Володимир ТАФІЙЧУК: «Коли ставиш перед собою високу планку, завжди переслідує сумнів»

«Новий театр» розпочав свою діяльність в Івано-Франківську ще на початку 2016 року на благодійній основі. Успішно стартували тоді вистави «Стус», «Собака» та «Спи спокійно» в режисурі Тараса Бенюка. До створення театру долучилася велика кількість творчих людей міста (художники, дизайнери, актори, журналісти), друзі та меценати. Спільними зусиллями колектив театру «напрацював» свого глядача і добився офіційного відкриття театру.

22 грудня 2016 р. міськрада ухвалила рішення «Про створення комунального закладу «Івано-Франківський новий театр». Відтак координацію та керівництво його оперативною діяльністю віддали міському департаменту культури. У 2017 році стартували ще чотири нові постановки театру: «Інша», «Абрикосовий рай», «Шекспір проти Шиллера» та «Ігри на задньому дворі».

«Новий театр» – це команда молодих акторів. Їхня головна мета – інтелектуальне та моральне збагачення глядача. У попередньому сезоні «Новий театр» вже встиг презентувати низку вистав, які кардинально відрізняються від традиційної театральної сцени Івано-Франківська. Головне кредо «Нового театру»: «Робимо лише те, у що віримо. Не боїмося правди та говоримо її відверто, з усією відповідальністю».

«Галицький кореспондент» розмовляє з актором театру і одним з його організаторів Володимиром Тафійчуком.

– «Новому театру» два роки. Дуже сміливий крок, як на мене, піти в самостійне плавання, але виживати невеликій трупі однодумців надзвичайно складно. Розкажи детальніше про те, як ви живете?

Коли ставиш перед собою високу планку, завжди переслідує сумнів – не зможеш. Віра, праця і професіоналізм роблять чудеса. Пам’ятаю і думаю, що кожен, хто був у той день з нами (22 грудня 2016 р.), не забуде цей день. Сьогодні це згадується з посмішкою, а тоді всі хвилювалися, бо розуміли: або зараз, або хтозна… Тоді якось точніше, напевно, зрозумів фразу «мрії забуваються». Бо мріяли з Тарасом Бенюком про театр «як корабель, яким будемо подорожувати», ще студентами.

Треба сказати, що кожен з нас виконує не тільки безпосередньо свої обов’язки. Поки немає всіх необхідних цехів, робимо всю роботу, в результаті якої глядач отримує готовий продукт (реклама, декорації, костюми, хореографія, монтаж і т.д.). Величезна подяка театру ляльок, зокрема його директору Роману Братковському, за надання нам сцени для проведення вистав та репетицій. А також Анатолію Грицану – за розуміння стосовно площадки, яку займаємо в очолюваному ним Інституті мистецтв ПНУ. Сподіваємося, що вже недовго доведеться нас терпіти. Ніхто не казав, що буде легко, але можу сказати, що «Новий театр» набирає творчих обертів і вирушив у плавання.

Театральні люди – як правило, дуже ранимі в силу опцій професії: чуттєвість, амбіційність тощо. Як ви існуєте в колективі: чи є інтриги, скандали, творчі конфлікти та як знаходите рівновагу заради головного?

«Новий театр» має свого лідера, це директор і художній керівник Тарас Бенюк. З самого початку співпраці нашої команди він чітко задав напрям, яким ми всі стараємося йти, виконуючи кожен свою роботу професійно. Звичайно, всі ми – люди, є іноді певні нюанси, але ми не в тому стані, коли можна розслаблятися на дрібниці. У ближчому майбутньому треба створити здорову конкуренцію нашому драмтеатру. Можливо, колектив порівняно ще і не є великим, тому справляємось.

– Яким має бути матеріал для постановки, аби він вас мотивував?

В першу чергу, таким, який чіпає нас. Актор має знайти щось сказати своє. Багато акторів, наскільки мені відомо, не завжди грають те, що би хотілося їм, але в мене, дякувати Богу, всі ролі бажані (а їх близько 20-ти).

– Ти – гуцул. Наскільки, на твою думку, справедливе твердження, що гуцули –надзвичайно творча народність?

Я гуцул і пишаюся цим. Цілком погоджуюся з цією думкою. Точно не скажу, але, згадуючи своє дитинство (та й до сьогодні мало що змінилося), зауважу, що гуцули люблять набуватися. А це живе спілкування, співи, танці, свій колорит… Вільніші, напевно, внутрішньо. Зрештою, в горах ближче до небес. Не без того, що природа фист надихає. Один – фірман, але файно грає в скрипку, другий – різьбяр, а з сопілкою любиться фист. Мій тато бляхою накриває хати (бляхар, мене з братом навчив), але файно грає на баяні. Я – актор-універсал.

– Є міста театральні, з традицією, публікою. Чи Франківськ, на твою думку, є таким містом?

Якщо бути відвертим, то ще ні. Чи то я занадто прискіпливий… Хоча за дуже короткий час однозначно стане не тільки театральним, а й свого роду творчою Меккою. Надзвичайно великий вклад у це зробив і робить Ростислав Держипільський – директор драмтеатру. Тепер – Роман Григорів та організатори міжнародного фестивалю «Порто Франко». Хороший смак, зокрема в театральному напрямку, треба виховувати. Хоча глядач зараз досить вибагливий і його нелегко здивувати, «Новий театр» вже є учасником цього процесу.

– Що для тебе є табу в професійному плані? 

Ніколи не думав над табу в своїй професії. Певно, тому, що думав лише про те, що багато чого хотів би навчитися і втілити, а не про те, чого б не… Не знаю поки що.

– Що таке ідеальний актор, які опції мають бути обов’язково присутні?

Для мене це універсальний актор, який може будь-який жанр посилити. Це різносторонньо обізнаний, начитаний, біля якого стоїш (чи через екран) – і енергія проштрикує. З такими людьми хотів би попрацювати.

– Наскільки правдивим є твердження, що справжній актор, навіть чоловік, не є сильно чоловіком – багато жіночого в його характері: самолюбування, маніпулятивність і т.д.? Тобто чи чуттєвість, без якої актора нема, вбиває мужність?

Не погоджуся з таким твердженням. Ця чуттєвість є його інструментом, і вона в професійному акторові не вбиває мужність, якщо вона є. Скажу по собі: мені 33 і я помітив, що з кожним роком стаю все чуттєвішим. Не знаю, з чим точно це пов’язано, але від того менше себе чоловіком не почуваю, а, може, й більше…

Актор – специфічна особистість, це факт. Наївні, ранимі – одним словом, діти… Та якщо в своїй професії вони правильно користуються цими інструментами, то в результаті – надзвичайні на сцені чи екрані.

– А коли актор взагалі перестає грати? Бо коли дивишся на акторів драми, таке враження, що в реальному житті вони весь час міняють образи тих ролей…

Це в кожного суб’єктивно. Бажано, як кажуть, «перевзуватися» після зіграної ролі і жити реальним життям. Так вже є, що кожен чомусь одягає маски в житті, грає певні ролі, як захист, побоюючись що стане більш вразливим. Я вважаю, що актори в такий спосіб заштамповуються і не здатні потім бачити своїх персонажів по-новому, вносячи вже перевірені реакції, оцінки… Треба працювати над цим. Але ця проблема є, і вона – не тільки в акторів, а й у більшості людей.

– Є якась роль з тих, які ти зіграв, що близька тобі по духу або близька до суті того, який ти в житті?

Коли я працював в облмуздрамтеатрі, то мав непогану роботу з режисером Орестом Пастухом за мотивами п’єси Шмітта «Готель двох світів». Жульєн, якого я зіграв, десь нагадував мене в тому плані, коли робиш вчинки в житті, певний вибір, не цінуючи іноді того, що маєш… По великому рахунку, в кожній ролі бачу якусь частинку себе – чи по суті, чи по духу.

– У теперішній час, час інформаційної епохи, коли інформацією людська свідомість перевантажена вщерть, як зацікавити глядача таким традиційним жанром, як театр? Чим театр може бути цікавий сучасній людині?

Театр, як на мене, був, є і буде. Це, так би мовити, живий організм, і в ньому завжди все по-новому. Технології на сьогодні є невід’ємною частиною нашого життя, але театр тим і цікавий, що це живе спілкування. Людина, прийшовши в театр, має можливість прожити разом з акторами ті емоції, ситуації, бути учасником цього життя, яке не порівняти ні з чим, спілкуватись з собою зрештою. Це особлива енергія.

– Роль мрії?

Колись зародилася думка і не відпускає поки що: В.С. Висоцький (творчий концерт, можливо).

– Акторська професія – надзвичайно витратна енергетично. Як поповнюєш свою енергію? Чи є помічним алкоголь у цьому, як багато для кого в мистецькому світі?

Професія справді не з легких… В основному це вдячність глядачів після вистави, друзі, гори, іноді настоянка золотого кореня для здоров’я.

– Що може послужити причиною покинути професією?

Не знаю. Напевно, відчуття непотрібності. Я люблю цю справу і від того щасливий.

– Що тебе збуджує найбільше у твоїй сфері діяльності?

Нова роль, гастролі, вистави, які я, як глядач, дивлюся, і мене накриває…

– Чим рятуєшся від надоїдливої буденності?

Коли я в роботі, то не парюся цим. Хороший фільм, інтерв’ю улюблених акторів, книга – і вйо! (Сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!