Надія Заславська прожила майже 30 років у Донецьку. Втім у 2014 році змушена була покинути рідний дім. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну пані Надія зустріла на Київщині, звідки разом із сім’єю переїхала до Івано-Франківська, де мешкає дотепер.

На блокпосту впізнала місцевих наркоманів

“Все почалося ще до травня 2014 року – з Майдану, – розповідає жінка. – Я їздила до Києва підтримувати людей та зміни в країні. У нас багато хто україномовних не приймав, саме тоді все загострилось. Я не розмовляла чистою мовою, але вона мені подобалась, адже нею я говорила зі своїми батьками. Бувало, що я розмовляла в громадському транспорті з мамою, а чула коментарі «в спину» про хохляцьку мову, яка дістала. Поволі приходило розуміння, що щось не так».

Усі неосмислені підсвідомі сигнали підтвердились, коли зателефонували знайомі з пропозицією вийти на демонстрацію з приводу референдуму щодо приєднання до Росії. Надія була і спантеличена, і розлючена. Думала, як взагалі можна таке пропонувати? Вона ж українка.

Вийшла на проукраїнську демонстрацію. Там були два протилежні натовпи, а між ними стояла поліція. На них лили олію і зеленку, кидали перцем. Каже, люди з протилежного боку були не в собі, ніби під дією наркотиків.

«Я жила на вулиці Стратонавтів, поблизу Донецького аеропорту, навпроти старого летовища. Прямо біля нього зробили автовокзал, а поруч був міст, що слугував в’їздом до міста. Саме там зробили перший блокпост. Одного ранку я прокинулася і побачила там мішки і людей з гвинтівками. Знала декого з тих людей в обличчя, серед них були наркозалежні з наших вулиць».

Щоб не міг проходити транспорт вулицею, її заблокували бетонними плитами. Вона не розуміла, що відбувається і не вірила, що може трапитися щось жахливе.

«Мамо, що ти мелеш? Яка война?»

Наступного дня, після президентських виборів, її вулиця аж до автовокзалу — загула, ніби почався землетрус. Прибіг сусід, кажучи, що піднімаються з аеропорту літаки, незрозуміло чому і що за літаки. За декілька годин налетіла зграя гелікоптерів і почалася стрільба.

Надія все ще не розуміла, що відбувається. Найжахливіше було те, що потрібно було тікати, а люди через шок і паніку не знали, що робити, тож ховалися за деревами. Так багато з них просто загинули.

Мама забігла з городу додому і кричала, що почалась війна. Надія Заславська тоді досить агресивно відповіла: «Мамо, що ти мелеш? Яка война?». Вона була переконана, що це на 2-3 дні. Мама ж вперто наполягала, що війна триватиме 6 років…

«Ми почали ховатись у домі, в сауні. Нам пощастило, бо перед нашим приватним будинком була дев’ятиповерхівка, що стала щитом між нами та аеропортом, – продовжує вона. – Люди, які мали автівки, пороз’їжджалися, а я зосталася сама з мамою старенькою. Донька була в іншій країні. Вулицями почали їздити бородаті кадирівці, сміялися і слухали музику».

Одного разу жінка вийшла з будинку, щоб погодувати тварин, у неї було двоє собак та декілька котів. Почула постріли з автомата. Піднявся сильний вітер, з дерев падали абрикоси.

Стріляли з кінця двору, де був великий погріб із зручним для захисту металевим дахом. Потім до неї дійшло, що стріляли у неї…

То були російські військові. Вона розуміла, чому їх боїться. Тим не менше боятися доводилося не тільки їх. Боялася навіть своїх сусідів. Бачила, як вони розкрадають, разом із російськими військовими, розбомблений торговий центр.

Щоб врятувати собак, уявляла собі воїна

«Був час, коли ми ховалися у підвалі моєї подруги, – пригадує жінка. – Тварин поруч було багато, бо сусіди, які виїжджали просили приглядати за їхніми собаками. Так, біля мене тоді сиділи всі сусідські коти та собаки, і ніхто не видавав жодного гучного звуку».

Спершу не було танків, були перестрілки. Якимось чином їм перебили газ, тож не було на чому готувати. Вона намагалась не ходити через блокпост, навіть коли потрібно було дістати їжу. Боялася.

А коли таки доводилося проходити через пропускний пункт, то в спину клацали затвори. Її трясло, вона зупинялась, боялася, що в спину розстрілюють, поверталася, вони реготали. Такі у них були розваги.

Вона знала, що зброю привозили з у ешелонах білих машин, наче гуманітарну з Росії. Згодом уже приїжджали гради, розпочався штурм аеропорту, а людські будинки просто «злітали в небо».

Я бачила ті установки, коли ходила по консерви для тварин. Вони заїжджали коли смеркало, пуляли серед ночі, о 3-4 годині. Почали знищувати будинки, було дуже страшно, але мусіла заради собак…

«Одного разу почався обстріл і я впала на землю, – продовжує Надія Заславська. – Бачила загублений на залізничних коліях айпад, покинуті речі під час втечі. А мені так жаль було залишати той візок із консервами. Щоб знайти в собі сили, лежала і уявляла, що це не візок, а поранений воїн. Я мусіла його дотягти».

Якось вона загріла на сонці воду у мисках і розвела у ній консерви, щоб погодувати сусідських тварин. Йшла порожньою вулицею з мисками тихенько, як з двома гарбузами. На вулиці з’явилося авто, з якого визирали дула автоматів чотирьох кадирівців. Побачили, що вона йде, зупинилися, націлили на неї калаша і давай питати, на підвищених тонах, куди йде.

Пояснила, що йде годувати своїх собак, а вони питали чи може там не годує когось із укропів. Один із них перезарядив зброю, навів на неї. Пані Надія впала, а вони зареготали та поїхали далі.

У страшні ночі ховалися у підвалі сусідки, молилися і співали українські пісні. Одного разу, неподалік її дому, у будинок подруги потрапила бомба. Та загинула від осколків, намагаючись перенести речі до машини. Так, вирішила перебратися до свого будинку, хоча б їх могли знайти, якби завалило. Це повторювалося безкінечно. Приблизно так само, як повторюється зараз у харків’ян, приблизно те саме, що пережили маріупольці.

Люди з центральної частини міста не були під такими обстрілами, вони чули лише звуки вибухів. На околиці боялися ходити, працювала лише одна крамничка, куди завозили воду та хліб.

«Не візьмете у поїзд, то переїдьте»

Відтягуючи невідворотне, Надія зрозуміла, що все ж треба тікати. Проте не знала, як. Чула, що люди вивозити речі сміттєвозом, бо він був броньований. Вони прямо туди закидали своє майно і так виїжджали. Не знала, як знайти той сміттєвоз.

«Так, однієї ночі ми з мамою забрали одного пса, більше не змогли взяти з собою, документи на дім, паспорти, добігли до провулку, де один чоловік зголосився довезти нас до вокзалу, – пригадує Надія. – Вже там дізнались, що від’їжджає останній потяг. І більше не буде. Ми не мали квитків, провідник не хотів впускати. У розпачі я впала на коліна, кажучи: «Тоді стріляйте. Не візьмете, тоді переїдьте». Впустив. Дякуючи Богу, нам ще місцями поступились і собаку взяли. Пес мовчав усю дорогу”.

Зупинилися у Павлограді, туди прителіта дочка з-за кордону. Поки Надія там освоювалася, зателефонував сусід і сказав, що на її дім навели, хтось побив вікна. Сказали, що вона – укропша. Боліло, будувала будинок весь свій вік, вкладала в нього все, що заробила сама і діти. Вискочила на дорогу і автостопом з пересадками змогла повернутися до Донецька. Наближаючись до свого району почула обстріл.

Здавалося, що вони так граються. На вулицях нікого не було, а вони стріляли з усіх кутів. За звуками розуміла, що стріляють біля її дому. Надія бігла, падала, щоб не контузило, піднімалась, аби пробігти ще трохи. Попереду бігла якась жінка. Раптом вона забігла до свого дому і закрила ворота, не впустила заховатись від обстрілів.

«Не тримаю на неї зла, хай Бог їй прощає, – зітхає Надія Заславська. – Не пам’ятаю, як добігла. Мій двоповерховий будинок був весь простріляний. Поїла в сусідки і повернулася в свій дім з дірками. У нас тоді вже не було ні води, ні газу, ні електрики. Залишалися живими мої коти та собаки. Вони ніби відчували, що я повернулася, всі позбігалися. Я витягнула з холодильника зіпсуті продукти і дала їм, вони все з’їли».

На прощання перехрестила дім, якого не стало через три дні

Через кілька днів прокинулася від крику сусідки. То у її двір заїхали 6-8 танків, один із них розмістився на городі. Двір заклали дерев’яними ящиками із боєприпасами. Під парканом сиділи з калашами російські військові, вона їх знала. Один із них мав московський акцент, почав загравати: мовляв, гарно тут. Жінка глянула на не український шефрон, спитала, чому біля її дому? Вони відповіли, що це не її справа і вона не повинна рот розтуляти.

Заховалась у сауні, а вони гатили. Здалось, що це вже кінець. Взяла телефон і вирішила написати доньці останнього листа. Сподівалася, що лист хоча би збережеться в телефоні і його колись знайдуть. Хотіла розказати, як жити далі, коли її не стане. Чула, як вони матюкалися під вікнами, гатили і гатили. Не було сил більше це слухати. Не хотілося ні їсти, ні пити. Ненавиділа весь світ. А вони все гатили. Одні змінювали інших, перезаряджалися і лупили з її городу по наших хлопцях.

«Я просиділа так кілька днів, записала лист доньці, попрощалася зі своїми собаками і котами та, поки було затишшя, спершу поповзла, а потім побігла до автовокзалу. Змогла добратися до ранку і повернулася до своєї України. Залишавши рідний дім, перехрестила його, аби він був цілим. А через три дні зателефонував сусід, сказавши, що мій будинок спалили до тла», – зітхає жінка. 

У країні не було війни, допомогти ніхто не міг

З Павлограда вона з мамою переїхала до Дніпра, їх прихистили безкоштовно. Донька повернулася на час за кордон. Надія Заславська вийшла на пенсію.

«Ми зареєструвалися як переселенці, але навіть у сумі з допомогою для безхатченків без ніяких пожитків, лише з собакою, ледве виживали. Тому на заробітки поїхала моя дитина. Я шукала підзаробіток, щоб могти себе забезпечити», – пригадує вона.

Вона почала звертатися за відшкодуванням за житло до безкоштовних адвокатів. Вони ввічливо вислуховували і казали що, на жаль, не можуть допомогти, бо у країні офіційно немає війни. А у законодавстві немає пункту про відшкодування зруйнованого майна внаслідок бомбардувань. Не здавалася.

Кожного разу шукала можливості подати свідчення проти Росії. Декілька років шукала і безкоштовних адвокатів, і навіть платних. Зібрала всі можливі документи. Все сподівалася на відшкодування майна. А потім почула, що є люди, яким не відшкодували нічого ще з Другої світової, це зруйнувало останню надію на справедливість.

«Нам пропонували лише поселення у тимчасових модульних будиночках. Знайомі спробували там пожити, але це все нагадувало якесь ґетто – воно за містом, може й гарно, але вдень жарко, а вночі – холодно. Було зручніше знайти хату розвалену в селі, ніж в тому сучасному помешканні», – ділиться Надія.

Винайняли найдешевше житло у Коцюбинському, що в Ірпінському районі. Задумалася, що варто спробувати заробити кошти для облаштування життя за кордоном. Проте мала стару маму, яка погано ходить, навіть по хаті. Куди її вести у іншу державу?

Донька повернулася з-за кордону. Сказала, що заробить на харчі, мовляв, скільки того треба. Не хотіла вже їхати з України. Жили, як могли. Помешкання винаймали дешево, потрохи вдалось відкладати. Змогли вкластися в майно. Придбали найдешевшу квартиру… в Гостомелі. Як вони раділи.

Підвали і тяжка дорога: з мамою на візку

«Донька вклалась в однокімнатну квартиру в Коцюбинському, щоб було для неї. Ми не встигли зробити ніякого ремонту, брали її в розтермінування, і по трохи виплачували. Жили там утрьох з двома собаками в однокімнатній квартирі і сподівалися, що скоро оселяться в Гостомелі», – пригадує Надія Заславська.

Напередодні війни вона викладала англійську в Коцюбинському, це поруч з Ірпінем та Гостемелем. Приходили до неї діти й питали, чи знає вона, що скоро буде війна. Відповідала: «Діти, не думайте про війну. Та ніколи її в нашій країні не може бути». І от 24 лютого о 4 годині ранку задзвонив телефон. Телефонував учень, сказав, щоб збиралася, бо почалась війна. Побігли до підвалу, людей вже там було багато. Мама була на інвалідному візку… Дітей багато було. Надія їх заспокоювала, мовляв, гатять далеко, не дійдуть.

Побули в підвалі до вечора. Ліфт вимкнули, люди допомогли підняти візок на 9 поверх. 25 лютого донька прокинулась від гучних залпів, земля трусилась, хитались стіни. Це дуже відчувається на останньому поверсі. Від переляку знову спустилися в підвал, побули там ще одну добу. Люди по трохи почали виїжджати. Надія запросила батьків своїх учнів до свого підвалу, бо в їхніх було брудно і страшно.

Донька знайшла знайомих, які допомогли виїхати. Взяли з собою тільки документи, сумки з речами з переляку забули. Подалися до Києва, по дорозі бачили тіла людей, порожні вулиці. Гриміло. У столиці вирішили не залишатися. Виїхали на Житомирську трасу. Був затор, люди бігли, дороги були переповнені. Було дуже важко, бо мама постійно хотіла вийти, а виїхати з черги, яка повільно рухалась, було неможливо. Врешті доїхали до Івано-Франківська. Спершу жили в готелі, згодом допомогли знайти безкоштовне житло в Угорниках.

Бути корисною

Відтоді Надія боїться кудись їхати. Останній поверх будинку в Гостомелі постраждав від обстрілів, територія позаду замінована. Там немає світла та газу, сусіди пропонують долучитись фінансово до відновлення будинку, але у них зараз немає такої можливості.

В Івано-Франківську вони роблять волонтерський вклад у перемогу. Має сили і хоче бути корисною, вірить у перемогу, любить Україну і пишається тим, що українка.

«Хоч матеріально ми виживаємо, я закохана в Івано-Франківськ та його жителів. Нам щастить на добрих людей, які емоційно нас підтримують. Усе в нас буде прекрасно. Навіть якщо я не доживу, то дитина моя обов’язково дочекається».     

Записала Олеся ДИБОВСЬКА, кандидатка філологічних наук, волонтерка громадської організації “Поступовий гурт франківців”

*Продовжуємо публікувати записи про воєнні злочини рашистів занотовані співробітниками Центру документування та дослідження воєнних злочинів, який організовано Навчально-науковим юридичним інститутом Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника та громадською організацією “Поступовий гурт франківців”. Даний дайджест вийшов в рамках проєкту «Документування свідчень внутрішньо переміщених осіб в Івано-Франківській області щодо військових злочинів», який здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства»