Це нелегка історія про любов і байдужість, відданість і зраду. Якби не Ольга Грицюк із Косівщини, то хтозна, що би зараз було з її 14-річним внуком. Вона витягла хлопчину з того світу. Сама звідти виборсалася і ще й чоловіка виходила. Нині сім’я не живе в злиднях, але підтримка їм не завадить.

«Я нічого не мав»

Все почалося багато років тому. Син Ольги одружився з дівчиною із Закарпаття. Спершу жили непогано, народився Артемко. А потім все пішло шкереберть. Син їздив по заробітках, трохи був за кордоном, а далі – в Києві робив євроремонти. Дружина теж переїхала в столицю, і бувало, що на цілий день лишала Артемка з татом, просто там, де він працював – на будові. А сама – кудись на гульки. Терпець чоловікові нарешті урвався, і він подав на розлучення.

Дитина лишилася з мамою, а про тата довелося забути – жінка забороняла їм бачитися. Мама з сином повернулися на Закарпаття. Малий потім наважився розповісти бабусі Ользі про ті страшні часи: «Ніч темна. Мама кричить і висилає мене з хати, аби я пішов купити їй горілку. Бабусю, а надворі так темно, так страшно, пси гавкають…»

Далі мама з сином переїхали в Бориспіль, хлопчик там пішов до школи. Жінка дуже лупцювала хлопчину, бо він не хотів її слухатися. Часто в хаті не було що їсти. «Бабусю, мама купувала собі горілку і до горілки, – розповідав Артемко, – і ще куриво. Я голодний, прошу, аби й мені купила їсти. А вона: «Ти вдома все маєш». А я нічого не мав». Мама вдома пиячила, а що лишалося на столі – віддавала малому перекусити. Принаймні так бабці розповідав онук.

Одного разу жінка зателефонувала колишньому благовірному, мовляв, син потрапив в аварію – потрібні гроші. Батько, звісно ж, надіслав усе, що мав. Як потім з’ясувалося, Артемко ні в яку аварію не потрапляв. Далі ще гірше: побила сина, викликала швидку допомогу і сказала, начебто це зробила шкільна вчителька. Вчителька такого не стерпіла і звернулася в соціальну службу – так жінку позбавили батьківських прав, а дитину мали забирати в інтернат. На щастя, горе-мати додумалася привезти Артемка на Косівщину до бабусі з дідусем, бо батько хлопця тоді працював за кордоном і на той час уже вдруге одружився.

Все навалилося на купу

«У 2014-му внук почав жити з нами, – розповідає Ольга Грицюк. – Виглядав страшно – блідий, худий. Не мав ніякого одягу. А той, що був – подертий і зношений. Приїхав уже хворим на енурез, проте відколи в нас – недуга десь ділася. Але й так ясно, де: дитина просто заспокоїлася, хлопчик знав, що його ніхто не битиме. Про маму навіть не згадував, казав, що не хоче назад».

Артема влаштували в місцеву школу. У третьому класі дитина не вміла ні читати, ні писати. «Слухай, Олю, що ти будеш з ним робити?» – дивувалася директорка школи. «Буду його вчити!» – усміхнулася бабуся. І вони разом з дідусем таки витягнули внука. Потроху, але з добрим результатом. Артем на льоту схоплював математику. Бабуся і дідусь змогли все навчити, крім англійської. Вже до п’ятого класу малий вийшов на середній рівень. Вчителі не могли натішитися: на кожному уроці хлопчина дер руку догори, бо хотів похизуватися своїми знаннями. «Він усім вчителям не дає спокою, – усміхалася директорка. – Він все знає».

У квітні 2016-го у хлопця виявили страшну недугу – рак головного мозку. «Того дня він пішов у цирк, а повернувся вже з підвищеною температурою, – пригадує Ольга Іванівна. – Дитину відвезли в районну лікарню, одразу в реанімацію, бо Артемко ще й блювати почав. Одні медики казали – глисти. Інші – отруєння. А якась старенька лікарка порадила не затягувати і їхати у Франківськ. Так і зробили. Тим більше температура весь час підвищувалася».

Франківський гастроентеролог після огляду одразу сказала, що Артем – не її пацієнт. Ще два лікарі оглянули хлопця – сказали те саме. Аж поки хтось із медперсоналу не додумався, що, певно, треба показати дитину неврологу, бо малий іде і хитається, отже щось із мозком. МРТ виявила пухлину розміром 3 на 5 см.

«Я геть розгубилася, – пригадує Ольга Іванівна. – Все навалилося на купу. Син тоді був за кордоном. Чоловік хворів. Я лишилася сама з хворим внуком. При тому якраз оклигувала після своєї операції: у мене теж була онкологія на другій стадії, вирізали пів кишечника».

Аж пальчики собі покусав

Артема направили в Інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова, що в Києві. Бабці з внуком кинулися допомагати односельчани, зібрали біля 20 тисяч гривень, і завдяки цьому була можливість поїхати на обстеження у столицю. Доба лікування в київській клініці обходилася в 4-5 тисяч гривень. А весь курс зайняв аж місяць. На щастя, сім’ї допомагав ще й місцевий благодійний фонд.

Біопсія показала, що в малого третя стадія недуги. Бабуся розповіла внукові правду – у нього складна хвороба: «Артемку, ти маєш пухлину в голові. Ми мусимо зробити операцію, аби ти був дужий». Малий ніяк не відреагував, бо не особливо тямив, про що говорила бабця.

Перша операція пройшла нормально, хлопцеві зробили шунтування. Потім друга операція. Її наслідки могли бути вкрай непередбачувані – дитина могла осліпнути, оглухнути, перестати ходити, а могло все навіть закінчитися летально – це ж втручання в мозок. Операція все ж минула успішно, ось тільки хлопчина перестав чути на одне вухо.

«Першу операцію я не боявся, – ділився Артем з бабусею. – А другу я вже так сильно боявся, що аж пальчики і губки собі покусав». Ольга Іванівна з сином, батьком хлопця, навіть не могли самотужки відвезти його в операційну – так плакали.

Незабаром об’явилася і мама Артемка. Вигнала бабцю з палати і не хотіла пускати до дитини: «Я буду з ним». Того дня Ольга Іванівна мусила ночувати в лікарняному коридорі. А вранці невістка заявила, аби свекруха шукала собі квартиру, бо тепер уже вона сидітиме біля сина. Бабуся не протестувала: «Добре. Я взагалі їду додому, а ти тепер оплачуватимеш усі ліки». Горе-мама погодилася, сказала, що лише піде додому перевдягнутися. Вернулася з салатом і полуницями для дитини. І це тоді, як хлопцю була протипоказана така їжа, адже він дуже сильно блював. Жінка навіть слухати нічого не хотіла.

Однак ще й вечір не настав, а матуся кудись поїхала відпочивати з черговим кавалером. Прийшла аж через три дні. Сфотографувала Артема, його історію хвороби. І зникла. Як потім з’ясувалося, жінка збирала по Києву гроші начебто на лікування хворого сина, але тих грошей сім’я так і не побачила.

Загалом хлопчик прийняв аж 16 «хімій». Маленький організм не витримав навантаження, і в Артемка стався інсульт. Знову реанімація, лікування… Медики давали жахливі прогнози – 10%, що дитина виживе. У той пекельний період хлопчик захопився вишиванням бісером. Вишив для бабусі зображення ангела і Богородиці. Але медики заборонили дитині вишивати, бо надмірне навантаження на зір може погано вплинути на мозок.

Сім’ї дуже багато допоміг благодійний фонд «Ти – Ангел». Пізніше долучилася франківська волонтерка Ореста Возняк. Трохи підтримала родина мами Артемка.

Однак на сім’ю насунулося ще одне лихо: дідусь хлопця зліг з інсультом. Нічого не міг говорити. Але Ольга Іванівна і його змогла відтелепати. Перше його слово після недуги було «один». Зміг дорахувати до п’яти. Далі пробував уголос молитися – з горем навпіл вдавалося. Згодом заново почав вчитися писати.

Є Бог

Останню «хімію» Артемко прийняв 13 грудня 2017 року. Відтоді раз на три місяці хлопцеві роблять МРТ. Пухлини нема. Лишився тільки рубець, який мав би з часом розсмоктатися. Удома зразу купили козу, від її молока Артем окріпнув, щоки порожевіли. Хлопчик так любить ту козу, що навіть сам її доїть. Цьогоріч врожай не дуже, тому всі овочі сім’я мусить купувати. Та й нема вже кому обробляти ті городи.

«Кажуть, що нема Бога, – замислено каже Ольга Іванівна. – Є Бог. Завжди, коли я просила священника про молитву за зцілення внука, його стан стрімко покращувався».

Зараз хлопчина далі живе з дідусем і бабусею. Малий дуже любить їх, каже, що в нього немає баби і діда, а є лише бабуся і дідусь. З ними мешкає і батько. Мусить тут якось крутитися, бо на заробітки поїхати не може – в хаті всі хворі. До речі, його друга сім’я розпалася, бо, як розповідає бабця, друга дружина не схотіла з ним жити через хворого Артемка.

«Артемко – трохи пустий хлопчик, – сміється Ольга Іванівна. – Дуже прудкий. Футбол любить ганяти. Скільки ми йому вже тих м’ячів накупували! Хоче стати президентом, він навіть у мене в телефоні так себе підписав. Життя неабияк загартувало нашого внука, точніше, мама загартувала. Вона його так лупцювала – не можу то забути».

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочим підтримати Артемка – номер рахунку в ПриватБанку 4731 2191 1106 6183 (Ореста Возняк. Вказати, що для Артема).