Олексій ГНАТКОВСЬКИЙ: «Завдання чоловіків – щоб у них закохувалися жінки»

Добре знаний театральним глядачам актор Олексій Гнатковський нещодавно разом із трупою Івано-Франківського муздрамтеатру повернувся з гастролей Луганщиною. До неофіційного народного звання Олексія Гнатковського як “занадто одруженого таксиста” долучилося ще одне – Еней. Адже актор став виконавцем головної ролі та асистентом режисера нової вистави – “Енеїди” за І.Котляревським. Про це, а також про покликання, релігію, кохання і не тільки – у розмові для “Галицького кореспондента”.

 

– “Театральне мистецтво” – ваша друга спеціальність. А перша – “політологія. Ви б погодилися піти у політику?

У мене є досвід зіткнення з політикою, але він не найкращий. Багато людей розуміють політику як заробляння грошей. Я б пішов у політику, якби точно знав, що от у мене є моє місце, на якому я маю зробити певний обсяг роботи і вона дасть результат, який щось змінить. Важливо щось змінити на краще. Якби я бачив таку можливість і перспективу, я би цим займався, але принаймні не зараз, коли немає чіткого розмежування політики і корупції.

– Під час гастролей на Луганщині ви, театрали, значно більше змінили в людях, ніж політики…

Ми там спілкувалися з місцевими мешканцями і вояками. Один із них сказав: «Те, що ви тут, на Луганщині, зробили – сильніше, ніж танки. Я кулеметом і автоматом не зможу людей тут примусити любити Україну, а ви відкриваєте їм очі…” Після вистави “Нація” глядачі виходили на сцену – розмовляли, чіплялися за нас, як за соломинку. Тим людям потрібне спілкування перш за все. Їм треба дати зрозуміти, що вони не самі, що вони українці й Україні не байдуже… Фінансові затрати на нашу поїздку – це тільки дорога, 1400 км. А один раз вистрілити з ракетниці коштує, як “Жигулі”. Ракетниця зазвичай не влучає в ціль. А виставу подивилося близько трьох тисяч людей за одну поїздку. То що дешевше: запускати ракети чи робити масове засилля українства туди?

 


– Чому саме “Націю” ви ставили на сході?

Ця вистава побудована так, що зрозуміла будь-якою мовою. От її в нас дивилися двоє корейців, які взагалі не знають української, – вони зрозуміли виставу. Вона побудована на символах і асоціативній європейській традиції. У ній є автентичні, церковні, духовні пісні. Вистава відбувається як вистава-молитва: є територія гри, де актори грають, а тут раптом гра закінчується і починається молитва. Тобто актори на сцені тут і зараз припиняють грати і починають молитися, не зображати щось, а молитися насправді. Таким чином відбувається вичищування, вимолювання… Тому ми й називаємо виставу “Нація-перезавантаження”. У ній правда викликає в людей катарсис… Тим більше, про 40-50-ті роки минулого століття, коли сюди прийшла радянська влада, були криївки, бандерівці. Так, бандерівці захищали наші землі, але мова про те, що й у радянському війську були нормальні люди. Немає тільки чорного і білого ‒ так не буває. А на війні тим більше. На фронті тисячі людей, і серед них точно є один герой і точно є одна падлюка – з обох сторін. Ось про це “Нація”. Ми не шукаємо те, що нас роз’єднує, а те, що було спільне… Перед виставою ми проговорювали глядачам Луганщини, про що йде мова, про західноукраїнські землі, історію. Після того люди зізнавалися, що не знали, що таке було. А ще вони кажуть, що в них зараз точно таке саме відбувається.

– Глядачі розуміють під театром щось своє. А чим для вас є театр як для актора, асистента режисера?

Це явище. Якщо ти робиш правду на сцені, сам відчуваєш і віриш, якщо священодієш, то це ‒ правда. Тобто з театру треба виганяти театр. Коли глядач, тим більше сучасний, який бачить в інтернеті онлайн, як відбуваються війни, прийде в театр і йому покажуть щось фальшиве і пафосне, він не повірить. Справжній передовий авангардний театр зробив в Україні Лесь Курбас. Він виховував акторів, режисерів, сценографів, художників, балетмейстерів, вчив їх і розпускав по Україні. Він заснував школу, яка йшла в ногу, а то й випереджала європейську. Ми завжди були європейськими, ми не вміємо робити щось зашорено. У театрі має бути правда. Якщо мені стільки-то років, то я не можу стати старшим. Але можу сказати глядачам: друзі, ось зараз я буду грати перед вами шістдесятирічного так, як я його бачу. І глядач тоді сприймає. Якщо ти граєш правдиво, то не виникає цих питань. Це важко і складно, бо багато праці потрібно над собою, над роллю. Але тільки тоді воно виходить вищим пілотажем і глядач розуміє: це справжнє…

– З яким визначним актором чи акторкою ви б хотіли зіграти на одній сцені?

По-перше, зі мною в Франківську на сцені прекрасні партнери (сміється). Колективу заздрять інші театри, часто приїжджають театрали з інших міст дивитися наші вистави, і з-за кордону. І кожен у цьому колективі неповторний, особливий, і в цьому сила… Мені подобаються голлівудські зірки: це настільки потужна кухня, що слабкі актори туди просто не можуть потрапити. Цілі мегакорпорації працюють на такий продукт, тому й актори там дуже класні, професіонали. У них треба вчитися. Мені подобається Аль Пачіно, Ді Капріо – вони дуже потужні…

– На прем’єрі “Енеїди” глядачі не зовсім сприйняли трагічний кінець. Можете його роз’яснити?

Зараз ми вже змінили фінал. Театр має будуватися на взаємодії глядача й акторів, без неї театр не має сенсу. Фінал, який був на прем’єрі, – наша візія сучасності… На жаль, зараз так є – іде Еней і збирає шапки загиблих. Еней – уособлення всього народу, це фактично родоначальник, головний корінь усього українства. Він проходить крізь спокуси в Карфагені, відьомство, пекло, війну – усе, щоб народити свою націю. На жаль, зараз немає цього Енея, тому й такий фінал був – от нам голови стинають, а ми не знаємо, що робити… Еней піднімає шапки. Я не хочу цих стятих голів, шапок, я хочу, щоб були люди і переможений Турн. Ми змінили фінал, адже розуміємо, що не можемо сіяти такий песимізм. В кінці Еней збирає шапки і каже: “Но у троянського народу за шаг алтина не проси. Хто москаля об’їхав зроду? Нас займеш – ноги уноси…” І далі ще відбувається дія…

– А як ви ставитеся до того, що у вас закохуються глядачки?

Буває… Але, напевно, це нормально (сміється). Актори – люди публічні. А завдання актора – подобатися. Завдання чоловіків – щоб у них закохувалися жінки. Я не сприймаю це як справжні почуття, а як щось аморфне, щось приємне… Але вони надихають. Людям потрібне натхнення, світло. Взагалі, людям потрібна любов. Це найсильніша сила, яка може бути. Все, що робиться в цьому світі, робиться з любов’ю. Якщо не з любов’ю – то це неправильно.

– У вас є мрія?

У мене є мільярди мрій. Я мрійник катастрофічний і безнадійний. Мрію постійно. Мрія, щоб усе було спокійно в країні, – це само собою зрозуміло… Є дурнуваті мрії – чарівна лампа Аладіна, золота рибка для трьох бажань (сміється). А з реальніших – я мотоцикл хочу. Страшенно люблю мотоцикли і мрію про такий класний величезний харлєй…

– Коли ж ви будете на ньому їздити з вашим щільним графіком?

Ну, швидше за все, не буду (сміється). Я його не куплю, бо він мені не потрібний: куди я буду їздити на тому рок-харлєї? Для цього треба змінити стиль життя, залишити театр, покинути все і їхати кудись у далину… Я би, напевно, в Африку поїхав на ньому або в Індію…

 

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

До теми:

 

Олексій Гнатковський – заслужений артист України. В Івано-Франківському облмуздрамтеатрі працює з 2004-го, спершу – як артист балету та артист допоміжного складу, а з 2008-го – як артист драми театру. Виконавець численних ролей та асистент режисера у виставах “Ромео і Джульєтта”, “Три сестри”, “Заробітчанка”, “Шаріка”, “Нація”, “Енеїда” та ін.

 

Читайте також:

Прем’єра феєрії-бурлеску “Енеїда” в Франківську: від карнавалу до трагізму (ФОТО)

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «Франківськ – унікальне театральне місто»

Івано-франківські актори презентували на Луганщині драму Марії Матіос «Нація»

У Івано-Франківському облмуздрамтеатрі побільшало народних та заслужених артистів

«Нація»: перезавантаження

 

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!