На війні у лікарів теж стріляють. І навіть у тих, яких називають ангелами. На Майдані і в зоні АТО івано-франківський медик Ярослав Чомко лікував тіла, а тепер на Небі зцілює душі своїх побратимів. Цей герой похований, як справжній хрестоносець.

«Сину, на фронті завжди і повсюди носи з собою гранату, – давав настанову батько, проводжаючи Ярика на війну. – Пам’ятай: краще смерть, ніж мученицький полон. Якщо ж, не дай Боже, станеться біда і ворог тебе впіймає, то спершу йди в сепарський натовп, а тоді вже тягни чеку гранати – аби якомога більше тих нелюдів із собою забрати».

У полон він не потрапив, але й живим додому не повернувся. Молодший лейтенант медичної служби резерву, старший ординатор госпітального відділення окремої медичної роти імені ПироговаНаціональної Гвардії України Ярослав Чомко загинув у 29-літньому віці.

Чому Ангел?

У 2009 році закінчив інтернатуру Івано-Франківського національного медичного університету. Активний учасник Революції гідності, надавав допомогу в медичному пункті Жовтневого палацу. Член громадської організації «Всеукраїнська гвардія революції».

Пішов добровольцем на фронт. Після ротації в січні 2015-го повернувся на передову, служив у військовому шпиталі, центральна лікарня Артемівська.

За свою відданість праці та щирість душі побратими дали хлопцю прізвисько Білий Ангел.

Ярослав Чомко загинув 12 січня 2015 року від ворожої кулі в спину, допомагаючи пораненому побратиму.

Вдома залишилися батьки та молодший брат. Поховали героя на кладовищі в с. Крихівці. Посмертно нагороджений медаллю «За врятоване життя» і пам’ятним нагрудним знаком «Медична рота». 27 травня 2015 року на фасаді будівлі загальноосвітньої школи-ліцею №23 відкрито пам’ятну дошку Ярославу Чомку. А 14 жовтня того ж року на стіні головного корпусу Івано-Франківського національного медичного університету відкрито та освячено меморіальну дошку загиблому. На відкриття дошки з Києва приїхали десятеро побратимів Ярослава Чомка – медики з госпіталю на вулиці Прорізній. Також були представники Чорної сотні Майдану, бійці, які захищали Донецький аеропорт.

«Чому його називали Ангелом? – замислено каже побратим Ірина Захарченко. – Можливо, підсвідомо знали, що хлопчина незабаром стане ангелом. Він лікував тіла на землі, а тепер зцілює душі своїх побратимів на небесах».

«Ярославчику, хворі!»

«Мамо, дай якийсь пакет». – «Нащо?» – «Піду в аптеку ліків накуплю. На Майдані дуже потрібні антибіотики і ще протигрибкові засоби. Я відвезу». – «Який ще Майдан? То нема кому туди їхати аж тобі?!» – «Зрозумій, я там потрібен. Дуже».

На Майдані Ярослав якось намалював на аркуші паперу гепарда, який ось-ось кинеться до бою. Найбільшу увагу привертали очі хижака – люті й безстрашні. Чомко розповідав удома, що саме такі очі тоді були в більшості революціонерів.

Координатор майданівського госпіталю Ірина Захарченко пригадує, що під час Революції гідності Чомко працював безперебійно: «Більшість були місцевими, тож вони приходили і йшли, а він був постійно. Варто було тільки сказати: «Ярославчику, хворі!»,і хлопчина був тут як тут. Медик від Бога…».

У будь-якій ситуації діяв швидко, професійно і без паніки. Був природженим психологом і мав колосальний підхід до пацієнтів. «Чомко міг би стати безцінним фахівцем у сфері реабілітації вояків. Я йому не раз казав: війна колись закінчиться, а реабілітація буде потрібна ще багато років опісля», – міркує майданівський побратим, лікар Володимир Кривенко.

Під час Майдану Ярослав нерідко телефонував батькові, казав одне й те ж: «Тату, я тут потрібний. Я себе знайшов».

Ірина Захарченко часто несамовито металася, приймаючи дзвінки із двох гарячих телефонних ліній. У миті, коли жінці здавалося, що зараз просто звалиться з ніг від виснаження, звідкись з’являвся поруч Ярослав Чомко, завжди з лагідною усмішкою і добрими очима, й казав: «Ірочко, ви цілий день бігаєте. Давайте бодай на хвильку сядемо, поп’ємо трав’яного чаю. Наприклад, з меліси. Вона заспокоює». Приносив баночку меду, садив жінку на найближчий стілець і вкладав у руки тепле паруюче горнятко.

«Саме ті кількахвилинні посиденьки з івано-франківським лікарем-добряком надихали мене і не давали злягти від втоми», – з сумною усмішкою каже Ірина Захарченко.

Побратими Чомка стверджують, що таку чуйну людину, як він, рідко зустрінеш у житті. Ніколи не підвищував голос і не лютував. Усе сприймав з внутрішнім миром. Це було видно кожному. Ярослав наче випромінював сяйво. Справжній ангел у білому халаті.

Мабуть, саме тому Господь забирає найкращих – їхня висока духовність більше не спроможна існувати в хиткому і грубому матеріальному світі.

Краще смерть

Про те, що після Майдану Ярослав зібрався на фронт, удома знав лише тато. У Києві якраз формували медичну роту для відправлення у зону АТО. «Сідай, поговоримо, – сказав тоді батько Степан Чомко. – Чим ти там будеш займатися?» – «Будемо виїжджати після бою забирати поранених, на місці перев’язку робити, аби трьохсоті не ставали двохсотими». – «Маєш усвідомлювати, що ти галичанин, а тому вороги з тобою панькатися не будуть. У полон потрапиш – злісно катуватимуть. Тож про всяк випадок постійно носи з собою гранату. Краще смерть, ніж тортури». – «Я все зрозумів, батьку».

Коли Ярослав нарешті розповів мамі, вона страшенно засмутилася, але, як сама зізнається, підсвідомо пишалася і навіть трохи втішилася – там відважний син цілковито зможе реалізувати свої здібності медика. «Де я могла подумати, що в лікарів також стріляють?» – плаче Ольга Чомко.

У день відправлення тато міцно обійняв сина: «Ти точно розумієш, куди йдеш?» – «Якщо з кожної сім’ї на війну не піде бодай один чоловік, то вже скоро ворог буде тут».

Через два місяці у той січневий день Степан Чомко ще перебував на стаціонарному лікуванні в клініці. Зателефонували вдень. Із синового номера, але в слухавці говорив не Ярик. «Маємо щось вам сказати». – «Він потрапив у полон?» – «Ні! Його більше немає. Ярослав загинув. Три кулі». – «Він цілий чи тіло понівечене?» – «Цілий. Ми все зробили, як треба».

Батько поклав слухавку та, шокований, безмовно і непорушно просидів на лавці близько години.

Коли морально змордована Ольга Чомко пішла до священика, аби знайти розраду, бо дуже себе картала, що пустила сина на війну (якби лягла на поріг, може, би таки залишився вдома), мудрий ксьондз одразу сказав: «Хто ви така?» – «Як хто? Мама!» – «Ви всього лише жінка, яка його народила, охрестила, навчила жити і віддала під Божу опіку. Як Господь спланував, так і сталося. Видно, ваш син свою місію в земному житті вже виконав. Він накрив собою побратима, порятував його. Пишайтеся».

Незабаром після похорону до Чомків зателефонували з призовного пункту: «Ми не можемо знайти вашого сина! Він ухиляється від служби в армії! В такий складний час – як не соромно!». Річу тім, що доброволець був прописаний в іншому помешканні, тому повістки, певно, приходили на ту адресу. «Знаєте, мого сина вже призвали небесні ангели, – спокійно відповіла мама. – Він загинув в Артемівську під час виконання службових обов’язків». – «…А він що, пішов добровільно?». – «Так». – «Вибачте… Вибачте, будь ласка».

Гляньте в небо!

З дитинства Ярослав ріс дуже чемним, але незалежним хлопчиком, самостійним. Завжди чітко розумів, чого хоче. «Батьки часто намагаються щось зліпити зі своїх дітей на власний розсуд, – міркує мама Ольга Чомко. – Але Ярчик ніколи не давався. Як задумав, так і зробить. Захотів займатися брейк-дансом – пішов і записався, незважаючи на мої вмовляння, адже мав травму кульшових суглобів. Захотів у пласт – теж пішов».

З вибором професії взагалі проблем не було. Ярослав змалку мріяв про медицину. Мав здібності й велике бажання. Якось навіть знайшов у батьковій бібліотеці старовинну книгу з анатомії німецькою мовою – наполегливо щодня читав зі словником.

За життя Ярослав захоплювався бджолярством, мав кілька вуликів у себе на подвір’ї. Дуже любив своїх комашок-трудівниць. А після загибелі хлопця всі його бджілки до єдиної вимерли. Буквально за кілька днів. Вочевидь, Ярослав віддав їм надто багато своєї любові і тепла – без нього вони вже не могли існувати в земному світі.

Після загибелі Ярослав кілька разів прийшов до мами уві сні. Найбільше жінці запам’яталося, коли син, усміхаючись, мовив: «Мамо, дай 10 гривень». Наступного ж дня жінка замовила в церкві Службу Божу за упокій. Заплатила 10 гривень – так син сказав.

Батькові він теж снився. Ярик обійняв його, як завжди, за плечі. Тато запитав: «Як тобі там?» – «Мені дуже добре». – «А ти родичів наших бачиш?» – «Поки що ні. Але мені дуже добре. Мушу йти, бо ще треба обійти всіх своїх друзів». І на прощання мовив: «Дякую, що мою кімнату не чіпали. Це моя маленька келія».

У день похорону, коли з рідного дому винесли гріб із тілом загиблого, увімкнули гімн Майдану «Плине кача по Тисині». Хтось гукнув: «Гляньте в небо!». Якраз у цей час просто над хатою з’явилися лебеді. Багато лебедів. Вони зімкнули коло і так ширяли хвилин десять.

Мама довго міркувала, який би напис викарбувати на надгробному пам’ятнику сина. То була неділя, і на християнській радіохвилі священик якраз читав проповідь. Жінці дуже врізалися в пам’ять слова з Біблії: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…». Це було якраз те, що треба. Вона хутко взяла Святе Письмо, аби знайти необхідний уривок. Довго гортала, але відшукати чомусь ніяк не вдавалося. Зажурена, Ольга Чомко закрила Біблію і хотіла вже її відкласти, але раптом Книга книг вислизнула з рук і розгорнулася саме на тій сторінці, де були написані заповітні слова: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…»

«Найгірше, що може статися в житті – це коли батьки ховають своїх дітей», – сумно каже Степан Чомко. «Коли загинув Ярик, – додає дружина, – це була велика трагедія, купа люду з’їхалося, його ховали 25 священиків. А тепер уже всі так звикли до тієї клятої війни, що кожна загибель – просто статистика. І це жахливо».

Ярослав Чомко похований, як справжній хрестоносець – хрест на могилі у лежачому положенні. Він, як і хрестоносці, поліг за віру. За віру в свою Батьківщину.

Наталя МОСТОВА