Сергій Адамович: «Я в «Голосі», бо ця партія репрезентує бачення людей, котрі зробили Революцію Гідності»

Ще в травні лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук оголосив, що йде в політику і презентував свою партію – «Голос». Івано-франківський обласним координатором став доктор історичних наук, громадський активіст, депутат обласної ради, колишній «свободівець» Сергій Адамович. Він отримав 49-ий номер у списку партії.

Отож, чому волонтерам партії не платять ні копійки, наскільки прохідних обрали мажоритарників і як пояснюють надлишкову ліберальність очільника «Голосу» – далі у розмові.

Сергію, чому приєдналися саме до «Голосу»?

У мене, як і в більшості українців, після Революції Гідності було відчуття, що має з’явитися політична партія, котра буде відображати інтереси людей, які реалізували Майдан, тих, котрі хочуть бачити країну інакшою. Тому з появою партії «Голос» вибір для мене став очевидним. Правильність цього напрямку я відчуваю навіть на інтуїтивному рівні.

В ідеології інших партій практично не звучало «людина». Можливо, у Порошенка склалася б інакша ситуація на президентських виборах, якби у його кампанії, крім віри, мови і армії, була б ще й людина.

Ви вже маєте значний досвід у політиці місцевого рівня. Чим пишаєтеся найбільше?

Я ще зі школи добре вчився. І в інститут поступив завдяки перемозі у всеукраїнській олімпіаді з історії. Досить швидко захистив і кандидатську, і докторську. Студенти – це моя найбільша радість. Навіть попри низьку зарплату і університетську бюрократію.

Під час Революції Гідності я взагалі був «хуліганом»: то ми блокували військову частину, то захоплювали «білий дім»… Якщо б Янукович лишився, я б точно був у в’язниці.

Потім побув у шкірі чиновника, побачив, як працює виконавча влада. Тому на всі політичні процеси тепер можу дивитися з різних боків: теоретика, депутата, науковця, активіста…

Протягом першої каденції писав дуже багато звернень щодо різних питань: від домофонів і стану безпритульних собак аж до нелегальної роботи генделиків та незаконних забудов. Дуже тішить, що в деяких випадках разом з іншими активістами вдалося спинити кілька таких забудов. Наприклад, на вулицях Івана Павла ІІ та Івасюка. А щодо забудови навколо міського озера, то ми перевели це питання в формат судового захисту і примусили місто вигравати суди. Ми боролися і проти будівництва ГЕС на Дністрі, за збереження пам’яток історії та культури, біосфери і екологічної безпеки…

Моє важливе дітище – громадська організація «Поступовий гурт франківців». Маємо багато реалізованих грантів, користуємося підтримкою міжнародних донорів. Наші проекти орієнтовані на просвітницьку і наукову сфери. Підтримуємо інтелектуальну молодь, вже не один рік проводимо брейн-ринги на різні теми. Також популяризуємо українську національну історію, вивчаємо архіви СБУ. Другий рік працюємо над меморіалізацією пам’яті про Першу світову війну на Прикарпатті та створенням Музею депортацій українців – унікальним проектом, що буде у Брошнівськіій ОТГ. Також ми проводимо фестиваль історичної реконструкції «Галицьке лицарство».

З колегами ми здобули багатий досвід і я вважаю, що нині можу бути корисним країні. Я ще достатньо молодий, аби віддавати, і вже досить старий, щоб багато про це знати.

В чому особливість цих парламентських виборів?

Вони дуже короткі і неочікувані. А для «Голосу» це ще й приклад застосування кардинально нової політики. Приміром, мажоритарників одразу попередили – якщо вони займатимуться гречкосійством чи оплатою волонтерства, то їх можуть зняти навіть за день до виборів. Як це відбулося, приміром, на Львівщині, коли мажоритарник поставив власні інтереси вище, ніж партійні.

Кажуть, що прикарпатські округи злили, обравши непрохідних кандидатів…

Партія довго відбирала кандидатів, бо дбає про репутацію. «Голос» готовий був поставити людину, яка не мала фінансового ресурсу чи не була ще депутатом, але головне – щоб володіла бездоганною репутацією. Не так, як попередні партії влади – одразу всіх впливових позбирали, всі скинули гроші і набрали багато голосів, а потім, через п’ять років, люди побачили, що там суцільний негатив. До речі, дуже багато «колишніх і позавчорашніх» намагалися зайти в «Голос» – не вдалося.

Особисто я проходив кілька щаблів перевірки: і кадрову комісію, і співбесіду з Вакарчуком, і Номінаційний комітет. Це все довго тягнулося.

Нині наш рейтинг сягає в області 20%! На фоні протистояння інших партій, позитив нашої партії, яка не втягується в конфлікти, додасть лише плюсів.

А щодо прикарпатських мажоритарників (всього їх сім), то в них є купа переваг. Найперше, це підтримка потужного волонтерського руху. Окрім цього, кандидати вже активно працюють по своїх округах, самі перекладають ноги по районах, спілкуються з людьми, розповідають про себе і про цінності «Голосу». На відміну від багатіїв, які наймуть два десятки столичних політтехнологів, але не можуть і двох слів зв’язати докупи.

Кожен із наших мажоритарників націлений на успіх. Вони ще всіх здивують – от побачите! До прикладу, кандидатка від «Голосу» по франківському окрузі заслужена артистка України Галина Баранкевич просто впевнена в своїй перемозі. А з її бажанням і з тими професійними людьми, які поруч, і з ритмом «Голосу» це абсолютно реально.

Правда, що партія взагалі не платить волонтерам?

Наразі по Івано-Франківській області зареєстровано більше п’яти тисяч волонтерів, яким партія не платить ні копійки. Вони за власним бажанням їздять із кандидатами по районах, беруть участь у роботі коворкінгу, долучаються до різних заходів.

Люди, які приходять в наш офіс, аби зареєструватися волонтерами, насправді дуже різні, і мені це неймовірно подобається. Пам’ятаю, заходить один чоловік, якому років 40 із гаком, і каже, що ще жодній партії в своєму житті не вірив, а «Голосу» повірив. Хочеться виправдати ці сподівання.

Ми не платимо ні за агітацію, ні за роботу спостерігачів. Навіть на наших агітаційних плакатах вказаний перелік місць, де їх не можна клеїти: стовпи, дерева, пам’ятки архітектури, держбудівлі.

Як люди на Франківщині сприймають «Голос»?

Дуже позитивно. Відчувається, що люди втомилися і прагнуть нових облич. Ми сподіваємося на високий результат. Незважаючи на те, що конкуренти вже активно намагаються підгортати округи під себе. І не завжди добросовісними методами.

Які аргументи опоненти найчастіше використовують проти «Голосу»?

Говорять, що ми допомагаємо Порошенкові. Та насправді ми зайняли свою політичну нішу. Також час від часу пролітає, мовляв, ми залежимо від якихось олігархів. Теж неправда, бо партія постійно демонструє своїх спонсорів і джерела їхніх статків. Є звинувачення і в надлишковій ліберальності. Але в червні під час візиту Святослава Вакарчука на Прикарпаття, як на мене, було розставлено всі крапки. Під час відвідин святині Галича Успенської церкви Святослав чітко сказав: «Я християнин». Він буде не менше дбати про українські традиції і цінності, ніж ті партії, які про це дуже голосно говорять. А мій захід у «Голос» – це спроба зробити його ще більше національним.

Чи можлива коаліція між «Голосом» і «Слугою народу» або політичною силою Ігоря Смешка?

Все можливо, якщо ці партії здійснюватимуть проукраїнську політику. В іншому випадку треба буде протистояти їхнім помилкам.

Яка тепер ваша мотивація йти в політику?

У більшості речей, які я роблю, є певні романтичні пориви. У 2010-му році, коли я зайшов у політику разом зі «Свободою», ми реально боролися проти режиму Януковича. Я відчував, що це сила, яка на той момент зможе гідно протистояти тодішньому президенту.

Тепер я очікував на силу, яка би могла стати репрезентантом тих людей, котрі робили Майдан. І я реально вбачаю цю силу в партії Вакарчука.

А ви особисто наскільки зараз змінилися?

Звісно, кожна людина з часом змінюється. Але де би я не був, завжди маю власну думку і не боюся її озвучити. Де б не потрапив, ніколи не перетворююся на ідеально прилаштовану болванку, котра підходить до відповідного робочого місця чи то пак для громадської організації або партії.

Зараз я розумію, що не можна займатися лише власною кар’єрою і при цьому, наприклад, забути про сім’ю. Бо ж життя може так і проминути – у гонитві за значками, пам’ятниками тощо, і не помітиш, як виросла донька. Також треба знайти час позбирати гриби – це хобі, яке неабияк відновлює мене.

Життя має бути емоційно багатим. Дуже люблю подорожувати. Для мене не важливо, де мандрувати: в цікаві місця Городенківщини чи за кордоном. Фаховому історику, котрий потрапляє у нове місце, зовсім не обов’язково йти в місцевий архів. Як казав один із класиків французької історії,  треба найперше піти на ринок – аби відчути місцевих людей, які там були і 500 років назад.

Хоча на подорожі не завжди вистачає грошей. Трохи образливо, коли чую, мовляв, та ви ж, депутати, вже в другій каденції – встигли накрастися… Але це хай залишається на совісті тих людей.

Що може вас змусити покинути «Голос»?

Опираючись на власний досвід, звик вирішувати питання за мірою їх надходження. Тому сьогодні я не знаю відповіді на це запитання.

Розмовляла Наталя МОСТОВА

 

 

 

 

На правах політичної реклами

 

 

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!