Ярема ПРОЦІВ: «Фото – це свого роду молитва»

Ярема Проців – член Національної спілки фотохудожників України, заслужений майстер міжнародної Федерації фотомистецтва, EFIAP – екселенс Міжнародної федерації фотомистецтва, учасник виставок в Україні й Росії та міжнародних фотосалонів в Австралії, Австрії, Англії, Аргентині, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Гонконгу, Голландії, Данії, Іспанії, Італії, Канаді, Німеччині, Франції, Сінгапурі, Туреччині, Японії. Окремі його роботи є в приватних колекціях Канади та України, у фондах фотоасоціації Валенсії та Сарагоси (Іспанія), а також у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття (Коломия).

Свого часу фотографії приписувалися містичні властивості. А в чому для тебе полягає містика у фотографії?

Містика у фотографії така ж, як у живописі. Вона несе повну інформацію про об’єкт, який відтворився на клаптику паперу чи полотна (а також на електронному носії). У ній записаний код усіх і всього, що потрапило в поле ока фотокамери. Але тут не все так просто… Уся містика, хочеш чи ні, зароджується не у мертвому інструменті (фотокамері чи, зрештою, пензлику маляра), а в душі та серці мистця. Ось і вся містика! Я про харизму.

Цифра остаточно вб’є фотомистецтво чи це лише новий етап його розвитку?

Думаю, що друге…  Усе має право на існування. З’явились нові технічні можливості самовираження. Це добре. Це доступно. Інше питання, в якому руслі рухатись. У цій доступності розмножилось багато дилетантства. Вони не вважають потрібним вчитися. А навіщо?! Фотоапарат зробить усе сам! І тому фотопростір став масово засмічений. Пересічний глядач не може розібратись, де грамотне фото, а де полова.

Колись, у доцифрові часи, добрих фотографів у Франківську можна було полічити на пальцях однієї руки (згадаймо Степана Назаренка, Павла Дроб’яка та інших). То були справжні фахівці фотосправи. Але цьому потрібно було вчитись довго і терпляче. Цим потрібно «хворіти»! А коли «хвороба» занедбана, то звідти вже не вибратись. І приходить такий час, коли кожен зловлений кадр перевтілюється з плоского зображення на об’ємну частку твоєї душі.

Це свого роду молитва! Не кожен, хто купив дорогу ручку, став крутим письменником. Зрештою. З появою цифрової фотографії всі повально кинулись купувати круті фотоапарати для заробітчанства на весіллях. Питаю: «А чому не скрипку? Музиканти також круто заробляють?» Кажуть: «Там нема такого ґудзика, аби сама грала. А щоб на скрипці грати, потрібно довго вчитись». Навіщо вчитись, фотік усе сам зробить (усміхається).

Є у мене учениця, яка мобільним творить  чудеса, що не кожен зробить навіть з ду-у-уже крутою апаратурою. Сама фотоапаратуру має не гіршу, просто їй ліньки тягати всю техніку з собою. Вона просто знимкує серцем.

Ми почали жити в еру нових технологій. І це є реальним, об’єктивним станом у самореалізації самого себе.

А ти практикуєш цифру чи плівку? Що для тебе ближче і чому?

У мене як фотографа старої генерації (фотокамеру тримаю в руках вже 45 років) більша частина творчості та її злетів припала на епоху плівкової фотографії.

Ми на той час були «снайперами». Перш ніж натиснути на ґудзик, довго думали, вартий кадр чи ні. Плівка коштувала гроші. А дисплея на камері не було. Ти не знав, чи людина (як об’єкт зйомки) кліпнула, чи ні. Тепер усі – «кулеметники». Траскай, скільки хочеш! Думати не треба. За теорією ймовірності, куля десь та й попаде. А це не спонукає до творчого зростання.

В ті часи я міг сидіти в темній лабораторії з 18.00 до 06.00, щоб зробити один творчий знімок. Такою складною технікою виконання володіли одиниці. Принаймні, в Україні. А дубль (копію) практично зробити неможливо. Все одно вийде інакше. Сьогодні такими знимками нікого не здивуєш. Вони робляться одним натисканням клавіші на компі.

Практично всі свої регалії та міжнародні нагороди я заробив в епоху доцифрової фотографії.

– Зараз попрошу тебе зреагувати на вислови відомих світових фотографів. «Життя – кінематограф, смерть – фотографія» (Сьюзан Зонтаг). Ти не практикуєш, наскільки я знаю, роботу з відео, чому?

Дуже гарне запитання. Згадаймо часи початку ХХ століття. Відбулась радикальна революція в образотворчому мистецтві, а саме у живописі. Імпресіонізм. Мало хто вникав у причини такого явища. Поштовхом для цього стала поява нового жанру, який також претендував на місце під сонцем. А на той час фотографія вже «одягнула штанці». Художники не на жарт злякались: ми все одно зробимо інакше! Фактично, фотографія стала генератором вибуху новаторства, та й подальшого прогресу в живописі.

Щодо відео. У свій час (а-ля 80-90-ті) фотографи, як і художники, стурбувались з’явою відео. Конкуренція насувається! Не там то було (сміється). У нас є така козирна карта, яку не витягне ні відео, ні кінематограф. А саме – зупинити час! Дати глядачеві можливість розсмакувати цю мить, насолоджуватись нею. А у цих митях можна знайти всю суть життя.

Та не потрібно далеко йти за прикладом. Зверніть увагу, що з більшим задоволенням переглядають люди: весільне відео чи фотоальбом.

– «Дехто на негативі виглядає позитивніше» (Домінік Опольський). Яких людей ти не любиш фотографувати?

То вже філософська категорія. А я можу поринути у неї без гальм. Тільки було би кому вислухати або зупинити (сміється). «Ми там великі, де вікна маленькі». Ми, Адами і Єви, є різними, колоритними зі  своїми слабкостями. Усі подобатись не можуть. Та й чи потрібно? Було б нудно. Усяка Божа істота має право не тільки існувати, але й ще тішитись своєю присутністю на цьому світі.

Щодо моїх уподобань. Є нюанси. Коли мене питають, що таке щастя, відповідаю: це коли у тебе перестає боліти зуб. Мені як фотографу доводиться працювати з різними людьми. Я жартома поділяю їх на «клієнтів» і «пацієнтів» (сміється). Але детально на них зупинятись не буду.

Та є ще особлива категорія – «бути у творчому процесі». Ось тут і «перестає зуб боліти» в обох. Саме розуміння один одного, взаємна довіра і є тим стимулятором до втілення ідей як фотографа, так і моделі. Ось тут і народжується «одне тіло». У таких випадках сам процес зйомки цікавіший за його результат. Мені особисто приносить задоволення співпраця з людьми творчих професій, коли є розуміння з півслова.

А скільки душі вкладає добрий столяр, майструючи дитячу табуретку?

– «Фотографія – це не спорт. У неї немає правил. Все має бути випробувано» (Білл Брандт). Що ти ще не випробував у фотографії?

Поняття спорту існує всюди, в усіх галузях нашого буття. Намагання бути кращим за всіх – не найгірша складова особистості. Це стимул до подальшого розвитку. Я це пройшов і проходжу. Весь свій творчий шлях я вчився і вчусь по сьогодні, щоб встигнути випробувати ще більше. Але, на жаль, увесь світ обійняти неможливо.

– «Яка з фотографій моя улюблена? Та, що я збираюся зробити завтра» (Імоджен Каннінгем). А в тебе є улюблені фото, які ти зробив?

Те, що я зробив вчора, для мене є надзвичайно дорогим. Те, що буде завтра, не відаю. Звичайно, як і в будь-якого митця, є найулюбленіші «діти», які тебе тішать.

– «Коли я кажу, що хочу сфотографувати когось, це означає, що я хочу пізнати його. Усіх, кого я знаю, я фотографую» (Енні Лейбовіц). Якою має бути модель, щоб ти захотів її знімати?

Десь так. Але я теж хочу, щоб у творінні і мене пізнали. В першу чергу, для мене важливо, чи хоче Вона, щоб саме Я. Коли обоє на крилах, можна летіти куди завгодно!

Для мене не так важлива зовнішня краса людини (хоч і це також є не останнім). Мене приваблює глибина. Практично всю свою творчість я був портретистом у всіх його різновидах. Для мене людина завжди була найцікавішою загадкою. Ми ж створені на подобу Божу…

«Я шукаю несподіване. Шукаю речі, яких ніколи не бачив раніше» (Роберт Мепплторп). Що шукаєш ти?

Намагаюсь здивувати себе. І поділитись цим із ближнім. Щоб інші подивились на світ моїми очима, крізь призму мого сприйняття.

– «Найкраща частина нас – не те, що ми бачимо, а те, що відчуваємо. Ми те, що ми відчуваємо. Ми – не наші очні яблука, ми – наш розум. Люди вірять своїм очам, і вони абсолютно неправі. Ось чому я вважаю більшість фотографій жахливо нудними» (Дуейн Міччелс). Якою, на твою думку, має бути ненудна фотографія?

Якоюсь мірою я згідний з автором цієї тези. Дійсно, одне й те саме явище чи предмет усі бачать по-різному, суб’єктивно. В даному випадку спрацьовує психологічний ефект – як людина ставиться до побаченого. А тому сама домальовує чи домислює у своєму уявлені те, що їй ближче до серця. Та, зрештою, то ще й залежить від настрою на момент сприйняття. На другий день це явище буде виглядати зовсім інакше.

А щоб фотографія була не нудна, її треба не нудно робити і не показувати зануді (сміється). Якщо буду догоджати всім, то пукну. Споживачі настільки різноманітні, і серед них є до краю нудні (на своєму інтелектуальному рівні). А куди подітись? Вони також хочуть бачити довкола себе красу, але по-своєму. То їх вибір.

– Яке фото з чужих тебе вразило найбільше?

Ой! Їх багато. Не буду перераховувати, бо список буде занадто довгий. А, по більшому рахунку, вчився на живописі. Тут наука без промаху.

– Три якості, які обов’язково повинен мати фотограф?

Любити те, що знимкуєш, більше, ніж себе. Любити себе у цьому процесі не менше, ніж об’єкт фотозйомки. Любити це поєднання у вірі, що з цього вийде щось путнє.

– Зараз, при доступності смартфонів, фотографом стає будь-хто. Як думаєш, це девальвує професію чи навпаки?

Думаю, не девальвує. Святе місце порожнім не буває. Фотографія на побутовому рівні має свою нішу, а професійна – свою. Правда, провести роздільну межу між ними доволі важко, де закінчується аматорство і починається фаховість. Усі ми починали з банального – любителів.

Як борешся зі своїми демонами? Яких людей не любиш фотографувати?

Є така категорія людей. Але їх небагато. То свого роду зарозумілі вампіри. Цим людям неможливо вгодити. Бо вони самі не знають, чого хочуть. Але добре знають, чого не хочуть. То, напевно, їх комплекси. Інколи складається таке враження, що вони приходять не так до фотографії, як кровці попити. Але доводиться терпіти…

Чого в житті боїшся найбільше?

Того часу, коли буду вже не в змозі займатися улюбленою справою.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ