Так вже повелося, що Івано-Франківськ багатий на письменників. Чим живе письменник сьогодні, «Галицький кореспондент» дізнавався у літературного критика, кандидата філологічних наук, голови Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євгена Барана.

 – В Івано-Франківську Спілка письменників веде дуже активне життя: презентації, фестивалі…

Робота обласної організації НСПУ полягає не тільки в презентаціях. Нещодавно ми разом з іншими організаціями – спілками краєзнавців, художників, журналістів, НТШ – підписали звернення, а до того провели прес-конференцію стосовно захисту Дністра. Також організовуємо кілька літературних фестивалів: «Софія», шосте сходження на Говерлу. Ми розпочали цю акцію з письменниками України у 2012 році, коли прийняли закон Колісниченка-Ківалова, – це наша форма протесту. Традиційно разом з обласним і районними управліннями культури проводимо Лолинське свято Франкової поезії (цього року 25-й раз). Десять років проводимо фестиваль Квітки Цісик.

Мало хто знає, що батько Квітки родом з Коломийщини, з Лісок. Він там народився, вчився. Там похована бабуся Квітки Марія. Збережена могила, школа, в якій вчилися всі Цісики – семеро братів і сестра. У Лісках Ярослав Ясінський пробує організувати музей. Саме на його подвір’ї розміщена ця школа, де ми й проводимо фестиваль. Організували збір коштів на пам’ятник співачці.

Вп’яте проводимо «Ватру над Черемошем» у Верховині разом з Василем Нагірняком. Цього року брали участь у поетичному фестивалі в Коломиї.

Наша спілка – активна учасниця в заходах позалітературних: співпрацюємо з бібліотеками, музеями, спілками художників, краєзнавців. Де потрібна підтримка людей культури, ми цей голос подаємо. Інколи, можливо, ним нехтують, але буває, що й прислухаються.

У нас є дві програми з книгодрукування – міська та обласна. Видаються непогані книжки. Є, звісно, гострі дискусії, але в цілому ці програми діють. Співпрацюємо з «Просвітою». Плануємо в травні провести зустріч з поетом Іваном Малковичем, цьогорічним лауреатом Шевченківської премії.

– Відзначення письменників стипендіями – це…

Це нормальна практика. Держава бере на себе зобов’язання і гарантії підтримки соціального стану письменників. З моєї подачі троє письменників отримали стипендію: двоє довічну, один – дворічну. Це не тільки український привілей, є така практика і за кордоном. Наприклад, в нашій країні фаховий мистецтвознавець має пенсію 1100 гривень . Чи можливо прожити чоловікові 76-ти років на таку пенсію? Розмір президентської стипендії 1600 грн. щомісячно.

Крім того, у нас є обласна стипендія. Вона невелика – 505 грн. Цікаво, що тепер її пустили через банк і люди отримують гроші з вирахуванням банківських послуг. Троє прикарпатців отримують її. Це Орися Яхневич (Городенка), Надія Дичка (Долина), дуже активний і талановитий Василь Рябий (Коломия). Отримували таку стипендію вже покійний Нестор Чир з Надвірної та поет Дмитро Арсенич з Нижнього Березова. Намагаємося підтримувати людей, які щось роблять у літературному просторі. І нам йдуть назустріч і міська влада, і обласна, і управління культури.

– Як проявляють себе у спілці молоді письменники?

Середній вік нашої спілки – 58 років. Найстаршим письменником є Богдан Радиш з Косова, йому цього року виповниться 83 роки. Незважаючи на те, що у нього проблеми із зором, він видає книжки, бере активну участь в культурному житті Косова. У Косові найбільше письменників – вісім, у Коломиї – п’ять. Коломийський район найцікавіший, бо має культурну традицію. Там працюють Василь Рябий, Ярослав Ясінський, шевченківський лауреат Михайло Андрусяк, Микола Васильчук, Іван Війтенко. Також є поети Василь Андрушко, Андрій Малащук. Ми співпрацюємо не тільки з письменниками, які мають офіційний статус члена нашої спілки, а й з просто творчими людьми.

Наймолодшими нашими письменниками є Таня П’янкова, Сашко Букатюк, Наталя Данилюк.

До спілчанського життя треба визріти. Це не тільки видати книжку, а й робота в організації спілки. Це не клуб геніїв. У спілчан має бути спільна позиція, робота, навіть готовність до просвітницької діяльності. Спілка бере на себе не лише видання творів. Це процес.

Розуміння, що таке спілка, є не у всіх. У нашій спілці людей, які розуміють, що це організм, – 10-12. Мене рятує те, що намагаюся контактувати не тільки з тими, хто має статус. Я дивлюся, що людина робить.

Багато хто зараз нарікає, що спілка застаріла, спілка – пережиток. Але ви погляньте, що робиться в Європі! Там існують творчі організації, які мають традицію. Будь-яка нова творча організація – неефективна. Декілька людей просто ведуть документацію.  Роботи немає, немає голосу. Видати книжку і простий чоловік у районі зможе.

– Чи є певні критерії відбору у Спілку письменників?

У спілку ми приймаємо за процедурою, прописаною у статуті НСПУ. Потрібні рекомендації трьох людей. На правлінні розглядається, чи варто допускати цю людину, чи є той рівень естетичного, який дозволяє говорити про неї в контексті літературного простору. Крім того, більшість на загальних зборах має підтримати цю кандидатуру. Останній етап – це правління Національної спілки.

В Івано-Франківській обласній організації НСПУ – 70 осіб. Наді мною жартують вже й так, що я прийняв так багато людей. Але тут важливий момент не кількості, а активності. Адже спробуйте сьогодні, щоб людина приїхала зі Снятина чи з Верховини до Франківська. Це фінансова проблема.  Тому в статуті у нас прописано створення первинних осередків. Косів це вже зробив. Також їх може створювати Коломия, Верховина.

Є, звісно, райони де немає жодного письменника. У Надвірній після смерті Нестора Чира письменницьке життя затихло. На Калущині залишилося двоє – Ігор Гаврилюк та Оксана Тебешевська. Потужні письменники померли: Іван Павліха, Василь Ганущак, Анатолій Онишко (перфектний перекладач). У районі має бути людина, яка б акумулювала на собі увагу і пробувала організовувати діяльність. Бо писати у «Фейсбуці» крамольні речі та вдавати з себе революціонера – це одна справа, а зорганізувати людей на конструктив – інша. Не кожному це вдається, не кожен це вміє.

– Як ставитеся до літературних премій?

Все, що привертає увагу до літератури, має бути.

– В Івано-Франківську дуже багато письменників. У чому феномен такого багатства?

Я не думаю, що тут якась виїмкова ситуація чи, як колись жартувала Ніла Зборовська, «над Івано-Франківськом відкрилася озонова діра». Тут багато збігів. Традиція, експеримент і школа. Насправді не все так рожево. Проблема творчого росту вже стоїть гостро, і якщо ми тільки себе заспокоюватимемо чи захвалятимемо, можемо опинитися в ситуації з «розбитим коритом», себто претензій багато, а результату катма. Але сьогодні Івано-Франківщина, як і саме місто, є одним з осередків культурного руху. І це добре.

– На яку книжку зверне увагу критик, читач Євген Баран?

Треба вміти витримувати жанр. Не можна прикриватися якимись політичними, релігійними речами. У нас є дуже багато аматорів, які не розуміють, що таке література. Вони думають, що якщо говорять про патріотизм чи християнські цінності, це вже добре.

Ми на комісії з книгодрукування стикаємося з такими речами. Наприклад, приносять текст на рівні розробки уроку з народознавства. Це – не література! Чому ми повинні витрачати на це гроші? У поле естетичного не можна допускати будь-що. Ми повинні залишати ціннісні тексти. Це важко робити, але іноді вдається. В Україні є хороші письменники, і на Прикарпатті також.

– Назвіть їх.

На Прикарпатті немає драматургів. Василь Карп’юк пробує себе в цьому жанрі. Він не є членом спілки, але активний учасник літпроцесу і має смак як видавець і як літератор. Добра поетеса Наталя Ткачик. Непогану прозу пише Христина Козловська. Хороший прозаїк і поет Богдан Стрільчик.

Звісно, заслуговують на увагу Ярослав Ясінський, перфектна Неоніла Стефурак. Також можу відзначити Оксану Тебешевську. Жива, цікава, талановита Ольга Слоньовська. Є світ Степана Процюка. Є добрий поет-імпровізатор  Богдан Томенчук. Активно працюють Василь Мойсишин, Ярослав Ткачівський. Їхня лірика має свого читача. Також Василь Рябий.

Документаліст Михайло Андрусяк, який видає кожного року по книжці. Він піднімає упівський пласт, який колись був модним, а тепер забувається. Андрусяк не є модний чоловік, він живе цією темою, відданий їй.

Прекрасний краєзнавець і поет Микола Васильчук, поет Василь Андрушко, прозаїк і поет Андрій Малащук. Найкращий пісенник Степан Пушик. Це автор, який завжди буде мати свого читача. Цікавий поет Сашко Букатюк, чудовий прозаїк Тетяна П’янкова, нарисовець і поет Михайло Батіг. У Рожнятові маємо Любомира Михаліва, Лесю Шмигельську, Наталю Данилюк.

Я погоджуюся з тією думкою, що якщо письменник написав одну якісну книжку, він все одно залишається в її контексті, її творцем.

Володимир Єшкілєв намагається тримати руку на пульсі процесу. Є бренд Прохаська, Іздрика, Андруховича. Є талановита поетеса Галина Петросаняк, яка знову «втекла» в гори, але швейцарські. Є Ярослав Довган – перфектний поет.

Серед прозаїків, есеїстів є величина, яку ми втратили і досі не можемо зрозуміти, що ми втратили, – це Олег Лишега (1949-2014). Це ціла планета! Ми колись будемо казати, що ми жили в епоху Лишеги.

– Кого любить читати Євген Баран?

Я старію і читаю вже медитативну прозу та поезію. Читаю Дочинця. Не все, правда. Багато читаю літературознавчих праць В.Пахаренка, Я.Мельник, Є.Нахліка. Люблю читати Володимира Брюггена, щоденникові записи В’ячеслава Медведя, Василя Слапчука. Я читаю кілька книжок. Це така форма відпочинку, коли втомлююся від одного читання і переходжу до іншого.   

– Що порадите молодим любителям пера?

Коли вони беруться до писання, то щоб розуміли, що це не перша зустріч з дівчиною. Письменництво – це гіркий хліб, і можуть бути неврожайні роки. Справжньому письменнику, крім віри в себе і скепсису до графоманів, треба витримати успіх доброї посередності.

Розмовляла Ірина БАБІЙ