Кривава Холмщина: «Дідуся забили в мене на очах»

Не мстити, а простити. Днями у польському селі Сагринь, що на Холмщині, президент України офіційно відкрив меморіал українцям, які колись там мешкали і загинули 10 березня 1944 року від рук підрозділів польського підпілля. На подію прибули багато родичів убитих, були навіть очевидці трагедії.

Село Сагринь. Цвинтар. Одразу при вході десятки хрестів. Обвиті вузенькими блакитно-жовтими стрічечками. Всі хрести безіменні. Лише на єдиному, тому, що з самого краю, є фотографія і підпис: «Новосад Микола Федорович, 1882 – 1944». Поруч стоїть жінка, на вигляд років шістдесяти, з очима небесно-блакитного кольору та сивим кучерявим волоссям… Однією рукою тримається за хрест, дивиться кудись додолу, наче крізь саму землю. Про щось дуже замислилися. Це Марія Хоменко, приїхала з Луцька. І щороку приїжджає. На могилу до дідуся. Польські солдати вбили його під час різанини в Сагрині. Марії тоді було чотири роки, і вона все бачила на власні очі. Дідусь був добрим господарем, виписував львівський журнал, писав вірші. У селі його називали дуже тепло – Микольцьо… А мама про нього говорила не інакше, як «мої тато»…

Межи хрестами, десь якраз посередині, височіє чорний меморіал, списаний рядками трагічної історії українців з Холмщини: Осташевський Богдан, 14 р. Осташевський Лаврін, 36 р. Осташевська Ольга, 37 р. Панасевич Богдан (немовля). Панасевич Катерина, 25 р. Парош Ксенія, 45 р. Петрук Марія, 14 р. Петрук Текля, 36 р. Пігрух Анастасія, Пігрух Василь, 20 р. Притула Іван, 28 р. Притула Ірина, 25 р. Притула Володимир, 2 р. Притула Сергій, 3,5 р. Притула Іван, 60 р. Собчук Варвара, 45 р. Собчук Василь, 54 р. Сокаль Софія, 18 р. Сташевський Василь… І ще багато-багато рядків з іменами. Всього їх тут 660. А насправді більше тисячі. Тому меморіал саме в цьому селі, адже тут було найбільше жертв.

Різанина в Сагрині

Різанина в Сагрині – акція зі знищення місцевого мирного українського населення польськими бойовиками. Спланована та проведена руками кінних та піших бійців польської Армії Крайової та відділів Батальйонів Хлопських під командуванням Станіслава Басая (псевдо Рись).

Як пише Микола Онуфрійчук, голова Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина», Сагринь був великим українським селом, у якому нараховувалося близько 300 дворів, мешкало не менше тисячі українців, декілька сімей поляків, чехів та євреїв.

У міжвоєнний період (1920-1930-ті рр.) в умовах Польської держави в Сагрині, як і в інших українських селах, українське шкільництво, українська кооперація були заборонені, мурований православний храм забрали під костел, новозбудовану українцями церкву – зруйнували. Автохтонне українське населення обмежували в економічних і політичних правах.

Після нападу Німеччини 1 вересня 1939 року та розпаду Польської держави в Сагрині, як і в інших селах та містах Холмщини, відбулося певне пожвавлення українського національного і духовного життя. Це не подобалося шовіністично налаштованим полякам. У селах і містах Холмщини вони стали нищити спочатку представників української інтелігенції, громадських діячів, священнослужителів та членів їхніх родин, а з весни 1943 року і особливо в 1944 році – палити, нищити українські села.

10 березня 1944 року вдосвіта близько 800 добре озброєних вояків Армії Крайової тісним кільцем з усіх боків оточили Сагринь та обстріляли його.

Оскільки більшість будівель мала на той час добре висохлі солом’яні стріхи, все село буквально за кілька хвилин перетворилося на море вогню.

Нападники скрупульозно прочісували село, вбивали всіх. Одних розстрілювали, інших кололи вилами чи багнетами, живцем кидали у вогонь, закидали гранатами в льохах чи схронах…

Село згоріло вщент, зосталися самі комини. Трупи, як снопи, валялися в садах, на вулицях, городах, полях. Кілька сотень людей, особливо матерів з дітьми, кинулися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх, хто там сховався, перебили. Тих 35 сагринців, що кинулися з дітьми до приміщення постерунку, спалили живцем. Хто ж вискакував з палаючого будинку надвір і намагався втекти, ловили, кидали на колючий дріт і розстрілювали. П’ятнадцять дітей висіли розстріляними на плоті з колючого дроту. Інших спійманих обливали гасом, підпалювали і гнали на сільське кладовище.

Вцілілі майно, худоба були пограбовані поляками і вивезені переважно в Тишівці, на сусідні польські колонії.

У 2008 році після постійних клопотань Волинського товариства «Холмщина» при підтримці Волинської облдержадміністрації та товариства «Закерзоння» до президента, Верховної Ради та прем’єр-міністра України, на сагринському кладовищі спорудили пам’ятник, на котрому викарбували прізвища 660 українців, які вдалося встановити на 64-му році після трагедії.

«Стріляй їм у голови, аби більше не розмножувалися»

«Мого дідуся забили в мене на очах», – пригадує Марія Хоменко, якій на момент трагедії було чотири рочки. Жінка народилася в сусідньому селі Модринь. Більшість її родичів навесні 1944-го вбили польські бойовики.

«Почалося пекло, – продовжує жінка. – Кожного вечора поляки спалювали якесь село. Ми лиш дивилися у вікно – де ж нині буде заграва. Люди жили в сильному страху, спали вдягнені. На краю села завжди стояв сторож, аби в разі наближення банди міг попередити односельчан. Якщо сторож бачив, що буде біда, бив у якусь залізяку – це був знак тривоги. Кожен господар викопав на своєму подвір’ї яму, перекрив її дошками – щось на кшталт схрону».

Марія Хоменко каже, що в її рідному селі мешкали й кілька родин поляків, але всі завжди жили мирно. Аж поки бандюгани не прийшли.

«Ми з мамою втекли з Модрині в Сагринь, бо бачили, що вогонь уже підступав і до нашого села, – розповідає жінка. – Тато перед тим поїхав туди до товариша попросити, аби ми пожили трохи в нього в хаті. Дідусь теж тоді перебував у Сагрині – лікувався у місцевого фельдшера. Того страшного дня ми прокинулися від смороду згарища. Був світанок. Поляки взяли село в кільце. Люди почали втікати хто куди. Мама натягнула на мене першу-ліпшу одежину, взяла мене на руки, і ми погнали на картопляне поле. З нами ще були дідусь і моя двоюрідна сестра. А тато з кількома іншими чоловіками на конях кинулися в сусіднє місто до німців по допомогу».

У Сагрині тоді зібралося дуже багато і немісцевих людей, адже там був постерунок (відділок поліції), селяни думали, що через це поляки тут не нападатимуть. Але вони напали.

«Надворі був мороз, початок березня, – продовжує Марія Хоменко. – Навколо болото. Мама скинула з себе осіннє пальто і натягнула на мене, поклала мене в борозну, лицем у болото. Каже мені: «Тихенько лежи, бо заб’ють». І я лежала, не рухалася, навіть дихати боялася. І всі решта поруч полягали – аби поляки подумали, що ми вже мертві. Раптом почулися голоси. З лісу насувалася хмара польських бойовиків, просто на нас. Обшукували поле. Хто ще ворушився, того добивали. Коли наблизилися до нас, дідусь зірвався і попрямував назустріч, думав, може вдасться якось розвернути їх в інший бік чи що… «Документ є?» – прогримів поляк. Дідусь витягнув свої документи. Вояка побачив, що перед ним українець. Не думаючи, просто в лоб розривною кулею. Дід упав. Обшукали його. Забрали кишеньковий годинник. А далі пішли до нас. «О, то тут багато роботи. Тут аж троє лежать». «Та вони ж забиті…» – сказав інший. «Зараз побачимо…» Поляк узяв маму за плече, перевернув… Жінка впала на коліна і польською заблагала: «Пане, що я зробила? Будь ласка, згляньтеся, я полька». – «Не обманюй!» – «То моя донечка». «Стріляй їм у голови, аби більше не розмножувалися», – прошипів один із бійців. А інший, трохи старший, каже: «Хай живуть. Вони наших дітей не вбивали. Пам’ятай, жінко, що поляк тобі життя дарував». І вони пішли. Мама мене на спину і хутко покрокувала, куди очі дивилися. А сестра, коли поляки з мамою говорили, умудрилася проповзти межи ними і чкурнула в картоплиння, там закопалася і лежала так на холодній землі десь зо п’ять годин. Потім усе життя мордував її ревматизм».

Марія з мамою прибігли до хати, де мешкала полька. Постукали. Ніхто не відчинив. Жінка з дитям сіла на поріг, скулилася від холоду. Кілька разів полька визирала з вікна. Потім нарешті помахала рукою, мовляв, заходьте. Так обоє врятувалися.

Люди, яким вдалося втекти на Галичину, розповіли воякам УПА про страшне свавілля, яке діється в їхніх селах. Аж тоді воїни УПА прибули навести лад. А до того місцеві люди їх ніколи й не бачили.

Потім прийшли московські «освободителі». Українців, які вижили на Холмщині, депортували. Марію з батьками вивезли на Одещину. Сім’я там дуже бідувала, особливо ніяк не могла звикнути до клімату. Почали хворіти від спеки. Картопля на городі зсихалася, нічого не росло. Вирішили тікати на Волинь, поближче до своїх кордонів, думали, може, колись вдасться вернутися додому. Міліція не випускала, тому вночі діставалися через Молдавію.

Перший раз Марія Хоменко з мамою повернулися на місце трагедії у 1976 році. Вони не плакали, а кричали. Ходили по рідному полю і кричали. Серце тріскало. Мама довго вдивлялася в широке море колосся, а потім сказала: «Гарна пшениця росте на крові наших рідних».

Прощення, а не помста

Марія Хоменко каже, що вона б уже давно забула ті події, але мама все життя нагадувала різними історіями. Мама дожила до 92 років. А Марія постійно боялася всього, вона так і не навчилася їздити на велосипеді, не може дивитися фільми, де стріляють чи вбивають, раптовий звук теж її страшенно лякає…

Галина Янчук теж приїхала з Луцька, в Сагрині загинув бабусин брат. Він був дяком у місцевій церкві. Жінка запевняє, що не має жодної образи на поляків. У серці треба нести пам’ять, але в жодному разі не ненависть чи жагу помсти, бо це не врятує світ. Зло неможливо перемогти злом, його здатне здолати тільки добро, прощення і милосердя. В такому руслі вона виховувала своїх дітей, а тепер і внуків. Вони повинні знати історію свого коріння, але при цьому забути про ворожнечу.

«Без вільної України не буде і вільної Польщі, – заявив під час відкриття меморіалу Петро Порошенко. – Нас завжди єднала боротьба проти Російської імперії. Але поруч із братерством є і печальні сторінки в нашій спільній історії. Однак закликаю до взаємного прощення, а не помсти».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!