Поет, письменник, музикант і редактор Юрко Іздрик живе в Калуші. Зрідка виходить на люди у Франківську, але для цього має бути вагома причина, оскільки Юрко веде досить відлюдькуватий спосіб життя. Цього разу причиною приїзду Юрка став концерт формації «DrumТиатр», музикантом якої він є.

Журналіст «Галицького кореспондента» зустрівся з митцем.

– Оце бачив недавно «Мерзенну вісімку» Тарантіно, ти не дивився?

Нє! Не понімаю я цього Тарантіно ні разу. Не прикалує, не чіпає. Але то не тільки він. За останніх 10 років не згадаю жодного нового фільму, який зміг би висидіти до кінця. Ну, хіба «Inception» Нолана якось загрів.

– Криза кіно чи яка причина?

Ну, мабуть, як завжди, особисті кризові процеси наклалися на загальнокультурні – намагаюся деградувати в ногу з часом, так би мовити. А якщо серйозно, то, думаю, дається взнаки розрив між неймовірними технологічними можливостями теперішнього кінематографу і біологічними обмеженнями людини. Ані талант творця, ані чутливість глядача не прогресують так швидко, як технології. Тобто взагалі не прогресують. Якось так…

– Я чому спитав: головна колізія історії – це відносини між північанами і конфедератами, конфлікт, який неможливо затушувати. Не знаходиш певних аналогій?

Ну, натяк загалом зрозумілий. Але аналогій я не можу бачити, бо історії не знаю, сучасними подіями не цікавлюся, та й зір заслабкий.

– Оцей конфлікт, який є зараз і який, мабуть, все-таки є цивілізаційним, ти як літератор як аналізуєш? Ви ж візіонери…

Та Бог його знає, що воно таке «цивілізаційний конфлікт». Я не прихильник теорії прогресу і еволюції. Еволюція (як суспільна, так і біологічна) – це лише спосіб виживати, а не спосіб вдосконалюватися. Тому поняття «кращий» і «гірший», «прогресивний» і «архаїчний» тут видаються мені недоречними. Якщо хочеш візіонерського трактування, то, на мою думку, впродовж цілої т. зв. всесвітньої історії люди воюють із зомбі. І постійно програють. Це не війна просунутих з відсталими. Це війна двох різних біологічних видів. Можливо, люди – це просто зомбі з психічними відхиленнями, хворі потвори, словом. Вони приречені по-любе, бо слабші, чутливіші, вразливіші. І все заради якогось примарного надтонкого культурного шару, який однак моментально злітає, як тільки людину починає по-справжньому пресувати зовнішній світ.

– І що тоді попереду, якщо постійно програють? Все вже визначено?

Та що попереду? Те саме, що й позаду. Люди завжди в меншості, завше змушені шифруватися. Декому щастить, ті виліковуються і радісно вливаються в загальну масу, дехто навіть виростає до зомбі-командира, зомбі-зірки чи зомбі-імператора. А ті, кому людське із себе витравити важко, – марш-марш у гетто. Так чи сяк, життя завжди перемагає, якщо не докласти спеціальних зусиль. І це безпросвітно: життя – це така нелюдська потуга, перед якою пасує геть усе.

– Існує твердження про еволюцію від поезії до прози. В тебе якось вийшло навпаки: в останні роки ти, як на мене, дуже потужно продукуєш саме ритмічні тексти. І всі вони наповнені, на мою думку, меседжем любові. До кого цей меседж? До когось конкретного?

Так, звісно, любов завжди адресна. У масі своїй ані люди, ані зомбі симпатії в мене не викликають, але здатність любити, на щастя чи на жаль, любити когось конкретного, нехай навіть якусь земноводну істоту, я ще не втратив. Це суто хімічна здатність мозку заводити себе в такий стан, коли життя, концентруючись на коханій людині, набуває сенсу, робиться не те що стерпним, але й радісним. Така собі автонаркотична інтоксикація. Звідси й віршики – як побічний продукт збудження мовних центрів. А що ці центри в мене натреновані, наче м’язи спортсмена, то і віршики продукуються справно, хвацько і регулярно.

– Віршики… Хм-м… Реакція на тебе, на те, що ти робиш – наскільки це важливо для тебе? Що дає тобі мотивацію до життя?

Реакція на мою поетичну активність у мережі, звісно, важлива. Усі ці лайки, репости, коменти – це заміняє мені активне життя літератора-практика з усіма цими безконечними читаннями, презентаціями, конференціями, зустрічами і т.д. Від такого способу життя я давно відмовився, надавши перевагу замкнутості й самотності, а проте потреба в людській увазі, визнанні, потреба задовольняти демонстративні комплекси – все це залишилося. От мережа й виручає. Виходжу з дому тепер вкрай рідко, виїжджаю ще рідше, однак завдяки інтернету маю ілюзію, наче все ще «в актиній грі».

А стосовно мотивації до життя загалом, то це ти, звісно, копнув надто глибоко. Нема в мене такої мотивації. От щойно недавно казав приятельці, що я б уже якось, може, потихеньку звалював звідси. Все, що я хотів дізнатися про цей світ, я вже дізнався, все, що міг довідатися про себе – довідався, все що хотів спробувати – спробував. Я знаю, що світ безмежно великий, і говорити, ніби спробував усе, якось трохи смішно. Але не конче надкушувати кожен окремий сорт яблука, аби зрозуміти, що являє собою яблуко як таке і якого діапазону вражень можна чекати від цього плоду. Буття само по собі, а особливо буття втілене, існування в людській подобі видається мені сміховинним, нікчемним і принизливим. Це Бог або простібався, або проколовся. Ну, я ще розумію – бути рослиною, живитися безпосередньо сонцем, продукувати кисень, цвісти навесні, не знати болю і втрат… Але людиною? Ад, угар і треш.

Так от, власне, як людина я і кажу уявному Творцеві: «Дякую, все було супер, класно і прикольно, але я вже хочу додому – туди, де ніякого мене нема і більше не буде». Творець, ясен пень, мовчить, а життя, як уже говорилося раніше, завжди перемагає. І нема на то ради. І мотивації нема.

– Болісно це?

Ну, як тобі сказати? По-різному ж буває. Коли ти, скажімо, закоханий, у тебе навіть не виникає запитання про сенс буття – сенс вигенеровується самостійно на рівні нейрофізіологічних реакцій. Подібно ж стається, коли тебе пре якась ідея чи мучить нереалізований задум. Це прекрасні ілюзії, але природа їхня хімічна, а тому дуже нетривка. Це лише клінічного психа може все життя плющити якийсь невиправний дисбаланс його мозкових гормонів, а відповідно, якась одна генеральна «манєчка», довкола якої обертається і світ, і сенс. А психічно здорова й інтелектуально повноцінна людина не може не відчувати абсурдності життя. Бодай у паузах між ілюзіями. А тортури абсурдом – найважчі тортури.

– Наскільки тебе рятує участь у «DrumТиатрі»? І взагалі музика? Ти, до речі, слухаєш щось? Що саме?

«DrumТиатр» мене зараз менше гріє як власне музичний проект з різних причин. Останніх роки два ми майже не розвиваємося, дуже мало концертуємо, немає нових музичних ідей, я не відчуваю якоїсь художньої вартості за нами. А проте «DrumТиатр» – дуже важлива частинка мого життя, бо це в нас із Грицьком Семенчуком такий спосіб дружити. Ми вкрай рідко бачимося, останнім часом – лише на концертах, і наші виступи – це така конвертація радості від зустрічі. Сподіваюся, бодай в енергетичному сенсі це відчутно. Ну, але якщо життя й далі перемагатиме, то, можливо, ми ще сподобимося на повноцінний музичний меседж, що б там це словосполучення не означало.

А-а, ти ще питав про слухання. Дуже мало слухаю музики. Особливо тої доброї. Починаю плакати, ги-и-и.

– Хто тебе ще радує з істот в цьому житті?

Слухай, попри все гівно цього світу довкола – неймовірна кількість прекрасних людей, прикольних зомбі, якісних речей і геніальних творів, свіжого вітру й чистої води, врешті-решт. Є чому радіти! І є все для повноцінних і переконливих ілюзій. Були б лише психічні ресурси для радості. От коли їх у собі віднаходжу, тоді радію, а коли ні – тоді сумую і длубаюся в носі. Все, як у всіх, словом.

– Слава Богу, що не так все безпросвітно… Міг би насамкінець щось зі свого процитувати, аби файна крапка була?

Мабуть, таки радіти життю – єдиний спосіб опиратися його безглуздості. Щаслива людина, як правило, жорстока людина, засліплена й глуха до чужих страждань, а проте в момент щастя вона майже досконала, і десь на самому дні її безтямних очей можна вгледіти відблиск уселенської гармонії. Це не цитата, якшо шо, це я спеціально вигрібаю на позитив, бо якщо вже й гребти кудись, то на світло, так же?

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ