Чогось згадав. На зламі 80-х і 90-х, коли все дуже сильно було навколо пройняте національним відродженням, я мав одного знайомого. Він був затятим українським націоналістом і навіть знав напам’ять “Зродились ми великої години”. Коли ти вчиш напам’ять і вмієш співати цей гімн, значить, твої переконання таки насправді націоналістичні. Я, до речі, зрозумів, що націоналістом мені не стати, якраз через це: я не міг вивчити “Зродились ми великої години”.
Але я не про це. Так от. Крім цієї своєї націоналістичної іпостасі, цей знайомий мав ще одну манію: він обожнював Віктора Цоя – і творчість, і саму постать цього культурного героя. Якщо тверезо поглянути тепер на той час, то “Зродились ми великої години” і “Группа крови на рукаве” разом, в одній окремій голові цього хлопця, чомусь дивними не виглядають. Тоді змішувались і не такі полярно відмінні речі. 
Тоді я казав йому, мовляв, як ти можеш таке поєднувати? В ньому щось варилось, він якось виправдовувався – бекав, мекав, але нічого не міг із собою зробити, і далі продовжуючи любити обидва світи. Певна річ, він би дуже хотів, щоб Цой був українцем і співав по-нашому. Щоб проспівав “Зродились ми великої години” і вступив у СНУМ чи “Пласт”. Але ці світи ніяк не перетинались, як Схід і Захід.
І от одного разу ми вкотре з ним зустрілись у парку імені Лєніна, на лавочках біля клєтки – нашої місцевої дискотеки. Сиділи і тринділи про різне. Наші розмови були або про націю і її відродження, або про Цоя, як правило. Й от він закотив замріяно очі й каже: 
– От коли він співає: “А жизнь – только слово. Есть лишь любовь и есть смерть. Эй, а кто будет петь, если все будут спать. Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать”, я уявляю, що це він співає про вояків УПА. Смерть і любов. Червоне і чорне. Прапор УПА.
Я не пам’ятаю, що тоді йому відповів і взагалі яка була реакція. Але тепер думаю собі: “Блеать, а почему бы и нет?!”

Андрій БОНДАР