Шептицький у Станиславові

У різні періоди історії завжди є люди, які виділяються на тлі епохи розумом, мудрістю, талантом, впливом та наслідками своєї діяльності. Саме до таких належить і Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Андрей Шептицький, якого небезпідставно нарекли «українським Мойсеєм».

З 24 вересня 1899 по 13 січня 1901 року Андрей Шептицький був єпископом Станиславівським. Хоча й недовго він займав це становище, проте встиг багато зробити та закарбуватися в пам’яті людей. Тож спробуємо відкрити ще одну цікаву, але малознану для нефахівців сторінку історії нашого міста, краю та життя цієї видатної постаті.

Андрей Шептицький – ігумен Онуфріївського монастиря у Львові (1896-1898)

Серед дослідників станиславівського періоду життя майбутнього митрополита варто виділити доробок івано-франківських істориків Я. Заборовського і Р. Делятинського та о. К. Королевського з діаспори.

Назву рід графів Шептицьких отримав від родового маєтку – села Шептичі Перемишльської землі (тепер Самбірський р-н Львівської обл.). Виводили вони себе з галицьких бояр ХІV ст. та дали українській Церкві ряд діячів: Варлаама, Львівського єпископа (1710–1715); Атанасія, єпископа Львівського і митрополита Київського (1715–1746); Атанасія, єпископа Перемишльського (1762–1779); Льва, єпископа Львівського і митрополита Київського (1778–1779). Римо-католицьким єпископом у Полоцьку був Єронім Шептицький (1759–1773). Митрополит Атанасій у 1744 р., незадовго до своєї смерті, розпочав будову собору св. Юра за проектом італійського архітектора Бартоломео Растреллі. Собор завершував, як і палац напроти, його наступник Лев. До середини ХІХ ст. Шептицькі переходять на римо-католицький обряд, що за собою потягнуло інтеграцію до польської культури та національного життя. Це була типова доля для частини української шляхти ще у XVII–XVIII століттях.

Граф Ян Шептицький (1836–1912) одружився у 1861 р. з Софією Фредро, яка була дочкою відомого польського письменника Александра Фредро. У молодості граф Александр брав участь від Варшавського герцогства у поході військ Наполеона на Москву та, зокрема, у знаменитій Бородінській битві 1812 року. У 1814 р. йому вручили найвищу нагороду Франції – орден Почесного Легіону. Софія вільно володіла французькою, англійською, німецькою мовами та чудово малювала. На той час граф Ян Шептицький вже впевнено зараховувався до польської аристократії, і про українське коріння йому ніхто не нагадував.

Андрей Шептицький разом із родиною у родинному маєтку в с. Прилбичі перед вступом у монастир

У 1894 р., під час перебування у Швейцарії, Софія написала по свіжій пам’яті польською мовою розповідь «Молодість і покликання о. Романа Шептицького» (в Україні книга вийшла у Львові в 2009 р.). У ній знаходимо, що батько, очікуючи народження третьої дитини, мав дивне передчуття. «Якщо матиму кількох синів, – промовив він сам до себе, – то хотів би, щоб один із них став уніятським священиком. Я хотів би, щоб він міг стати єпископом і реформувати руське духовенство». «А я, – відповіла мати, – заборонила б йому, власне кажучи, бути священиком, не знаючи, чи він готовий бути монахом, аби впевнитися, що ним не керуватиме бажання одержати в майбутньому високий сан».

Обидва бажання збулися. Їхній третій син Роман-Олександр-Марія народився у родовому помісті в с. Прилбичах 29 липня 1865 р. Він став монахом, священиком, єпископом і реформатором Української греко-католицької церкви! І як вже в цьому випадку не ствердити про Боже провидіння?

Ще з дитинства Роман вирізнявся великою побожністю, а в дев’ять років розповів мамі про бажання стати священиком. У книзі Софії Шептицької є такий спогад: «Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи, може, вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла».

Андрей Шептицький, єпископ Станиславівський, 1899 р.

Початкову освіту Роман здобував приватно вдома, складаючи потрібні іспити в польській гімназії Франца-Йосифа у Львові. Восени 1879 р. разом з рідними братами Юрієм та Олександром продовжив навчання в гімназії Св. Анни у Кракові, де був одразу прийнятий до п’ятого класу. Невдовзі, у 1880 р., тут помирає його брат Юрій, що утвердило думку Романа стати священиком. У 1883 р. він з відзнакою складає випускні іспити і, слухаючись волі батьків, іде до однорічної військової школи та водночас вступає на юридичний факультет Краківського університету. 8 січня 1884 р. його привели хворим з казарми додому та діагностували скарлатину, що супроводжувалася гострим запаленням суглобів. Роман був на межі смерті. А коли невдовзі одужав, лікарі наполягли на припиненні ним військової служби.

Восени 1884 р. Роман з Олександром їдуть до німецького міста Бреслау (нині польський Вроцлав) продовжувати вивчати право в місцевому університеті, а у 1886 р. він вперше з’їздив до Риму. 31 липня 1887 р. Роман завершує навчання у Краківському університеті, а через рік у ньому ж здобуває ступінь доктора права. У 1887 р. на пропозицію батька він відвідав колегію єзуїтів у Хирові, а за тиждень поїхав у Добромильський монастир, щоб познайомитися з отцями-василіянами. У жовтні того ж року Ян Шептицький відправляє Романа в подорож до Російської імперії. У Москві молодий граф познайомився з філософом Володимиром Соловйовим, прихильником об’єднання Східної Церкви з Римом, а в Києві – з професором Володимиром Антоновичем, знавцем історії, мистецтва та культури України.

Граф Ян (Іван) Шептицький, батько Кир Андрея

На життя Романа Шептицького дуже вплинула його друга подорож до Риму на початку 1888 року. 8 лютого під час аудієнції у папи Лева ХІІІ Роман попросив благословення на те, щоб стати василіянином, а у відповідь почув: «Ідіть за Божим голосом, який Вас кличе, благословляю Вас». Проте батько чинив опір цьому бажанню сина. Через це на спеціальній повторній аудієнції, на яку прийшла мама, папа після розпитування бажання Романа стати монахом чину св. Василя Великого вділив йому спеціальне благословення. Тільки тоді тато поступився, але поставив вимогу здобути ступінь доктора права. Так і сталося.

Через 30 днів після присвоєння Роману звання доктора права Ян та Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців-василіян. 13 вересня 1889 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 р. брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії. 11 серпня 1892 р. у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської обл.) Андрей складає вічні обіти, а вже 3 вересня з рук єпископа Юліана Пелеша отримує священичі свячення.

У 1892-1896 рр. отець Андрей служив як магістр новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 р. його призначають ігуменом василіанського монастиря св. Онуфрія у Львові. Також цього року разом з о. Платонідом Філясом він починає видавати у Жовкві релігійний місячник «Місіонар». У 1898-1899 рр. Шептицький працює як проректор богословських студій у Кристинопольському василіанському монастирі. Тут 2 лютого 1899 р. до нього прийшла звістка про цісарську номінацію на Станиславівського єпископа. Отець Андрей відмовився від єпископства. Тоді Лев ХІІІ надіслав йому категоричний наказ підкоритися, і 17 вересня він прийняв єпископські свячення у Львові.

Графиня Софія Шептицька

У першому пастирському листі Шептицький щиро зазначив: «Коли я мав стати Станиславівським єпископом, довго боронився я й зробив усе, що міг, щоб від цього уряду усунутися, й щойно ясно висловлена воля Святійшого Отця, котрому як монах винен послух більше, ніж хто-небудь другий, склонила мене до прийняття цього тягару».

Призначення 34-річного Андрея Шептицького ЧСВВ єпископом Станиславівським істотно вплинуло на життя і майбутнє Станиславівської єпархії. У праці «Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви» історик о. д-р Г. Лужницький зауважує: «Після такого науковця, як єпископ Ю. Пелеш, та хворого і розчарованого ідеаліста, яким був єпископ Юліан Куїловський, молодий, повний ініціативи, Кир Андрей Шептицький був Божою благодаттю нової і ще не зорганізованої як слід Станіславівської єпархії».

Ярослав Микитюк, практикант у канцелярії адвоката, д-ра Юлія Олесницького у 1935-1936 рр., уродженця Станиславова, почув від нього і згодом записав розповідь про перші кроки Шептицького на владичому престолі в Станиславові: «Хіротонія Кир Андрея відбулася 17.09.1899 р., а три дні пізніше – святкова інтронізація на Єпископську катедру в Станиславові. Українське життя в Станиславові було дуже кволе, а людей, що сміли себе називати українцями, можна було почислити на пальцях одної руки. Найбільше очікували нового Владики поляки, бо уважали його за свого графа з визначної польської аристократичної родини. Українці не очікували нічого доброго, бо що ж можна було чекати від польського аристократа? Сталося, однак, інакше, і перші кроки нового Владики подіяли на одних і других, як вибух якоїсь великої бомби. Перші познаки того, що наступить, показали перші «візити» нового Владики. Це був прийнятий звичай, що нова людина в місті, а до того ж така визначна, складала офіційні візити представникам влади і визначним громадянам міста. Перша візита належалась представникові цісаря, а ним був тайний «гофрат» Прокопчиц з походження українець, але зовсім ополячений австріяк. Яке ж було обурення цього представника влади, високих урядовців поляків і наших москвофілів, коли стало відомо, що новий Владика перші візити зложив представникам українського громадського життя. Новий Владика цим своїм кроком підкреслив, кого він уважає господарем міста, мало того, але в додатку попросив вписати його як фінансового члена в членство існуючих тоді наших товариств. У наших тодішніх громадських діячів вступив новий дух».

Греко-католицька катедра в Станиславові, австрійська поштівка поч. ХХ ст.

Свою роботу молодий ієромонах розпочав з відвідування парафій, зокрема на Гуцульщині. Історик церкви та пізніше єпископ-помічник Станиславівської (з 24.10.1929) єпархії Іван  Лятишевський у 1926 р. написав про той період, що єпархію «вже давно не відвідували єпископи, бо єп. Куїловський з причини старості звидав за час своєї 8-літньої управи лише один Снятинський деканат та звізитував всі парохії деканатів Жуковського, Коломийського, Снятинського і Тисменицького». Окрім цього владика Шептицький зробив ще декілька незвичних візитацій, зокрема до в’язнів Станиславівської в’язниці і молоді у бурсах. Це зміцнило його авторитет в єпархії.

Залишився занотований Онуфрієм Штундером спогад своєї матері про скромність єпископа Шептицького, коли він у 1900 р. відвідав с. Черніїв, де якраз тоді на запрошення пароха о. Матійціва відбувалася і вже завершувалася реколекційна місія: «Наш парох о. Матійців вислав двох священиків на станцію, щоб вони там зустріли, привітали і привезли до Черніїва нашого єпископа. Вони поїхали гарними кіньми на станцію в Хриплині, але нашого єпископа не стрінули. Почекали, аж потяг відійшов, пошукали скрізь і попитали, чи хтось бачив єпископа, а впевнившись, що його таки не було, поїхали назад у Черніїв. В Черніїві зібралося коло церкви св. Миколая багато людей, що поприходили із сусідніх сіл і чекали, щоб зустріти єпископа. Та вислані отці приїхали самі. Розчаровані священики й усі вірні почали входити до церкви, але в той момент хтось прибіг і сказав, що йде єпископ. Сталося це так тому, що Слуга Божий Андрей не любив парад. Щоб обминути параду на станції в Хриплині, він поїхав до наступної станції в Братківцях, яка є так само віддалена від Чернієва, як і Хриплин. Там він узяв свою валізку в руки й пішки пустився в дорогу. Коли вже був зробив з кілометр дороги, над’їхав жид-молочар і, побачивши духовну особу, попросив присістися на возі. За короткий час приїхали до нашого села. Єпископ попрощався із жидом, узяв свою валізку й пішов до церкви. Була саме умовлена пора, коли появився Владика на превелику радість цілої громади. Архиєрейська Служба Божа була в церкві, хоч більша частина вірних мусіла стояти під церквою, яка була вщерть виповнена. Тому проповідь була перед церквою. Саме почав накрапати дощ. Але вірні чекали. Владика вийшов на приготоване підвищене місце і став під балдахином. Поглянув на вірних, які стояли на дощі, без парасоль, чекаючи на слово Боже від свого пастиря. Тоді Владика відкинув рукою балдахин і промовив до зібраних: «З вами, дорогі мої брати і сестри, я готовий не тільки бути на дощі, а й душу свою віддати, щоб ви були добрими християнами». В час науки сталось ніби чудо: повіяв вітер, розігнав хмари, дощ перестав падати й виглянуло з-за хмар сонце, ясне весняне сонце, яке просушило Владику й цілу громаду, що слухала Божого слова».

Ян та Софія Шептицькі з синами Андреєм та Левом, Закопане, весна 1892 р.

Станиславівська єпархія, подібно до Перемишльської, не мала семінарії, майбутні священики родом звідси вчилися у Львівській семінарії. Тому Шептицький у серпні 1899 р. закупляє за 10 тис. злотих земельну площу під семінарію навпроти свого палацу на вул. Липовій, 4, а в наступному році добивається дозволу на будівництво. Притому, згідно з деякими джерелами, він домігся в австрійського уряду 300 тис. крон на будову семінарії. Після обрання Галицьким митрополитом Андрей Шептицький переписав на єпархію ділянку, куплену за свої кошти.

У 1900 р. єпископ Шептицький робить черговий меценатський крок і дарує для української громади Станиславова збірку музейних експонатів, картин, ікон та старовинних книг. Їх доля досі невідома. В кінці свого єпископства він подарував Станиславівській Капітулі власну бібліотеку, що складала 4 тис. томів, а також цінні стародруки, на суму в кілька тисяч злотих. Трохи пізніше призначив фонд на утримання бібліотеки та закупівлю нових книг у розмірі 1200 крон на рік.

Цікава доля цієї бібліотеки. Трохи згодом більша частина її книг стала основою бібліотеки у новоствореній Станиславівській духовній семінарії (1907), решта – залишилися при катедрі. Після 1939 р. основна маса цих книг опинилася у спецфондах обласного архіву. З відновленням незалежності книги були перенесені до бібліотеки Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту УГКЦ.

Молода єпархія потребувала красивого, презентабельного центрального храму, тому єпископ почав відновлення катедри, яка тоді набула сучасного, звичного нам вигляду. Протягом 1899-1900 рр. під керівництвом українського художника та реставратора Юліана Макаревича був виконаний основний обсяг робіт. Він також брав участь у реставрації Львівського єзуїтського костелу, візантійських фрескових розписів Ягеллонської каплиці на Вавелі в Кракові, фресок замкової каплиці Святої Трійці в Любліні, іконостасу з церкви Святого Духа в Рогатині та ін.

Усе свідчило про успішність Шептицького як єпископа. Але 4 травня 1900 р. помирає митрополит Юліан Куїловський, і папа Лев ХІІІ робить ставку на Кир Андрея, хоча той мав тільки 35 років. Після смерті митрополита кандидатура Андрея Шептицького була найбільш авторитетною. Якраз тоді зі Станиславівської єпархії було відправлено до Риму паломницьку делегацію від духовенства і вірних на чолі з єпископом Шептицьким. Паломництво до Риму було його останньою дією на Станиславівському престолі. 29 жовтня під час аудієнції папа повідомив Андрею, що його рекомендуватимуть на митрополичий престол. 17 грудня 1900 р. Андрей Шептицький був номінований Галицьким митрополитом, а вже 12 січня 1901 р. в соборі св. Юра у Львові відбулася інтронізація.

У своєму останньому пастирському листі «Найбільша заповідь» владика Шептицький прощається зі своїми вірними: «Півтора року тому вітав я Вас словом любові… Нехай же й останнє слово у хвилі розлуки буде словом «люби»!» Цим листом завершується діяльність Кир Андрея як Станиславівського єпископа.

Історик Церкви А.Г. Великий згодом у Римі напише: «…Вже тут він поклав перші підвалини своєї культурної і народньої діяльности, яку згодом продовжуватиме на становищі митрополита і провідника народу і Церкви, між двома течіями – українофілів та москвофілів, поборюваний домашніми радикалами і соціалістами. В такім характері – молодого, енергійного владики, ідеаліста і духовного провідника – перевів він Станиславівську єпархію через поріг нового ХХ ст.».

А івано-франківський краєзнавець В. Полєк у своєму «Нарисі історії Івано-Франківської єпархії» відзначить: «Призначення А. Шептицького ЧСВВ Станіславівським єпископом мало історичне значення не тільки для нашої церкви на Прикарпатті, але й для політико-громадського і культурного життя, а одночасно підготувало його до пізнішої долі митрополита й українського Мойсея».

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!