26-річний прикарпатський боєць 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Борис Гошко першу книжку прочитав аж у 20 років, і це була Біблія. А повернувшись з війни, почав не тільки читати, але й писати. Дебютом була книга на основі реальних подій «Люди війни». Воїн каже, що саме це і стало його головною реабілітацією на цивілці. Наразі він уже встиг перечитати понад півтисячі різних творів, та й плани має доволі амбітні – до свого 40-річного ювілею хоче написати щонайменше два десятки книг. І лиш кілька з них будуть про війну.

…Бо український солдат – універсальний

«Бестселер «Нью-Йорк Таймс» «Ми були солдатами… і  молодими: Я-Дранґ – битва, що змінила війну у В’єтнамі» авторства генерала Гаролда Мура та журналіста Джозефа Ґелловея… Цю книжку я побачив на сторінці одного генерала ЗСУ, і мені стало цікаво, що читають великі люди, – ділиться  думками Борис Гошко. – Книга про В’єтнамську війну. Події 1965 року. Бої між американцями та північнов’єтнамцями. Писали її ветерани війни протягом довгих десяти років.
Велика людина має хороший смак, і я не пошкодував, що дав за примірник 216 грн. Читав довго, з особливою цікавістю, а коли закінчив, відчув якусь порожнечу – так не хотілося переривати зв’язок з тими сторінками, заляпаними кров’ю мільйонів людей.

Я мимоволі порівняв американських солдатів з українськими. До відправки у В’єтнам військових США в середньому готували 12-14 місяців, можна собі тільки уявити, що їх там навчили. Думаю, кожен із них був фахівцем своєї справи, парамедиком та чудовим стрільцем.
Отже, бої десь у джунглях біля річки Я-Дранґ. Американці мужньо приймають бій, кожен виконує свої обов’язки відповідно до посади. Всі працюють, як один  механізм, і це дуже добре. Але коли гине командир, солдати на якусь мить панікують і чекають вказівок його заступника. Їм важко імпровізувати без начальника. Під час бою загинуло багато людей, штаб підрахував втрати. Командири підрозділів звертають увагу на сильний брак серед особового складу, для них це величезна проблема, бо той механізм утратив важливі деталі, битися з ворогом буде вкрай важко.
Високотехнологічна країна, яка повністю забезпечувала своїх вояків, за 16 років війни таки програла.

Коли я влітку 2014-го року пішов у армію, то зовсім не надіявся на якесь навчання. Дали мені РПГ-7, показали, як стріляти, і все – готово! Кілька разів я поцілив у мішень, і мене автоматично хтось назвав найкращим гранатометником у роті. За місяць навчань перші два тижні пробухалось і протупилось. Вчили нас нести службу на блокпості, а відправили на передову без окопів, та ще й на цвинтар.
На опорний пункт у Золотому ми приїхали на двох (замість трьох) БМП. Спочатку ми скиглили комбатові, що потрібен екскаватор чи просто більше лопат, але він нам пояснив, мовляв, вигрібайте самі. Нічого – впорались.
На позиції під Дебальцевим спочатку було спокійно, нам навіть окопи викопали! Але вже в січні почалися сильні бої, а у нас дві «бехи», два гранатомети, один ДШК та АГС. Зі штабу нам привезли СПГ, ПТУРи та додатковий АГС – це все без обслуги, людей просто не було.
Один солдат узяв на себе СПГ і «дашку», другий – АГС, третій, наймолодший на позиції, – ПТУР. Усі вони вчилися стріляти, кожен з хлопців виконував обов’язки за двох-чотирьох чоловік! Ніхто не жалівся.
Бували дні, що ми залишалися без офіцерів, простий рядовий був за старшого.
Ситуація змусила нас адаптуватися до умов, усім було важко, але ми не впали духом.

Йде п’ятий рік війни, а проблеми ті ж самі. Нема повного штату, й далі тривають «паперові» навчання. Ми воюємо з однією з найсильніших країн. Але нас ніхто не переможе, бо український солдат – універсальний, він не плаче, він – найкращий у світі».

В душі – військовий

Хлопець каже, що змалку мріяв взяти участь в якихось боях, навіть міркував, аби поїхати десь в Африку. Тож коли почалася війна в Україні, Борис разом із товаришем запалилися і одними з перших були біля військкомату. Друга взяли, а Бориса – ні. Сказали: «Будь на зв’язку». Незабаром зателефонували.

Коли вирушав, страху не мав, лиш відчуття, що це квиток в один кінець. «Я справді думав, що вже не вернуся звідти», – сумно всміхається прикарпатець.

На передовій Борис воював півроку, на другій лінії – чотири місяці. Ну, і ще перед тим були навчання, хоча там більше було розчарування: «Тоді я дізнався, що таке «аватар». Хоча і пиякам на передку треба віддати належне – коли сунули танки, вони не втікали, а виконували свої обов’язки».

Борис переконує, що війна його ніяк не змінила: до того був спокійним і таким самим вернувся. Спить нормально. Іноді сниться війна, але бійцеві це навіть до вподоби. Він би залюбки продовжував службу, бо в душі почувається військовим, але певні випадки, які траплялися на передку, й досі стримують від пориву. Наприклад, коли через безглузді помилки командирів хлопцям доводилося дуже важко.

Війна – це не завжди кров

Одразу після демобілізації прикарпатець гайнув до Єгипту – давно мріяв там побувати, особливо вабили таємничі піраміди. З собою нікого не кликав.

За сім днів так відпочив і душею, і тілом, що про післявоєнну депресію годі й було говорити. На відпочинку перші три дні ходив собі сам, потім познайомився з цікавим товариством. Коли чоловік обирав тур, то каже, що не наголошував, аби там не було росіян. «Щоправда, до мене підходив один москаль з товстим золотим ланцюгом на шиї, – сміється воїн. – Пропонував з ним покурити коноплі. Я чемно відмовився і пішов геть якомога далі».

Зараз Борис працює на залізниці, але душа фонтанує творчістю. Через рік після повернення з війни задумав писати книгу – так сильно ностальгував за своїми побратимами. Хотілося створити щось для них.

Борис почав читати книги досить пізно, першу – аж у 20 років, і це була Біблія. Коли боєць сам взявся за перо, то зрозумів, що дуже темний у цій справі, бракувало словникового запасу. Тому хлопець взявся за інтенсивне читання. Перечитав багато класики. Найдужче сподобалися твори Ремарка. «А починав, як усі – з Кінга», – сміється Борис.

Свою книгу «Люди війни» боєць писав 15 місяців і видав півтисячі примірників. Зараз лишилось тільки дев’ять.

Там реальні історії про життя на фронті: бої, смерть, побут, дружба… «Описи боїв я навіть трохи «применшив», бо читач би просто не повірив, – зізнається атовець. – Всі імена у книзі змінені, але списані з реальних людей. Є такі персонажі, в які я вліплював дві-три особи. Єдиний вигаданий герой – дівчина Аліна, яку з окупованих територій забрав один з вояків».

Цю книгу він присвятив загиблим побратимам Юрію Пукішу з Калущини і Анатолію Слонському з Умані. Гроші на видавництво дали родичі Бориса, які живуть в Канаді, Німеччині та США.

Наразі боєць працює над новою книгою «Тил», теж на тему війни. Але вже в іншому контексті, адже війна – це не завжди бої, кров і смерть, є також багато щасливих моментів. За якістю, як переконує автор, ця книга буде значно краща, ніж його перша. У травні робота над твором мала би бути завершена.

Загалом у Бориса доволі амбітні плани – до свого 40-річного ювілею він хоче написати щонайменше два десятки книг. І лиш кілька з них будуть про війну.

 

Наталя МОСТОВА