Липке і смердюче. Таке лахміття часто приносять волонтерам, вважаючи, що зробили добру справу для нужденних. Віддають те, що вже давно треба спалити: потріскане взуття, подерті штани і навіть брудні труси. Так звані «благодійники» переконані, що бідняки і таке вбиратимуть, а як не хочуть, отже не такі вже й нещасні.

Без рукавиць ніяк

«Без рукавиць тут не обійтися ніяк. Люди часто таке приносять… Не те, що до рук взяти гидко, але навіть дивитися моторошно. Я завжди наголошую, аби несли тільки той одяг, який би ще одягнули самі чи своїх дітей», – каже Наталя Іващенко, волонтерка БО «Час добра і милосердя», надягає свої симпатичні рукавички в рожеву квіточку і стає до роботи – має перебрати чергову величезну коробку з благодійним одягом.

Нещодавно волонтери організації нарешті реалізували свою давню мрію і відкрили соціальну крамницю, де нужденні можуть безкоштовно взяти собі одяг, посуд, іграшки, засоби гігієни і продуктові набори. Благодійні речі передають не лише містяни, але й пересилають поштою з усієї України та з-за кордону.

«Нас завжди приємно дивують пакунки, які гарно поскладані, приємно пахнуть, посортовані, бо це рідкість», – додає волонтерка.

Терпець Наталі увірвався недавно, коли серед шмаття попалася ціла купа брудних пожовклих трусів, геть подерті джинси і липка, смердюча куртка – коли волонтери її розгорнули, капюшон просто посипався. Було таке враження, ніби це рештки чогось, що років десять тому поховали в землі.  

Наталя не витримала й опублікувала гнівний допис у Фейсбуці, додаючи шокуючі фото того дрантя: «Припиніть це називати одягом і нести на благодійність! Щодня перебирається купа одягу – 25-30% йде у смітник. Хочу, щоб люди розуміли, що ми – не утилізація їхнього сміття, а благодійний фонд, який опікується та допомагає людям, котрі тимчасово опинились в складних життєвих обставинах, сім’ям, де є дітки з інвалідністю. З якого дива ви вирішили, що вони заслуговують такого одягу? Невже до нас ближче, ніж до смітника? І ми – також люди, все сортується, перебирається, розвішується. Сьогоднішня нижня білизна була останньою краплею нашого терпіння.

Просимо приносити одяг лише тих людей, які хочуть від щирого серця поділитись з нужденними, а не позбавитись від мотлоху з балкона чи горища. Воно смердить так, що хочеться ще одну маску натягнути.

Я розумію, що в кожного своє поняття про стан хороших речей, але ж не віддавайте те, що самі вже б не одягнули. Якщо ви лінуєтеся перебрати власний одяг, то чому це хтось має робити замість вас? І немає в нас такого поняття, як «на село піде». Ліпше відвезіть собі в село або родичам».

Допис моментально зібрав кілька сотень коментарів. Люди були шоковані: «У мене собака спить на кращій куртці…», «Таке навіть на шмати не годиться і псові в буду не підстелять…»

Відгукнулися і багато волонтерів з різних благодійних організацій. Виявляється, така проблема є в кожного. До прикладу, Надія Дяченко розповідала, як їй колись сказали, мовляв, якщо люди справді бідні, то і такому будуть раді. Інша волонтерка згадувала, що після таких «пакунків щастя» їм потім доводилося і тарганів труїти, і міль, траплявся навіть одяг в павутинні і з клубками котячої шерсті.

Ще одна волонтерка казала, що раніше переглядала речі в присутності надавача. Але зрештою вона таки заборонила брати вживані речі. Не витримала численних скандалів, мовляв, беріть, що дають, і не перебирайте харчами, а ще дуже допекли звинувачення, начебто волонтери хочуть щось добротне собі забрати, тому й передивляються так ретельно всі речі.

Дають не всім

Наталя першою приходить до магазину, аби посортувати і розвішати одяг. Стелажі з вбранням розміщені у двох кімнатах: окремо дитячий, жіночий і чоловічий, в решті двох – підсобка і склад, де десятки нерозпакованих мішків ще чекають своєї черги. Окремо стоять продуктові набори і засоби гігієни.

Голова благодійної організації Валерія Кушніренко каже, що зараз також шукають, де би ще можна було передавати благодійні речі, бо їх справді дуже багато – вже нема куди вішати. Особливо тепер – перед зимовими святами люди починають активно вичищати хати від зайвого. Раніше волонтери домовлялися з районними соцслужбами і розвозили допомогу по селах, а тепер її не приймають, бо з нового року ці структури почали розформовувати. Будуть пробувати домовлятися з війтами.

Наразі найбільше є дитячих речей, а бракує постільної білизни і чоловічого одягу та взуття, особливо на підлітків.

Крамниця жодної хвилини не пустує: люди або приносять речі, або хочуть щось вибрати для себе. Однак дають не всім – лише перевіреним родинам або тим, хто пояснить, чому дійсно потребує допомоги, наприклад, покаже відповідні документи. 

Після телесюжетів про відкриття крамниці відвідувачів стало ще більше. У Наталі телефон «горить» від дзвінків, питають одне і те ж. Як дістатися? До котрої працюють? Чи можна сьогодні принести?.. Можна, але придатне до вжитку, хоча у кожного на це свій погляд.  

«Бачу, у вас вже так багато одягу… – заходить до крамниці жінка. – А можна ще принести? Наприклад, пальто для бабусь». – «Ні, для бабусь не треба». – «А де ж бабусям речі брати?» – «Знаєте, як бабусі мені кажуть? «Хочу таке, як на тебе!». А мені 34 роки». – «То що, мені на смітник нести?» – «Краще віднесіть ви, ніж ми переберемо і воно все одно там опиниться. На смітнику не пропаде: безхатьки – так само люди, і їм теж треба щось вбирати, особливо тепер, коли холодно».

Якась бабця довго порпається у дитячому відділі – вибирає хлопчачі сорочки. «Ану поможіть: котру взяти?» – вагається вона, розкладаючи наперед себе три вішаки. У цей момент до магазину заходить хлопчина, ледве йде – у нього ДЦП. Це бабусин внук.

«Бачите, не може без мене ні хвилини, – сміється жінка. – Андрійку, я ж казала надворі зачекати… Вже най буде… Вибирай: котру хочеш собі сорочку?» Зрештою всі люди, які були в приміщенні, допомагають хлопцеві обрати сорочку. Насилу визначились – блакитна в смужку. Бабця бере ще під пахву блискучу книгу про тварин – Андрійка заспокоюють барвисті картинки, він любить слухати, як бабця читає.

Хто це носитиме?

Роботи в крамниці завжди по вуха. Наталя береться за нові посилки – вчора якраз прибули. «Ну… В цьому пакеті, на щастя, сюрпризів нема, – усміхається волонтерка. – А ось, будь ласка, сюди подивіться… Старе і немодне, хоч і в доброму стані. Називається «я таке вже не вдягну, то хай хтось собі візьме»… І мені викинути шкода, але й розумію, що тут буде пліснявіти. Тому, не жаліючи, – в смітник. До речі, коло нас, напевно, найкрутіший смітник у місті – завжди є у що вдягнутися».

Люди не гребують передавати навіть геть старомодне, наприклад, хутряну шапку-вушанку, яку носили років двадцять тому. Аж дві такі принесли: жіночу і чоловічу. «Ну, хто це зараз носитиме? – каже Наталя. – Те саме з гумовими іграшками. Такими уже ніхто не бавиться. До речі, з ляльками взагалі завал. Якби я дала таке своїй дитині, вона би два дні не змогла заснути – від переляку. Ви би бачили, які ляльки нам не раз передавали: голі, з обмальованим обличчям і нігтями, обстриженим волоссям, іноді навіть з виколотими очима – як із фільму жахів». 

А якось сказали, що померла бабуся, яка перед тим 10 років була лежача, і тепер хотіли би віддати її одяг. «Для чого то взагалі зберігати в шафі? – дивується волонтерка. – Скільки людей все життя збирають-збирають… Хата аж кишить дрантям, але нізащо не викинуть».

Не раз трапляється взуття, де відклеєно пів підошви. «Це ж, мабуть, так відбувається: бачать, що взуття фактично без підошви, і думають, що нічого страшного, заклеять, кому треба, – говорить Наталка. – Ну, то хай би самі ж і клеїли та й потім взували». А ще приносять багато взуття на височезних підборах і платформах, а його ж ніхто не хоче.

Одяг, що не годиться, волонтери складають у мішки – і на смітник. Скільки разів Наталя зупиняла сміттєвоз просто на дорозі, коли він їхав повз крамницю. А волонтерка вже чекала з купою мішків.  

«Кожен день у крамниці зайнятість страшенна, без перебільшення, не маю коли вгору глянути, – каже вона. – Але знаєте, я така щаслива тут. День пролітає. Відчуваю, що живу недаремно. Особливо, коли приходять дітки. Спершу вони, як їжачки, колючі, але опиняються в дитячому відділі і починають сяяти: товчуться серед іграшок, залюбки фотографуються, щебечуть до мене на «ти», без «тьотя» – і це так наповнює! Безцінна дитяча щирість… Якщо дорослі ще можуть сфальшивити, то діти цього не зроблять ніколи».

Наталя МОСТОВА