вже не хочеться згадувати «порубану зелень», але…) А чого варта телевізія з вітальками та букіними на передовій, з щосекундним нагадуванням, де потрібно реготати.

Ні, мав рацію Чернишевський, який писав, що комічне – «внутрішня пустота і нікчемність, що прикривається зовнішністю, яка претендує на зміст і реальне значення». Сміх колись мав ефект катарсису, мав очисну дію, звільняв свідомість від тягаря, негативу, від безвиході. Зараз він цю безвихідь і породжує. Бо коли державна політика перетворюється на клоунаду (і не тільки на ток-шоу) – це вже не смішно, коли здирництво і корупція охопили всі сфери життя – вже не до сміху, коли три чверті населення рахує кожну витрачену копійку – повірте, їм не надто хочеться реготати. Їм сумно і страшно.

Смієшся тоді, коли не хочеш думати. Коли хочеш розслабитися, коли знаєш, що живеш у нормальній країні, де серйозний державний апарат, який працює на благо держави, коли знаєш, що тебе полікують, коли ти захворієш, коли ти можеш дати своїх дітям добру освіту, коли ти можеш відстояти своє право у суді і т. д. і т. п. Коли ж цього всього немає – проростає зневага. Недарма соціологи пишуть про наростання агресії і негативу в суспільстві.

Ось чому я не люблю клоунів. Я хочу, щоб вони знову були там, де їхнє місце – внизу, у культурній опозиції.   

 

Роман Черковський,

письменник