Галич за тисячу років поволі пройшов від бурхливого піднесення, активного розвитку до стагнуючого занепаду. Тривалий час незмінним залишався лише його глибокий сакральний сенс, символічне значення, що міцно осіло у колективній свідомості. Місто, яке дало назву цілому регіону, стало колискою національного П’ємонту, в світогляді пересічного галичанина закарбувалось передусім як столиця Галицько-Волинського князівства, колись могутній центр, що підхопив та примножив державницьку традицію давніх русичів-українців. Кам’яні фортечні мури напівзруйнованих веж нагадують велич тих часів.

Після зруйнування монголо-татарами Княжий Галич так ніколи і не зазнав справжнього відродження. На відміну від того ж Києва, Чернігова, Новгорода, не відновив свого осьового значення… Усі наступні роки Галич приречено нітився у тіні власних сусідів. Серцем Галичини достатньо швидко стає Львів. Річ Посполита віддала перевагу створенню й розвитку Станіславова як міста-фортеці, покликаного оберігати польську корону та статки родини Потоцьких. А за Радянського Союзу Галич багато в чому поступився сусідньому індустріальному Бурштину.

Зміна адміністративного статусу останнього, процес формалізації чого після переходу тамтешньої ТЕС під контроль структур Ахметова завершиться, як видається, уже цієї осені, відкриває перед «містом енергетиків» нові перспективи і, як не парадоксально, практично не залишає їх Галичу. Прикро визнавати, однак за двадцять років державної незалежності Княжий Галич не став навіть туристичним центром Прикарпаття.

Галич, на жаль, із року в рік все більшою мірою втрачає свою національну винятковість. Хиріє у власній периферійності. Пошук способів розв’язання цієї проблеми мав би виноситися на широке громадське обговорення одночасно із розглядом вмотивованих прагнень нових бурштинських «господарів». І якщо відсутність будь-яких реакцій по лінії нинішньої виконавчої вертикалі передбачувана, то пасивність районної та обласної рад, місцевої інтелігенції свідчить скоріше про брак належної міри сприйняття ситуації.

Галич сьогодні остаточно перетворюється лише на точку траси “Івано-Франківськ – Львів”. Місто, яке за чисельністю населення колись переважало Лондон і Париж, на сучасному етапі нараховує заледве 6,4 тис. осіб. Гострий дефіцит робочих місць, брак перспектив, розруха й занепад виганяють із міста молодь. «Потьомкінські» вулиці навколо центральної площі лише підкреслюють безвихідь. У 1998 році спеціально під довгоочікуваний візит Леоніда Кучми з нагоди 1100-річчя міста лицеву сторону фасадів навколишніх будинків охайно підмалювали. Тилова ж сторона так і залишилась похмурою й напівзруйнованою. Відлякуючи потенційних туристів, ці будинки очікують реставрації до сьогоднішнього дня… Ще одна прикметна особливість сучасного Галича – відреставрована вежа Галицького замку. Дорога до неї вкрита горами сміття, а жалюгідний будівельний вагончик поруч, як жартують місцеві, скоро й стане такою ж історичною пам’яткою.

Стан справ у Національному заповіднику «Давній Галич», під опікою якого власне й перебуває вежа, ще ганебніший. За словами колишніх працівників, останні роки тут занепад і безлад. Сьогодні заповідник, що цілком закономірно, потребує якісного переосмислення концепції розвитку. Без чіткого усвідомлення стратегії й сам Галич, його майбутнє видаються дуже сумними. Чітке розуміння цього є як ніколи важливим у переддень 1115-літнього ювілею. Урочисте вшанування міста на держаному рівні створює необхідне підґрунтя, що здатне забезпечити належний рівень дискусії. Це значно важливіше, аніж сякий-такий ремонт комунального майна, випуск ювілейної монети, серії поштових марок чи чергового буклету вітальних листівок.

Своєю байдужістю ми непомітно крадемо українську історію у наступного покоління. Найжахливіше, що робимо це уже в умовах «своєї» влади. Начебто своєї, нібито демократичної й наче патріотичної. Якщо продовжуватимемо у тому ж дусі, назвою міста й надалі величатимуть хіба пивні палатки, туристичні фірми й маргінальні політичні партії. Від Галича ж залишаться лише смітники і руїни.

 

Ігор ДЕБЕНКО, політолог