Розмови між пасажирами міжміських маршрутів громадського транспорту зводяться до того, куди, коли, на скільки і за скільки поїхати на роботу за кордон. Люди масово виїжджають з країни на сезон чи навіть на кілька років. Водночас в Україні виникає нова проблема – нестача кадрів. Як висококваліфікованих, так і технічних чи робітничих спеціальностей.

20-річна Вікторія з Івано-Франківська працює перукарем у Парижі, отримує 20-30 євро за стрижку. Робота на будівництві також добре оплачується. А ще можна збирати ягоди, гриби, фрукти чи овочі, прибирати, керувати екскаватором і робити багато чого іншого.

Потік охочих заробляти за кордоном невпинно збільшується. Роботу там знайти неважко. У соцмережах, на різноманітних сайтах чи в кадрових агентствах повно оголошень – тільки вибирай, що підходить. Іноді хтось виїжджає сам, а потім запрошує родичів, друзів, сусідів чи односельчан на роботу.

Бажання виїхати за кордон підсилюють і внутрішні проблеми: безупинний ріст курсу іноземної валюти, а відтак і девальвація гривні, ріст цін, низька оплата праці, постійні зміни в законодавстві тощо. Натомість в Україні все сильніше відчувається кадровий голод. Якщо раніше він стосувався здебільшого висококваліфікованих працівників, то нині брак кадрів є і в робітничих спеціальностях, у сферах обслуговування та будівництва, і в багатьох інших. Сьогодні, щоб знайти кваліфікованого майстра, слід ставати в довгу чергу, а підприємцям та фірмам – тривалий час шукати кадри для свого бізнесу.

Пакет вакансій

У соціальних мережах є безліч груп для пошуку роботи за кордоном. Надійність таких посередників ніхто не перевіряє, тут немає ні відгуків про забезпечення роботою після звернення у такі структури, ні документів про діяльність цих осіб чи компаній. Іноді вказується номер ліцензії, хоча не зовсім зрозуміло, яким чином її можна перевірити. Але тут можна зорієнтуватися, які спеціальності затребувані, що ми і зробили.

Отже, людям пропонують здебільшого безплатні вакансії без посередників. Очевидно, якщо не платять працівники, то за пошук робочої сили платять іноземні компанії. Запрошують усіх: чоловіків, жінок, сімейні пари. В окремих випадках обіцяють навіть влаштувати «по безвізу», тобто без оформлення спеціальної робочої візи, а також виготовити безплатні запрошення на роботу.

Оплата праці – різна. Якщо мова про Польщу, то це 10-15 злотих за годину. У більшості пропозицій житло обіцяють безплатне, за рахунок працедавця, або через співфінансування власника підприємства і працівника.

Чоловікам пропонують роботу тракториста, столяра, помічника столяра, опалубника, сортувальника, оператора екскаватора, механіка, лакувальника, проектувальника меблів, шліфувальника, маляра, комплектувальника тощо. Жінок та сімейні пари чекає робота на птахофабриках, м’ясокомбінатах, кондитерських фабриках або ж на сезонних роботах зі збору врожаю.

Візові аспекти

Окрім оголошень у мережі, люди звертаються безпосередньо у кадрові чи візові агентства. Зазвичай приходять подружні пари, розповідає представник візового центру в Івано-Франківську Інна (адресу та прізвище дівчина просить не вказувати). Робота може бути різною, але жити родини хочуть разом.

«Зрозуміло, що всіх цікавить високий заробіток – від 600 доларів або 500 євро. Це якщо мова про ближнє зарубіжжя – Польща, Чехія чи Словаччина. Люди розуміють ціновий діапазон і погоджуються на таку оплату, адже працюватимуть відносно недалеко від дому. У деяких амбіції вищі, і вони готові їхати в Німеччину, скандинавські країни, щоб заробляти більше. Це орієнтовно 1,5 тисячі євро, щоб хоча б тисячу можна було відкласти», – продовжує дівчина.

Влітку чоловіки часто працюють на будівництві, але шукають такі пропозиції, де оплата вища. Не всі захоплені роботою в Польщі, заробіток там значно нижчий, ніж в багатьох інших країнах. Багато людей приходять з питанням про еміграцію або за документом, який дає можливість жити чи працювати у країнах Західної Європи. Але візові центри, на жаль, таких послуг не надають, переконує Інна.

Роботу за кордоном більше шукають чоловіки, а також сімейні пари, особливо молоді, які щойно одружилися. У тих, в кого є діти, разом не їдуть – хтось один залишається доглядати і виховувати малечу.

Люди цікавляться також інтелектуальними професіями – вчителя, лікаря, медсестри тощо. Але працевлаштуватися у таких випадках важче. Дипломи за такими спеціальностями за кордоном необхідно легалізовувати, закінчувати курси, мати дозвіл з тих країн, де вони мають намір працювати. Це важко і затратно в часі, тож агенції таких послуг не надають.

Термін перебування за кордоном – різний. Якщо це сезонні роботи, то від кількох місяців до півроку. Дехто готовий їхати на довше, щонайменше на півроку-рік. А є й такі, що хочуть два-три роки працювати без виїздів додому, щоб заробити більше.

Якщо чоловіки їдуть здебільшого на будівництво, то жінки шукають роботу прибиральниці або по догляду за літніми людьми, хворими чи прикутими до ліжка пацієнтами. Знання мови і комунікабельність – це додаткова перевага, яка дає можливість претендувати на кращу роботу з вищою оплатою.

«Електриком і столяром без знання мови працювати не можна, як і без відповідної кваліфікації. Зате є безліч інших варіантів. Одні їдуть і без проблем дають собі раду, комунікабельні і легко адаптовуються в чужому соціумі. Інші шукають тих, хто розуміється», – ділиться досвідом дівчина.

Багато людей і досі не розуміють, що таке безвіз. Дехто вважає, що це ледь не паспорт Євросоюзу, який дає право на вільне пересування і працю. Людям пояснюють, що безвіз дає право перебувати за кордоном не довше, ніж 90 днів, але не дає права на працю. Безвіз діє для відпочинку та подорожей, розвитку туризму та налагодження економічних зв’язків. А для роботи необхідні додаткові документи і робоча віза.

У пошуках роботи за кордоном приходять переважно люди з сіл, особливо віддалених від міста, де роботи часто немає взагалі. Півроку роботи за межами країни дає змогу кілька місяців не працювати, оплатити навчання дітей чи ремонт будинку. А от для задоволення більших потреб необхідно більше часу.

Брак кадрів

Підприємець Іван Назарук звернувся до служби зайнятості у пошуках працівників. Там почув від співробітників центру, що люди реєструються задля отримання матеріальної допомоги, а працювати не хочуть. Більшість жителів виїжджають за кордон, адже заробітна плата їх не влаштовує. За кордоном за місяць люди отримують по тисячі доларів, а в Україні – ледь не за рік.

«Схожа ситуація була і в Молдові після відкриття кордонів. Але з часом люди почали повертатися назад. Для цього має бути розроблена державна програма, нормальний рівень заробітної плати, сприятливий економічний клімат для розвитку бізнесу», – зауважує підприємець.

З проблемою пошуку та підбору кадрів стикнувся малий та середній бізнес, ймовірно, і великий також, припускає підприємець. Підвищення мінімальної зарплати лягло на плечі фізичних та юридичних осіб, навіть це негативно впливає на розвиток підприємництва. Не кажучи вже про багато інших факторів.

Об’єктивний аспект

Міграція робочої сили – це не добре, але й не погано, вона об’єктивна. Це глобалізація світової економіки, зауважує доцент кафедри теоретичної і прикладної економіки Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Сергій Васильченко. Хтось від цього виграє більше, а хтось – менше. Виграють, зокрема, ті країни, які можуть скористатися цим рухом.

«Багато працівників робітничих професій виїжджають за кордон. Людина змушена їхати, бо там є створені робочі місця. Зле це чи добре? Але якщо уявити ситуацію, що люди нікуди не їдуть, залишилися вдома без роботи. Безробітного має утримувати держава, він втрачає кваліфікацію, адже не працює, імовірно, загострюються соціальні проблеми – бандитизм, квартирні крадіжки, алкоголізм, наркоманія. Це все наслідки такої ситуації», – зауважує науковець.

Людина, яка виїхала за кордон, змогла себе реалізувати, заробити гроші, частіше всього надсилає їх додому. Донедавна офіційна цифра складала 6 млрд. гривень щорічних переказів. Це підтримує курс української гривні, позитивно впливає на платіжний баланс. До того ж, люди за кордоном отримують певні навички і культуру поведінки там. Якщо повертаються, то створюють тут бізнес за аналогією того, що бачили.

Країна, яка створює робочі місця для цих працівників, виграє від цього. Наразі Польща зацікавлена в українських кадрах, відкриваються спеціальні державні місця для навчання у ВНЗ. Нині відбувається інтернаціоналізація освіти – це також ознака глобалізації.

«Можна бути незадоволеним тим, що яблуко падає на землю, як доказано в законі Ньютона. Те ж саме і в економіці, там свої закони. Міграція – це об’єктивний процес, одні використовують його на свою користь, створюють додаткові робочі місця, інші – ні», – наголошує економіст.

Позитивний це аспект чи ні, судити важко. Важливо, що в цій ситуації Україна ризикує відстати назавжди, якщо не буде створювати власних робочих місць, зауважує він. От це дійсно проблема, а не в міграції робочої сили. Адже міграція – лише наслідок того, що в Україні немає достатньої кількості робочих місць, тим більше високооплачуваних. «Рух робочої сили – це наслідок слаборозвинутої економіки, низьких темпів економічного росту, недостатньої кількості робочих місць», – наголошує експерт.

Виникає запитання: яким чином створити місця для праці? Воно вирішується дуже просто – через залучення інвесторів, тоді піде і капітал. Нині Україна програє багатьом країнам, що розвиваються. У Кенії, наприклад, відкрили завод з виробництва принтерів «Самсунг», а в Україні складну побутову техніку не виробляють.

«У нас непривабливе середовище, корупція, інвестори бояться сюди заходити, бояться української економіки. Це загроза. Ми втратимо останній шанс зачепитися за поїзд глобалізації і остаточно залишимося сировинним додатком з низькою доданою вартістю. Жодна країна ще не розбагатіла, вирощуючи зерно чи кукурудзу», – підсумовує Сергій Васильченко.

Ірина ФЕДОЛЯК