На Кіровському вокзалі в Москві декілька тисяч людей вітали прибуття звичайного потяга, в якому приїхав один з найяскравіших кандидатів у мери 11 мільйонного мегаполісу. Так вже на вокзалі без сцени та охорони почався стихійний мітинг на підтримку кандидата Олексія Навального, який щойно вернувся з політично вмотивованого судового процесу.

Навальний, засновник проекту «РосПил» та «Фонду борьбы с коррупцией», останні дні став часто світитися у світових медіа – як новий лідер опозиції та молодий політик іншої формації. Його називають представником нової політики – політики 2.0. В Україні його часто згадують у контексті потреби клонування для місцевих потреб. Тобто вирощення свого власного Навального.

Заслуга головного бійця з корупцією в Російській Федерації не у вмінні об’єднати навколо себе протестних виборців Москви та креативний клас, а у формуванні нових принципів політики, які можна реалізувати на практиці. Спонсорами нових «правил гри» стали тисячі росіян, які жертвували на виборчу кампанію, наймались волонтерами та безкоштовно працювали в штабі кандидата.

Насправді, українським політикам треба навчитись у Навального простим речам, яких вони бояться. А виборцям не чекати клона-вождя а творити запит на іншу політику. Так чим же ж відрізняється російська політика 2.0 від української?

По-перше, змістом. Засновник проекту «РосПил» у своїй програмі перш за все піднімає питання, які реально хвилюють виборців: корупція, транспортна система та ефективність управління містом. А в Україні найпопулярнішими темами у виборчий період є мова, історія та діяння попередників. Хоча за результатами останнього опитування від соціологічної групи «Рейтинг», найважливішими проблеми для українців є безробіття, корупція та низький рівень виробництва.

По-друге, щирістю. Він не боїться публічно заявляти, що його завдання – це підвищення ефективності управління містом через дієві методи боротьби з корупцією. А не повторює популістичні обіцянки підвищити пенсії та про не потрібні мегапроекти. І як результат – на вуличні акції в підтримку Навального люди самоорганізовуються тисячами, а не скуповуються, як це робить в Україні влада та опозиція. Тому що на акції протесту з міста Кіров він їде на звичайному потязі та й профілі у соціальних мережах веде особисто.

По-третє, ефективністю. До виборчої кампанії залучаються тисячі волонтерів, фінансування йде від громадян, а до роботи в штабі зголошуються приєднатись найкращі експерти. Як, наприклад, відомий урбаніст Максим Кац чи програміст Леонід Волков. Штаб знаходиться не в конференц-залах найдорожчих готелів країни, як це практикують наші опозиціонери разом з владою, а в скромних офісах звичайних житлових будинків.

Навальний – це приклад початку політики 2.0, яка є більш змістовна, аніж технічна. Діяльність є абсолютно прозорою, що дозволяє залучитись будь-кому з різним рівнем інтенсивності. А значить, він отримує великий кредит довіри та надійну довгострокову підтримку. Зараз дуже легко отримати доступ до інформації, тому ми частіше відчуваємо, де справжнє, а де порожня політична бульбашка.

Так, Олексій Навальний програє вибори теперішньому в.о. мера Москви Сергію Собяніну, який, за соціологічними опитуваннями, набирає більше половини голосів москвичів, проти 9% свого основного конкурента. Кінцевий результат восени у першого на пострадянському просторі політика 2.0, мабуть, буде більший, близько 15 чи 17 відсотків. Проте, питання не у відсотках, які є зараз, а у тому, що за конкретними відсотками стоять, здавалося б, абстрактні принципи: відкритості, щирості та альтернативності. Нам треба розуміти, що це все відбувається у сусідній авторитарній країні. Москвичі відчувають потребу в іншій політиці і дають їй шанс своїми діями. Добровільно тисячі волонтерів роздають листівки, фінансують виборчу кампанію, віддають свій час та управлінський досвід у стихійному виборчому штабі.

Та Україні не потрібний «клон» Олексія Навального. Нашій країні потрібно творити запит на засади політики, яку він проводить. Навчати людей, що політика зміниться тоді, коли вони самі будуть готові діяти для зміни правил гри в політиці. Адже за даними соціологічних опитувань групи «Рейтинг», 69% виборців вважають, що справи в Україні рухаються у неправильному напрямку. Отже, в нас сотні тисяч потенційних спонсорів політичних партій, що вже вимагатимуть фінансової звітності. Тисячі щирих волонтерів, які будуть переконувати своїх сусідів голосувати за улюбленого кандидата. Та сотні політиків 2.0, що не отримавши посаду, вже будуть підзвітними та пропонуватимуть реальні змісти. Для цього треба не просто повірити в існування інших політиків, але й допомогти своїми маленькими практичними діями їм відбутися, як це роблять тисячі вільних по духу людей у невільній сусідній країні.

Тарас СЛУЧИК, політолог, громадський активіст