У Вовчинці жити – за щастя

Тут кожен третій Храбатин або Витвицький – так кажуть місцеві про своє село Вовчинець. Його історія мерехтить цікавими переказами, а сучасне життя переповнене активним розвитком і перспективами. Ще одна школа, унікальний в області дитсадок, Будинок культури, де виступає Тарас Петриненко, мала академія футболу і презентабельний відпочинковий комплекс, котрий видно з будь-якого куточка села – таким є Вовчинець сьогодні.

«У нас таке село, де, певно, кожен третій або Храбатин, або Витвицький, усміхається Мирон Храбатин. – Ну, самі посудіть – лише на цій вулиці, де ми зараз з вами стоїмо, живе 12 Храбатинів. А якщо по цілому селі рахувати, то терпіння не стане. Пам’ятаю, колись приніс до майстерні ремонтувати годинник. Сказав своє прізвище, а майстер питає: «Все ясно… З Вовчинця?» Чоловік уже 60 років живе в цьому селі. Каже, що раніше тут всі одне одного знали, а тепер лиш своїх однокласників упізнаєш, всі решта – нові люди, яких щоразу більшає. 

«Потомство Храбатинів бере свій початок звідси, з-під гори, – показує у бік Вовчинецького пагорба 73-річний Ярослав Храбатин. – Прийшли і оселилися. Я достеменно можу розповісти лише про свого вуйка – маминого брата. Він ще 18-річним був у партизанці, ховався в бункерах на пагорбі, але москалі його впіймали, привели там, де тепер зупинка у Вовчинці, до старого мостика… Розбили пляшки і змусили вуйка ходити босоніж по битому склі. Потім 25 років у концтаборах. Вернувся сюди 43-літнім… А його дівчина, з якою вони в молодості були закохані по вуха, всі ці роки чекала його. Уявляєте, яка любов? І вони в 43 роки одружилися».

Там, де вовки

За архівними даними, Вовчинець заснували в 1378 році. В окремих місцях сучасного села ріс густий дубовий ліс. Ще й тепер вода вимиває куски дубів біля трьох штучно створених озер.

Чому так назвали село? Найпопулярніша версія – тому що тут бродило багацько вовків. Однак нинішній сільський голова Михайло Назар пригадує, що один краєзнавець якось розповідав йому, начебто назви населених пунктів не можуть походити від назв тварин чи птахів. Як правило, називали на честь засновників або людей, котрі отримували великі наділи в цій місцевості. Тому є версія, що село отримало свою назву від людини з прізвищем, наприклад, Вовк, Вульф тощо. Також подейкують, що колись у печерах на Вовчинецькому пагорбі мешкали поселенці, які надягали вовчі шкури – тому й Вовчинець.

У 1662 році біля села почалося будівництво Станиславова, в якому брали участь майстри з сусідніх сіл. Як будівельний матеріал використовували гіпсові камені з Вовчинецької гори (їх згодом було видно в фундаментах багатьох будинків).

У книзі науковця, уродженця Вовчинця Василя Возняка «Село моє – України цвіт», є покликання на архівні документи Львова, де вказано, що в 1789-му маєтком у Вовчинці, а також у Колодіївці і Добровлянах управляла Анна Яблонська, а у 1817-му – вже Фелікс Стойовські. З тих часів збереглися деякі цікаві перекази. За словами Володимира Борисюка, його дід Григорій (1845 р. н.) був симпатичним хлопцем високого зросту, якого в австрійському війську зарахували до парадної гвардії у Відні. Якось офіцер, який командував цією гвардією, зустрівся з власником вовчинецьких маєтків. Між ними зайшла розмова про Вовчинець, де колись розгулювали вовки. Офіцер похвалився, що у нього служить хлопець із Вовчинця. Тоді пан захотів познайомитися з цим юнаком. Офіцер надав таку можливість, і пан розпитував у хлопця, як мається там його (панова) дружина. Хлопець відповів, що панова дружина сумує, хоч її і забавляють 20 прекрасних дівчат, яких пан спровадив з усієї Польщі. Вони грали на арфах, співали і танцювали перед панею-княгинею. Тоді пан запитав хлопця, як він міг би розважити свою дружину, і почув у відповідь, що пані дуже любить квіти. Пан викупив Григорія з війська і призначив квітникарем при дворі. Для вирощування квітів збудували теплицю і спровадили насіння, цибулини і корені квітів з усієї Австрійської імперії. Коли квіти зацвітали, Григорій кожного дня дарував їх княгині. Згодом він закохався в одну із двадцятьох панночок, і княгиня, довідавшись про це, відвезла наречених каретою до костелу (тепер Катедральний собор) у Станиславові, де вони обвінчалися. Поступово й інші панночки повиходили заміж за вовчинецьких хлопців.

Жителі села довго мріяли мати свою «Просвіту», але не було потрібного приміщення, пише Василь Возняк. Аж поки у 1896-му Михайло Дебенко, активіст і патріот села, погодився надати для «Просвіти» свою шопу (стодолу). Цікаво, що при читальні заснували Товариство тверезості, члени якого присягали або зовсім не пити спиртне, або дуже обмежувати його вживання. Часто весілля обходилося лише однією пляшкою горілки. Завдяки цьому товариству «повщухали пиятики і бійки». Колишні забіяки перейшли з корчми на спортивний майданчик.

У 1939-му радянські війська ввели на територію Галичини. Перші червоноармійці прибули до Вовчинця на конях. Побачивши на читальні «Просвіти» синьо-жовтий прапор, командуючий крикнув: «Снять!»

Через кілька днів після початку Другої світової війни радянська армія почала відступати на схід, останні червоноармійці та енкаведисти покинули Станіслав 25 червня. Впродовж тижня місто було без влади. Люди кинулися грабувати магазини. При цьому підлузькі випередили вовчинецьких. Дехто набрав борошна по кілька мішків, а багатьом не дісталося нічого або ж просто непотріб. Одна вовчинецька жінка набрала близько десятка гарних коробок. Коли за містом відкрила одну, там виявився бюст Леніна…

Загалом за всю історію Вовчинця там жило багато відомих і талановитих людей. Михайло Білінський (1895-1983) – відомий спеціаліст-універсал, сконструював годинник, з якого виходило 12 солдатів (цей годинник викупили до Івано-Франківського краєзнавчого музею), зробив креденс із секретними замками, вікно, яке крутилося, умивальник, де постійно була вода, змайстрував вітряк, що забезпечував його двір і гіпсярку електроенергією. Василь Бугай (1905-1946) – відомий мостобудівник. Також йому доручили в проводі УПА керувати кількома селами. Перевірив кілька фальшивих доносів на невинних людей, чим запобіг їхньому знищенню.

Василь Дебенко (1914-1947) при першій радянській окупації влаштувався працювати в гіпсярку. При німецькій окупації став її директором. Тоді він врятував багатьох людей від вивозу до Німеччини, видаючи їм документи про роботу в гіпсярці. При другій радянській окупації переховував учасників УПА, зробивши криївку між дровами.

Колись і тепер

Наразі в селі живе сім з половиною тисяч людей. З них корінних жителів не так уже й багато, чимало повиїжджали за кордон ще в другій половині 90-х, здебільшого до Америки, Італії та Іспанії. За останні роки населення Вовчинця активно росте, здебільшого завдяки чотирьом мікрорайонам багатоповерхової забудови.

Сільський голова Михайло Назар каже, що тепер у Вовчинці жити – за щастя. «Колись це село нічим не відрізнялося від решти в області, – пояснює війт, який на цій посаді уже 17 років. – Таке ж дотаційне, сіре, з бездоріжжям… Жили на подачки з міського бюджету. Словом, розвитку і перспективи – нуль. Але за рахунок багатоповерхової забудови, залучаючи кошти пайової участі для розвитку інфраструктури, вдалося подолати важкий період. Також ми поставили під контроль все землекористування, адже досі питання землі гуляло. Виявили тих, хто працював без офіційного оформлення оренди, і перевели їх на прозорі умови. Гроші нарешті пішли в сільський бюджет. Потім почали співпрацю з інвесторами».  

Сільський голова каже, що зараз селу є чим пишатися. Найперше, це школа. Після тривалого занепаду заклад процвітає. Крім того, в найближчих планах – будівництво ще однієї школи.

А дитсадок у Вовчинцях Михайло Назар взагалі називає найкращим в області. Причому кошти батьків сюди зовсім не залучали. Територія закладу простягається в межах одного гектара, є літні альтанки і окремі ігрові зони для кожної групи. Розроблений красивий ландшафтний дизайн. Війт додає, що такого харчоблоку, як у їхньому садку, нема ніде на Прикарпатті. Обладнання – високотехнологічне. Оскільки складські приміщення, де зберігаються продукти, розташовані в підвалі, то їх подача на кухню відбувається за допомогою вантажного ліфта. Роздачу їжі організовують на спеціальних візочках – як у готелях. Є ігрові кімнати в групах, музикальна зала, оснащена звуковою апаратурою, повністю облаштована спортивна зала і навіть басейн, де з дітьми займається інструктор.

Будинку культури в селі не було понад 40 років. Влітку люди збиралися на подвір’ї школи, а з настанням холодів – у фойє закладу. «Тому ми збудували Будинок культури, на місці давнього занедбаного сільського магазину, – усміхається війт. – Була стара проєктно-кошторисна документація, яку вже поїли миші, тож довелося коректувати. Зараз це не розважальний заклад на зразок клубу чи дискотеки, а дійсно культурно-просвітницький осередок, де працюють більше 15 творчих колективів. На нашій сцені співав і Тарас Петриненко, і Павло Дворський».

А ще у селі планується масштабний спортивний проєкт. Сільський голова розповідає про співпрацю з футбольним клубом «Ніка». Є ідея організувати малу академію футболу і навіть спецклас із футболу у вовчинецькій школі. Однак тепер такий час, що недостатньо лише самого м’яча, аби грати в футбол. У Вовчинці вже була непогана база – стадіон із природним покриттям, але було потрібне поле, яке б могли експлуатувати протягом року, незалежно від погоди. Торік один із нардепів посприяв фінансуванню такого поля. Наступного року вже облаштують інфраструктуру: роздягалки, душові, побутові кімнати тощо. Відкриття заплановане на 2020-й. У перспективі навіть облаштування готельного господарства, аби команди, які приїжджатимуть з інших міст, мали де проживати.

Із нетерпінням сільський голова очікує і відкриття відпочинкового комплексу, що на Вовчинецькому пагорбі. Величавий замок видно з будь-якого куточка села, а війт називає його презентабельним вкрапленням у ландшафт. «Але йдеться не тільки про питання естетики і промоції села, – додає Михайло Назар. – Це також і туристичний збір, і оновлення водопровідної та каналізаційної систем Вовчинця».

Історія в фрагментах

Перлиною села є дерев’яна церква Святого Архистратига Михаїла, яка діє ще з 1862-1865 років. Це пам’ятка архітектури місцевого значення. Вона побудована без жодного цвяха і вкрита ґонтом. Церква зроблена з-під сокири, і в цьому її особливість. Якщо придивитись, то можна побачити посічені осколками мін та кулями стіни. Фрагмент однієї навіть замінили, бо її пошкодив вибух бомби. Для багатьох мешканців ця церква дуже цінна, вони ходять сюди змалечку, тим паче, у декотрих селян цей храм власноруч будували ще їхні прапрадідусі.

А ще у Вовчинці є пам’ятник Тарасові Шевченку, якому понад 100 років. У 1911-му його встановили на честь 50-ї річниці смерті Кобзаря. Кажуть, що тодішня місцева влада не давала дозволу на встановлення пам’ятника. Але активісти підготували все необхідне заздалегідь і вночі змурували монумент. Пам’ятник увінчувався хрестом, який в радянські часи спиляли, але відновили у 1989-му.

До речі, на пагорбі, поруч із майбутнім відпочинковим комплексом, височіє ще один хрест, з яким пов’язана цікава історія. Колись на цьому місці була каплиця при мисливському обійсті Потоцького. Під час Першої світової війни місцину розгромили у запеклій битві між росіянами і австро-угорцями. «У 2008 році, коли тільки починалося будівництво відпочинкового комплексу, – розповідає співзасновник ТОВ «Західна промислова група» Олег Лисак, – тут ще фактично нічого не було, ми лише тягнули комунікації. Поставили вагончик, аби робітники мали де перевдягатися. Якраз у цей час прийшов якийсь священник із великим хрестом, саме цим, що зараз тут височіє. Так ось, ксьондз сказав, що хоче встановити хрест на місці колишньої каплички, і вже навіть домовився про все із сільським головою».

Священник попросив сховати хрест до наступного дня, аби дощ не намочив. Поклали під будівельний вагончик. Більше того священника ніхто ніколи не бачив, а про хрест забули. Лише торік, коли забирали вагончик, знайшли там і хрест. Згадали, звідки він і для чого, і вирішили довести до кінця справу, розпочату дивним священником. Нині на місці історичної каплички височіє той великий дерев’яний хрест.

Своя земля – найкраща

«Якби ще люди так не смітили на пагорбі, то було би взагалі чудово. Особливо влітку, – каже дружина Ярослава Храбатина, 71-річна Олена. – І здебільшого це не місцеві з села. Наша хата якраз під пагорбом. Не раз світять машини цілими ночами – спати неможливо. Часто ще й стріляють феєрверками. Добре, що кожної весни сільська рада влаштовує толоки і всі охочі йдуть прибирати на горі».

Обоє дітей Храбатинів повиїжджали до Іспанії, живуть там уже 20 років. «Я часто буваю в них у гостях, – говорить Олена. – Там така краса… Але я би все одно не переїхала з Вовчинця. Тут свій городик, своя яблунька, своя земля…»

Наталя МОСТОВА

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!