Культ особи: Людмила Рой

Ця франківчанка за десять років порятувала вже не одну сотню життів на чотирьох лапах. Вона не пам’ятає кожного із них, але щоразу лишає з ними часточку власної душі. Спершу самотужки допомагала тваринам, а потім стала волонтеркою БО «Дім Сірка».

«Час від часу руки опускаються, дуже виснажуєшся, вкотре замислюєшся: «Ну нащо мені це?» – зізнається Люда. – Але потім ти знову бачиш десь на вулиці покинуте щеня і просто не можеш пройти повз. Це якийсь неконтрольований внутрішній обов’язок. Порівняно з цими тваринами, я почуваюся всемогутньою, адже можу зробити так багато всього для них. Як би важко не було».

А іноді буває дійсно дуже важко. Тим паче історій з нещасливим кінцем багато. Але дівчина не хоче про них розповідати. Людська жорстокість і байдужість нерідко зашкалює.

Одного разу дівчата створили групу в соцмережі, де публікували інформацію про своїх «важких» тварин, наприклад, спинальників. Загалом у тій групі було десь два десятки чотирилапих. І ось написав якийсь чоловік із Польщі, що забере всіх до себе, там доглядатиме і буде шукати для них господарів. «Сірків» це насторожило. Почали консультуватися зі столичними волонтерами. Виявилося, таким чином тварин беруть на досліди. Наприклад, для тестування якихось косметичних засобів.

Дуже багато людей вважають, що вони допомогли, коли написали «сіркам» повідомлення чи зателефонували, інформуючи про якусь покинуту або хвору тварину. Це може бути навіть за межами Івано-Франківська. Наприклад, люди їдуть відпочивати в гори. Десь біля дороги побачили щеня. Сказали волонтерам і попрямували собі далі. «А ти потім хоч трісни, – каже Люда. – Їдь шукай вітра в полі. Точних координат навіть немає. На жаль, є дуже мало людей, які би брали на себе відповідальність і, до прикладу, відвезли хворого чотирилапого безхатька у ветклініку чи взяли покинуте кошеня до себе на перетримку бодай на кілька днів. Звісно, що простіше зателефонувати в «Дім Сірка».

Людине волонтерство не має графіка, буває, що люди телефонують навіть уночі. Як-от нещодавно. Просто посеред ночі подзвонили з Рожнятівського району: «Психічнохворий сусід нещадно лупцює лопатою свого пса. Той малий і на ланцюгу, навіть утекти не може, скавулить на все село. Ступити на подвір’я чи хоч щось сказати нелюду всі бояться, бо ж може вбити і йому за це нічого не буде, лиш посидить трохи у психушці». Селяни викликали поліцію, але та приїхала і поїхала – нічим не зарадили.

«Коли ми туди добиралися, то сподівалися тільки на удачу, – пригадує волонтерка. – Так і сталося. Несамовитий господар якраз зайшов у хату. Ми були переконані, що цей песик уже назавжди буде калікою. Але Пушок виявився щасливчиком. Всю дорогу до ветклініки тварина облизувала нам пальці. Малюк так тішився, що ми врятували його з того пекла».

Дівчина каже – коли чує, що пізно ввечері або навіть уночі надійшло повідомлення на телефон, то дуже страшно його читати – однозначно нічого доброго там не написали: знову десь когось покинули, хтось поранений або взагалі на грані життя і смерті… «Але беру і читаю, бо ж може бути втрачений дорогоцінний час, – продовжує волонтерка. – Я б потім собі місця не знайшла».

А скільки тварин викидають у мішках просто посеред лісу! Схожа історія трапилася з Лісовичком. Волонтерки знайшли його випадково біля лісу. Песик був худющий і дуже хворий. Його тіло було вражене піодермією: шкіра кровила, гнила, тріскала, полисіла, все в струпах… До речі, собачка був з нашийником. Мабуть, захворів і став непотрібним.

Найскладніше з перетримкою тварин. У Франківську є лише кілька десятків людей, які постійно беруть чотирилапих на перетримку. «Коли ми пишемо у соцмережі, що терміново потрібно, аби бодай на кілька днів хтось взяв до себе якесь кошеня чи песика, то ми зовсім не перебільшуємо, – пояснює Люда. – У нас тоді дійсно критична ситуація. Однак люди дуже мало відгукуються».

Нерідко буває таке, що зневірені волонтерки просто не мають куди подіти тварину і беруть на перетримку до себе додому. В однієї дівчини в хаті вже було стільки чотирилапих, а серед них декотрі якраз лікувалися, що вона мусила кілька днів утримувати цуценя… в серванті – аби не підхопило болячку від інших.

Нерідко дівчата від безвиході дають на лікування свої гроші. Людмила пригадує, як багато років тому знайшла покинутих цуценят, хворих на чуму. Аби пролікувати їх, взяла гроші в кредит у банку.

«Кожного разу я прив’язуюся до тієї чи іншої тваринки, – зізнається волонтерка. – Реву, як мале дитя, незалежно від того, щаслива це історія чи не дуже. Здавалося б, за роки мав би виробитися якийсь імунітет. Де там. Певно, це вже на все життя».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!