Станиславів – столиця ЗУНР

(Продовження. Поч. у №47 від 22 листопада 2018 року)

У столиці ЗУНР Станиславові, місті з 35-тисячним на той час населенням, побувала низка делегацій: з Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. 1919 року в приміщенні нинішнього готелю «Дністер» (колись «Австрія», що на кілька місяців змінив назву на «Одеса», а потім «Варшава») зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Євген Чикаленко (30 січня – початок лютого), перший голова Директорії УНР, письменник Володимир Винниченко (20-23 лютого), головний отаман Симон Петлюра (24-28 лютого), перший президент УНР, історик, згодом академік Михайло Грушевський (5-8 квітня) та чимало інших.

2-3 січня 1919 р. у залі кінотеатру «Одеса» (нині Центральний народний дім Івано-Франківська, вул. Шевченка, 1) відбулося перше засідання Української Національної Ради ЗУНР, яке провів її президент Євген Петрушевич. Держсекретаріат ЗУНР репрезентували державні секретарі: Ізидор Голубович, Іван Мирон, Дмитро Вітовський, Кость Левицький, Осип Бурачинський, Лонгин Цегельський, Роман Перфецький, Михайло Мартинець (міністр земельних справ ЗУНР). На засідання були запрошені гості – представники Наддніпрянської України, Буковини та Угорської України. Начальна команда українського війська надіслала привітальну телеграму, яку підписав генерал Віктор Павленко.

З цієї нагоди 3 січня відбувся військовий парад, який приймали, стоячи на балконі, президент ЗУНР Євген Петрушевич, секретар військових справ Дмитро Вітовський і пізніше провідник ОУН Євген Коновалець. Серед учасників параду був композитор Левко Лепкий, брат письменника Богдана Лепкого.

Цей перелік, напевно, був би неповний, якби не згадати про одного з найталановитіших українських воєначальників 1917-1920 рр. минулого століття, українського державного, військового та політичного діяча, головного отамана військ УНР (з листопада 1918 р.), голову Директорії УНР (9 травня 1919 р. – 10 листопада 1920 р.) Симона Петлюру (рідного брата мами майбутнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава). Хай там що, а С. Петлюра таки мав право сказати: «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно». За це й маємо його пом’янути.

І Петлюра, і Пілсудський

Отож, 24 лютого 1919 р. до Станиславова прибув Симон Петлюра. На залізничному вокзалі його зустрічали президент Ради державних секретарів, доктор Сидір Голубович і державний секретар військових справ Петро Бубела.

Варто зазначити, що уряд ЗУНР у Станиславові прийняв з почестями лицаря Лівобережного фронту, а по суті, всієї України. На привокзальній території Петлюру зустрічало велелюддя, лунали вигуки: «Слава! Слава! Слава!». Тож йому в ті хвилини навіть здалося, що він потрапив не до міста, побудованого на честь галицького старости Станіслава Потоцького, а на майдан біля Святої Софії у Києві.

Головний отаман був чоловік середніх літ непримітної зовнішності, одягнутий у простий френч. Для його зустрічі біля колії вишикувалася чота українських вояків, неподалік стояла делегація містян. Зустрічали Петлюру урочисто – мабуть, чули про його любов до помпезності. Ох, як же він насправді намагався уникати всіх цих прийомів і парадів, котрі ставлять йому в провину, і все одно не вдавалося…

26 лютого відбулося гостинне прийняття на честь головного отамана Симона Петлюри. Його вітали президент Української Національної Ради, д-р Є. Петрушевич, президент Ради державних секретарів, д-р С. Голубович та присутні в місті державні секретарі. У своїй відповіді на привітання Петлюра підкреслив значення Галицької України в побудові Української держави та виголосив тост за єдність українських земель.

27 лютого головний отаман влаштував прес-конференцію для представників галицької преси. Говорили про ставлення до більшовиків, роль галичан у збройному протистоянні їм, про економічні інтереси, «політичний розум» тощо. Симон Петлюра повчав: «…Мусите йти на поміч Наддніпрянщині в боротьбі з большевиками, бо грозить небезпека, що харчі замість вас помандрують до Москви…»

Після домовленостей між диктатурою ЗОУНР (Є. Петрушевич) і головним отаманом УНР (С. Петлюра) внаслідок вдалих дій Армія УНР зосередилася на невеликому трикутнику, лінія якого визначалася Збручем на заході, Дністром – на півдні, лінією Гусятин–Ярмолинці–Бар – на півночі, залізницею ЖмеринкаВапнярка – на сході. Весь простір мав близько 350 км у ширину і 90 км у довжину. В руках українських Збройних Сил після переходу УГА через Збруч були залізничні лінії Гусятин–Ярмолинці і Бар–Могилів. З більших міст у цей простір потрапили лише Кам’янець-Подільський та Могилів…

На шпальтах «Кур’єра Станиславовського» є згадка про перебування в нашому місті і Юзефа Пілсудського. Комендант Пілсудський в супроводі керівника свого штабу Казімежа Сосновського вчергове приїхав до Станиславова наприкінці серпня 1920 року, відразу після Варшавської битви («Диво на Віслі», 13-25 серпня 1920 р.) на зустріч з отаманом Симоном Петлюрою. Його відділи, які разом з Армією УНР воювали проти більшовиків, тоді були на постої в околицях Станиславова – у Хриплині розміщувався штаб його полку.

Урочистості з нагоди освячення панцирного потяга «Кармелюк». У центріЮзеф Пілсудський і Симон Петлюра (праворуч). Звіт віддає Олександр Удовиченко. Станиславів, 1920 р.

Збереглося також відео, зняте на початку липня 1920 р. у Станиславові, де Симон Петлюра разом з Юзефом Пілсудським брали участь в урочистостях з нагоди освячення панцирного потяга «Кармелюк». На початку цього відеофільму досить чітко бачимо на вагоні напис «P.K.P. STANISŁAWÓW».

Морська піхота

Старшини Армії УНР здійснили подорож від Станиславова і Коломиї в Карпати – до Заболотова, Косова і на Черемош до Жаб’є (нині Верховина). Вони продовжували вербування добровольців до 1-го полку морської піхоти, яке започаткував ще в квітні 1919-го міністр морських справ УНР, контр-адмірал Михайло Білинський.

У зв’язку з відступом Армії УНР штаб морського полку перенесли в Коломию, а далі – у Броди на Львівщину. В полку служили колишні моряки Адріатичного флоту Австро-Угорщини. Але їх було замало, і Білинський вирішив комплектувати полк сплавниками лісу з Карпат. Він особисто розшукував таких людей на Покутті й Гуцульщині, і згодом полк навіть отримав назву 1-го Гуцульського полку морської піхоти…

Старшини Армії УНР побували у Фастові, Рівному, Вінниці, Коломиї та Бродах. Незабаром під проводом сотника Володимира Гемпеля, а потім поручника Петра Сича сформували більшість 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Цей полк від червня до грудня 1919 р. воював на Східному фронті з більшовиками і відзначився неабиякою відвагою у бойових діях. Останні з морських піхотинців 1-го Гуцульського полку флоту УНР взяли участь у другому Зимовому поході і героїчно загинули в бою під Базаром…

Неприйнятна лінія 

Перебуваючи в місті між двома Бистрицями й зустрічаючись з членами уряду ЗУНР, головний отаман Симон Петлюра також радив їм прийняти лінію розмежування з поляками, запропоновану французьким генералом Жозефом Бартелемі. Це дало б можливість відпочити, сконцентрувати увагу на протибільшовицькому фронті, а може, й отримати зброю від Антанти, як обіцяв Бартелемі. Французький генерал запропонував провідникам ЗУНР територіальний компроміс: залишити українцям столицю Станиславів, частину Прикарпаття і все Надзбруччя, а до Польщі мали відійти не лише Перемишль і Львів, а й Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Це була одна з перших помилок міжнародного значення – взимку 1919 року було відкинуто пропозиції про перемир’я в польсько-українській війні, конкретно – про так звану «Лінію генерала Бартелемі». Здавалося б, що галицькі політики, які довгі роки брали участь у віденському парламенті, мають певний політичний досвід та уміння орієнтуватись у «вертепах політики», але вони, на жаль, цього разу виявили себе як політики із «загумінковим світоглядом» на міжнародній арені.

Не зважаючи на внутрішнє і міжнародне становище, не оцінюючи реально наших військових можливостей, уряд ЗУНР знехтував на дипломатичному рівні тими пропозиціями та відкинув проект «Лінії генерала Бартелемі», бо вважав пропонований поділ території Галичини невигідним для нас. Хоч така позиція галицької делегації із засадничого погляду була цілком правильною, але в той же час – і хибною й нерозважливою в надзвичайно тяжкій для Галицької армії ситуації та з політично-тактичних міркувань. На українсько-польському фронті знову почалися бої, а більшовики сильно тіснили наддніпрянську армію на захід від Києва…

7 червня 1919 р. Галицька армія розпочала навіть досить вдалу на початку, але, як невдовзі виявилось, не підготовлену «Чортківську офензиву», яку пізніше зупинили переважаючі сили добре озброєних польських військ. То була одна з найзначніших наступальних операцій, здійснених Галицькою армією під час польсько-української війни 1918-1919 рр. у Галичині. 45 тисяч українських солдатів і офіцерів змусили відступити по всій лінії фронту більш як 80-тисячну польську армію, добре озброєну (900 скорострілів та 200 гармат) й підсилену французами. Наслідком «Чортківської офензиви» стало звільнення з-під польської окупації низки західноукраїнських міст та містечок: Чорткова, Бучача, Теребовлі, Тернополя, Бережан…

І тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення Галицької армії врятували супротивника від поразки. За планом генерала Юзефа Галлера, польська армія мала наступати з лінії Ковель–Володимир-Волинський у загальному напрямі на Луцьк, Броди і далі на Бережани, Тернопіль, Бучач з виходом у глибокий тил галичан. У той час Галицька армія у своєму складі мала чотири дивізії: 1-ша Львів, 2-га Тернопіль, 3-тя Дрогобич, 4-та Станиславів.

Брак зброї і набоїв спричинив невдачу подальшого наступу УГА. 28 червня польське військо (38 600 піхоти, 2 100 кінноти, 797 кулеметів, 207 гармат) прорвало український фронт під Янчином (нині с. Іванівка Перемишлянського р-ну Львівської обл.) і змусило УГА (24 000 піхоти, 400 вершників, 376 кулеметів, 144 гармати) відступити до Збруча, а 16 липня – разом з урядом ЗУНР перейти на територію Наддніпрянської України.

Зі Станиславова у напрямку Бучача виїхав Державний Секретаріат. Евакуювали міністрів, архіви та друкарські машинки. Проте залишали склади зі зброєю, боєприпасами, амуніцією. Частини УГА почали стрімкий відступ, який на деяких ділянках переходив у панічну втечу…

Важлива історична віха

Проголошення ЗУНР та роль Станиславова у подіях 1919 року – важливі і для сучасного Івано-Франківська. Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) створила Українську галицьку армію (УГА), існування якої має велике історичне значення. Вона відновила українську військову традицію на західних українських землях і змогла поширити її серед широких мас. Інтенсивне плекання цих традицій було головною рушійною силою відновлення збройної боротьби в лавах Української повстанської армії (УПА), в Українській національній армії

Історія ЗУНР залишила для нащадків чимало особливого: відважний Листопадовий зрив, остання «шляхетна війна», безпрецедентна «Чортківська офензива». Ще однією ознакою цього періоду стала зміна фактичних столиць молодої держави.

Отож, УНР і ЗУНР були створені на уламках двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Попри те, що об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було доведено до кінця, 22 січня 1919 р. назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. На довгому й тернистому шляху українського народу до цього ідеалу була Злука УНР і ЗУНР – подія великого історичного значення. А чотири з половиною місяці, коли Станиславів був тимчасовою столицею ЗУНР, стали важливою віхою в його історії. І хоча Станиславів утратив статус тимчасової столиці ЗУНР, у національній свідомості й історичній пам’яті українського населення міста ця сторінка його минувшини дотепер має виняткове значення.

Саме у Станиславові були прийняті основні закони ЗУНР: «Про землю», «Про мови», «Про основи шкільництва». Саме тут відбувалася нарада-віче, де прийняли рішення про Злуку з УНР. А 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві Директорія УНР за участю делегації з м. Станиславова проголосила Злуку всіх українських земель в єдиній Українській державі. Галицьку делегацію очолював комісар Станиславівського повіту, віце-президент Національної Ради ЗУНР Лев Бачинський (уродженець с. Серафинці), до її складу входив і письменник Василь Стефаник (уродженець с. Русова).

Станиславів – одне з міст, в якому український уряд перебував чи не найдовше, і це дало йому змогу ширше реалізувати свої політичні та культурні наміри. На деякий час наше місто стало центром починань і реалізації нових національно-культурних проектів усієї України. Здійснювали українізацію шкіл, навчальних закладів, відкривали гімназії та загальноосвітні ліцеї. У тимчасовій столиці ЗУНР виходило 13 українських часописів.

У наступних номерах «ГК» заплановано опублікувати матеріали «Пресові видання ЗУНР», «Діяльність ЗУНР в галузі освіти», «Становлення національного шкільництва», «Падіння ЗУНР».

Василь РОМАНЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!