Скромність, чуйність і відданість своїй справі. А ще позитив. Позитив у час важких воєнних буднів. Усе це про волонтерку Надію Тарнавську та її подруг-помічниць – Надію Іванків та харків’янку Світлану Шевченко, які з часу повномасштабного вторгнення північного ворога стали міцним тилом для наших захисників та внутрішньо переміщених осіб у Бурштині.

В офісі пані Надії бойові прапори, військові шеврони, а також нагороди, які й справді заслужила молода, повна ентузіазму, жінка зі своєю командою.

Благодійний фонд «Сурма»

Та почалося все задовго до 24 лютого, а якщо точніше – з лютого 2014-го. Одного дня Надії Тарнавській подзвонив рідний брат Володимир Борисов, який на той час був волонтером громадської організації «Майдан. Бурштин». Сказав, що потрібен бухгалтер, щоб вести документацію. А пані Надія має бухгалтерську освіту. Так і розпочалася її активна волонтерська діяльність. У 2016 році ГО «Майдан. Бурштин» переросла у благодійний фонд «Сурму», яким Надія Тарнавська керує і досі.

«До війни кожен із нас мав роботу чи бізнес, але коли трапилася війна, ми об’єдналися навколо спільної мети – Перемоги. Якщо запрігся – значить тягни. Ось так і тягнемо донині. Вважаю, кожна людина, яка принесла шкарпетки чи чай, є волонтером. Хтось допомагає словом, а хтось – ділом», – розповідає пані Надія.

Відгукуються до всіх

Як наголошує Надія Тарнавська, стараються допомагати усім. Немає своїх і чужих – усі рідні, які стоять на сторожі України. Це і Бурштинська тероборона, 10 гірсько-штурмова бригада, львівська 80 десантно-штурмова бригада та інші батальйони. Коли в Яворові прилетіло, пані Надія з командою відразу приїхала з допомогою. Вона не могла не відкликнутися, адже хлопці не мали навіть чим тіла побратимів повідкопувати.

Командною гордістю Надія Тарнавська вважає прибуття до Бучі з гуманітарною допомогою разом із кортежем президента. Адже подзвонили лише їм.

«Коли мені зателефонував військовий з Києва, який зачищав Бучу, й попросив приїхати, ми відразу почали пакувати допомогу. Це були страшно дивитися, коли людина просила хліба й води», – згадує Надія Тарнавська.  

Ікона й вервиці, як обереги

Головне у волонтерській діяльності, за словами пані Надії, знайти кошти. Тому шукають їх будь-яким способом. Один з них – благодійні ярмарки й аукціони. Продавали вишиті картини й ікони, гранітні тризуби, картини з бурштину, які робили самі військові, розмальовані гільзи, які чуттєво розмальовує школярка Бурштинського ліцею №1 Софія Павлюченко. До слова, власноруч вишиту ікону Надія Тарнавська передала захисникам на передову, як оберіг. Це був образ Різдва Пресвятої Богородиці. Й коли орки почали артобстріл, на жаль, бліндаж воїнів був знищений, та ікона вціліла. І що головне – хлопці також. Де наразі цей образ, пані Надія не знає, Гадає, що мандрує разом із бійцями.

Разом із посилками везуть захисникам і вервиці. Волонтерка пригадує поїздку до місця дислокації 45 артилерійської бригади.

«Коли дівчата роздавали їм вервички, воїни просили їх ними благословити на подальшу військову службу. Вони казали, що після наших візитів їм хочеться жити, тоді як батюшки Московського Патріархату їм говорять, що вони всі помруть», – розповідає Надія Тарнавська.

Остання дорога додому

Пригадує пані Надія і сумний випадок. У вересні минулого року водій-волонтер Василь Швед віз на передову автомобіль. Так трапилося, що потрапив на день народження найкращого друга, воїна Олексія Гаценка. Наступного дня, без зайвих думок Василь Швед сів у потяг додому. Проїхавши дві зупинки, задзвонив його телефон – сказали, що Олексій Гаценко загинув під час виконання бойового завдання. Довго не думаючи, пан Василь повернувся і привіз тіло побратима на вічний спочинок до Бурштина. До слова, 20 лютого загиблому Олексію Гаценку в місті відкрили пам’ятну дошку…

Допомагають відчути, що вони не одні

Надія Тарнавська разом із командою часто провідують воїнів у госпіталях, зокрема Добровольчий хірургічний шпиталь «Брасс», де лікуються бійці «Азову», оборонці Маріуполя. Їх удалося евакуювати гелікоптером ще до блокади міста.

«Поїхати туди виникла у нас, мамів, діти котрих закінчували школу. Щоб вони подивилися, якою ціною святкують свято останнього дзвоника. Ми хотіли морально підтримати воїнів і вкотре переконалися, що їхній бойовий дух оркам не зламати», – розповідає Надія Тарнавська.

Не залишають сам на сам зі своїми проблемами й внутрішньо переміщених людей, завдячуючи співпраці українських й іноземних фондів. До Бурштина з початку війни приїхало близько 3000 осіб. Люди активно почали звертатися за допомогою, тому Надія Тарнавська з перших днів війни в Будинку культури «Прометей» відкрила штаб, де з ранку до вечора, не покладаючи рук, разом з командою роздавала допомогу. Також щодня було по 4-6 відправок потребуючим захисникам – у військові частини, бійцям в Івано-Франківський аеропорт. Волонтери, до прикладу, везли допомогу в Харків чи Ірпінь, а звідти вивозили людей.

«Перші дні війни були сповнені хаосу. Ми з сім’єю спали одягнені про всяк випадок. Рятувала робота в Пункті незламності, де ми зранку до вечора збирали допомогу й розвантажували фури. І тоді я згадала слова своєї бабусі, яка пережила німецьку й радянську окупацію: “Надю, не гніви Бога! Ти не знаєш, що таке спокійно лягати і спокійно спати. Завжди жити в очікуванні, що до тебе хтось постукає”», – доповнює розповідь Надія Іванків.

Подарунки з фронту

У команди Надії Тарнавської є традиція. Коли хлопці везуть допомогу на передову, мають назад щось привезти. Після звірств у Бучі, волонтерка попросила привезти вухо орка. Та поки хлопці привозили то ворожу каску, то їхню польову кухню.

«Одного разу привезли аж 5 рублів. Спитала, чому так мало. Як виявилося, більше в кишенях москаля нічого не було. Мабуть, це була ціна його життя», – згадує пані Надія.  

Опіка сиротинцями

Разом із головою Спілки учасників АТО в Бурштині Володимиром Кушніром (наразі воює на фронті) Надія Тарнавська започаткувала традицію перед святом Миколая відвідувати дітей-сиріт. Здебільшого їхали до сиротинця в Медині, проте відвідували й дітей в санаторії «Ясень». Сьогодні в «Ясені» – центр перебування внутрішньо переміщених дітей з Чернігівської й Сумської областей та інклюзивної малечі. Коли приїздили до сиріт, обов’язково купляли живу ялинку, канцтовари, солодощі, фрукти. Також влаштовували дітям свято краси. Працівники перукарні «Надія» робили дітворі манікюри, макіяжі, стрижки. Таким чином волонтери вносили у дитячі серця трішки радості й позитивних емоцій.

На часі центри психологічної реабілітації

Війна триває, та назрів найвищий час подбати про центри психологічної реабілітації. За словами Надії Тарнавської, чимало воїнів залишаються один на один зі своїми проблемами.

«Одного разу приходить дружина з військовим, який був на зачистці в Херсоні. І розказує, що вижив завдяки ножеві. Стріляти не можна було, щоб не видати себе. Тому різав москалів, як собак. Якщо завагався б, то вбили б його. З часом цей воїн прийшов до дитини на шкільне свято. Почалася сирена, і всі спустилися в укриття. Дитина, не задумуючись, ввімкнула фонарик, і в батька почалася справжня паніка. Мовляв, чому вона видає їхнє місце дислокації», – з сумом розповідає Надія Тарнавська.

Волонтерка Софія Шевченко доповнює розповідь іншим життєвим прикладом:

«Їдуть знайомі в потязі. Зайшов молоденький хлопчина у військовій формі років 20 і відразу ліг на другу полицю. Через деякий час почав плакати. Довго плакав. Всі сиділи мовчки, і ніхто його не чіпав. Була могильна тишина. Відтак хлопець спитав, чи має хтось щось поїсти. Не задумуючись і не розпитуючи його ні про що, всі розклали на стіл, що мали. Хтозна, що пережив цей хлопчина. Тому психологічні центри для військових вкрай необхідні».

За словами Надії Тарнавської, в Бурштині, на жаль, нічого немає. Немає будинку для літніх людей, центру для матерів, які страждають від насилля, центрів психологічної реабілітації, професійних психологів не лише для військових, але й для внутрішньо переміщених людей. Чимало хлопців забуваються за допомогою алкоголю. Сьогодні місцева влада, наголошує пані Надія, повинна вирішувати такі нагальні питання!

Надія Тарнавська висловлює слова вдячності кожному мешканцю Бурштинської ОТГ, який долучається допомогою, та небайдужій українській діаспорі з Польщі, Чехії, Швеції, Німеччини, Італії та Великобританії.

Найбільше, що сьогодні просять з фронту бійці – це зброю, якої так не вистачає, щоб йти в наступ. Різними смаколиками, амуніцією, одягом, за словами Надії Тарнавської, забезпечити їх простіше, ніж необхідним технічним обладнанням. Тому потрібно активізовувати свої сили, не забувати, що триває війна, яка щодня забирає життя українських патріотів. 

«Та часто спостерігаємо сумну картину. Люди байдужіють, коли привозять загиблих Героїв, а коли збираємо допомогу, кажуть, що військові мають чималу зарплатню. Згадують про війну, коли до Бурштина прилітає… Знаєте, ніби два світи. Тут проводжаєш в останню дорогу воїна, а паралельно у соцмережах спостерігаєш щасливі світлини з відпочинку. Тут тобі розказують, як хлопці потрапили під обстріл і в рюкзаку несуть ногу побратима – все що від нього залишилося. Щоб поховати. А паралельно байдужість окремих українців. Та попри все ми мусимо вистояти. Адже ми виборюємо наше європейське майбутнє», – завершує розповідь волонтерка.

Юлія МАРЦІНІВ