Наталія ПОЛОВИНКА: «Ідеальний актор – Ісус Христос»

Наталія Половинка – українська актриса, співачка, педагог, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Від 1988-го до 2007 року – актриса та музичний керівник театру ім. Леся Курбаса. Стажування у Центрі Єжи Ґротовського (Понтедера, Італія) 1991 року дає поштовх для початку її персональної творчої дороги.

2001 року спільно з режисером Сергієм Ковалевичем Половинка засновує міжнародний мистецький центр «Майстерня пісні», стрижнем ідеології якого є модель особистого розвитку, що базується на законах традиції і традиційних технологіях і здійснюється в сучасному соціокультурному просторі у сучасних художніх формах. Це громадська організація, в якій працюють 20 людей з усього світу, опираючись на три засади: зв’язок з цією землею, зв’язок зі світом, пов’язання з цією державою. «Майстерня пісні» реалізувала численні міжнародні проекти.

Створивши оригінальну методологію роботи з голосом, Н. Половинка веде майстерні голосу та співу в Колумбійському, Пенсильванському, Єльському університетах (США), Уельському університеті (Велика Британія), є педагогом студії «Ательє» Міжнародного інституту Єжи Ґротовського (Польща). З 2008 року вона – солістка та педагог Державної академічної чоловічої хорової капели хлопчиків та юнаків «Дударик» (Львів). У 2010-му створює Львівський муніципальний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос» і стає його художнім керівником та актрисою.

Н. Половинка співпрацює з Академічною чоловічою хоровою капелою України ім. Миколи Ревуцького, з такими музикантами і композиторами, як Богдана Фроляк, Алла Загайкевич, Йожеф Ермінь, Ярослав Мигаль, Клаус Куґель і Пятрас Вішняускас.

“Спів – це зусилля переходу через прірву. Береш біль у руки і йдеш. І цим кажеш: “Таке можливе”. І цим зцілюєш світ”, – ось так Наталія Половинка висловила своє кредо. Ці слова стосуються її всієї творчості і як співачки, і як актриси. Кожна її робота вражає внутрішньою напругою й гострим драматизмом на грані можливого. Завдяки цій особливості глядач чи слухач сприймає твір усім собою у його глибинній суті.

Наталія Половинка – одна з небагатьох у світі виконавців традиційного співу як такого в усіх його жанрах: давні духовні наспіви України, канти, псалми, українські народні пісні, український класичний романс. І разом з тим вона є виконавицею імпровізаційної та класичної музики.

 

– Людина щаслива, якщо вона встає вранці і йде спати вночі, а між цим ще встигає займатися творчістю. Тобі це вдається?

Для мене саме життя, співжиття з Богом є творчістю… Почала “встигати” відтоді, як почала дуже крепко питати: “Яке моє ім’я?”. І оце “питатися-чути-слухатися” почало ставати щоденною практикою… Тоді творчістю стає все життя, щезає поділ на роботу, сім’ю і спочинок. Тобто він є, але все це стає єдиним творчим процесом. Зі своїми акцентами, звісно. Так, перед прем’єрою циклу “Тихі пісні” Сільвестрова три дні я потребувала повної тиші на самоті і раділа, що чоловік на зйомках, а доня доросла. А моменти “чистої творчості”, звісно, рідкість – коли ти повністю “співпадаєш” з тим, хто ти насправді є…

– Талановитий педагог вчить учнів не предмету, а самопізнанню шляхом цього предмета. Ти згідна з тим, що сам предмет не є ціллю, а лише одним із засобів самопізнання для учня?

Згідна, завжди так чула. А ще мені Бог дав добрих вчителів, які нагадували про це і вчили не впиратися в предмет, не втомлюватися вибирати САМ ШЛЯХ. Я вдячна їм дуже, бо ходячи між форматами – класична музика, традиційна пісня, театр, кіно – іду одною дорогою. І вона  – “дорогА дорОга співу”, як каже мій вчитель і режисер Сергій Ковалевич.

– У тебе досить звучне й оригінальне прізвище. Були якісь цікаві казусні історії з творчого та педагогічного шляху, з ним пов’язані?

Половинка – козацьке прізвище, це від мого чоловіка Василя мені дісталося. Він загинув молодим, а є моїм найбільшим вчителем на все життя. Ім’я його зі мною і донькою – завше викликає усміх, вигук, завше. А серед митців більшість думають, що у мене такий псевдонім. Це для Львова рідкісне прізвище, а коли я в Америці зустріла Надійку Світличну, то вона зразу сказала: “А знаєте, я родом з села  Половинкино на Луганщині! У нас там всі Половинки!”

– Робота з яким режисером тобі сподобалася найбільше? Відповідь “з Богом” була би влучною для твого життя?

Ти сказав (сміється).

– Деякі позіхають, бо ходять в театр. Інші ходять в театр, бо позіхають. Як тримати глядача в тонусі? До речі, ти сама часто ходиш до театру як глядач?

Тримати можна лише своєю персональною увагою до смислу. Не ходжу часто, бо мало його є. Тим більше, я раділа театральній програмі “Porto Franko”: добра, чесна робота молодих “Буна” (за Вірою Маковій) і шедевр Някрошюса “Майстер голоду” (за Кафкою). Між ними – прірва праці, а намір чесний в обох, і я радію і “знову люблю театр”.

– Знаю, що ти вела майстерні голосу та співу в Колумбійському, Пенсильванському та Єльському університетах. Також у переліку є багато європейських вузів. Чого не вистачає нашим вітчизняним вищим навчальним закладам, щоб піднятися ближче до західного рівня? Що тебе приємно вражає в педагогічній практиці за кордоном?

За кордоном… Ясно, що там реагують швидко на нове, відкриваються новому назустріч. Є у нас, однак, можливість, яка у них втрачена. Це увага до джерела своєї культури, це традиція, її живе дихання.

– А зараз – невеличка гра. Назви сім відмінностей Львова від Києва і сім відмінностей Львова від Франківська.

У Києві бачиш небо, у Львові п’єш каву… Ой, не буду продовжувати… Вони такі різні – Київ, Львів, Франківськ. І слава Богу, що мають своє обличчя. А мені важливо, “щоби всі були вкупі” (Стефаник).

– Думаєш, буде той день, коли премія Шевченка буде нагороджувати легенд української рок-музики? Це я проводжу паралелі з нобелівкою і нагородженням Боба Ділана. Як тобі його творчість, до речі?

Думаю, національною премією треба відзначати тих, хто “подвигає” ситуацію, без поділу на жанри. Щоб здвигати, треба стати у вертикаль культури і собою орати цю цілину, бо завше заростає і кам’яніє. Серед лауреатів є такі, а мали би бути лиш такі… От є Ігор Шевчук у Києві, поет – отакий масштаб маю на думці. Поки що ми як нація мало мислимо універсально, нам би навчитися бачити своїх Живих Великих, і ми заживем! А Боба Ділана шаную за волю робити те, у що віриш (у першому питанні сховалася ж його цитата, чи не так?).

– У кожної людини є своя професійна деформація. Філологи вичитують помилки в рекламі, ремонтники взуття в першу чергу дивляться, що в людини на ногах. Як твій професійний досвід вплинув на відчуття буденної реальності?

У всьому бачу гру, велику гру великого Майстра.

– Які, на твою думку, зміни чекають на українців у найближчі п’ять років?

Бачу зараз в Україні великий потенціал енергії нового порядку, якій треба пропонувати нам, зрілим, береги. Як це робить історик Славко Грицак – практично дбає про майбутнє, промислює проходи. Я намагаюся так жити в мистецтві. От зараз бачу у Франківському театрі “Дерева”, зерна яких я кидала у 2005-му, ще в роботі з “Дарусею”. Тому те, що буде за 5-7 років тут, роблю зараз. І це найперше переміна мислення: стояти в перемозі, довіряти і слідувати покликанню, знати, що персонально від тебе залежить цілий світ, творити художні форми, які несуть звернену в майбутнє вість часу.

– Що таке ідеальний актор, на твій погляд, зустрічала таких?

Ідеальний актор – Ісус Христос. Він єдиний досконало звершив свою роль, своє призначення. А із земних улюблені: Олег Цьона, де Ніро, Ступка, Солоніцин, Ізабель Юппер…

– Уявімо собі фантастичне: тобі доручили робити концепцію театральної реформи. Можеш зараз написати п’ять найважливіших перших кроків?

Театральну реформу я б почала одночасно в п’яти напрямках:

1) освіта, що розвиває Персону (не совковий “ансамбль”, як тепер);

2) лідери – я б запросила-повернула в Україну КЛІМа (Володимира Клименка), Сергія Ковалевича, Валерія Більченка, Гриця Гладія, Жолдака, щоб вони ставили і ВЧИЛИ ТУТ;

3) зали – ремонти, проекти і побудова нових, щоб викинути запах “совка”, через який, наприклад, ніхто не може працювати в колишньому Театрі ПрикВО;

4) фінанси – зняти цю прірву між “національним” і просто театром, перерозподілити і дати актору театру гонорар, а не стипендію;

5) “проекти зв’язку” – гастролі всіх театрів, фестивалі, обмін, опритомнення, циркуляція…

Ти питаєш так легко, а я одразу “вгризаюся” в роботу – настільки це поле занапастили…

Але! Ось просто зараз в Україні з’явилося кілька дуже добрих робіт (!!!) у Києві, Франківську, Львові, Харкові – у Бога свої плани.

– Ти регулярно звертаєшся до глибинних пластів співочої української традиції. Наскільки ця традиція жива і повнокровна, чи це вже тільки орнамент?

Це для мене, мабуть, найперше запитання. Так, “лиш” орнамент, ієрогліф на тілі Землі. І як знак (а не метафора) він є ключем до знання, є дорогою до великого Знання про життя, про Україну і про людину… І чекає свого відкривача і служителя. Пісня – це велика проща до тайни. Як Причастя – не метафора Христа, це сам Христос.

– І насамкінець – ти співаєш у снах?

У снах досі іноді літаю. А співати – так, співаю! Щоразу якусь нову пісню… Прокинуся – від неї лише тон.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ