Та дівчинка дуже маленька – 15-20 сантиметрів на зріст, бо є чудовим твором всесвітньо відомого скульптора Григорія Яковича Крука. Не чули про такого? І про дівчинку теж? Якщо ні, то саме час надолужити. Тим паче, що, готуючись у жовтні відзначити 103-й рік від дня народження Крука, його земляки із села Братишів Тлумацького району, де він народився, побажали, щоб читачі «Галицького кореспондента» потішилися зірці його неповторної творчої постаті, а можливо, і відвідали його малу батьківщину. Перед ним не встояла… королева Гадаю, що доля Григора Крука (так він себе називав) в наш час може сприйматися і як надихаючий та заспокійливий засіб для батьків, які задля розкриття талантів своїх дітей відряджають їх на навчання за кордон, але дуже переживають, гризуть себе – як воно там буде, що з того вийде? Григір, який після Станіславської промислової школи навчався у Львівській школі декоративно-прикладного мистецтва, а потім у Краківській та Берлінській академіях мистецтв, зауважив би: якщо є жага до самовдосконалення, все буде гаразд. Юрій Кульчицький – краківській товариш Григорія – так згадував про нього: «Це був скромний, але гордий студент. Страшенно бідував. Не мав змоги їсти з нами у студентській їдальні. Через це з друзями зустрічався по обіді, і ніхто не міг довідатися, де і що він їсть». Попри те, що у Львові талант юного Крука не одразу розпізнали і навіть радили йому зайнятися швейною справою та пришивати ґудзики, у Німеччині з 1945 по 1988 рік він створив понад З00 скульптур, більшість яких стали культурним надбання великих музеїв світу – в Парижі, Лондоні, Римі, Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто, Пекіні, Анкарі, Единбурзі, Відні… На чужині скульптор і графік Крук був настільки цікавим, що Лувр якось на цілий місяць надав йому чималі площі для персональної виставки. А її величність королева Великої Британії Єлизавета ХІ свого часу не пошкодувала для його експозиції монарших апартаментів… Наша людина у вільному світі Нам, землякам Григорія Крука, повинно бути дуже приємно, що він єдиний із українських скульпторів, хто в ті часи можливостями свого жанру так майстерно презентував галицьку культуру у вільному світі. «Цікаві особливо селянські постаті, масивні й брилуваті, наче щойно зліплені з глини в перший день створення світу», – писав про роботи Крука відомий художник і поет Святослав Гординський. Вельми хвилюючі у Крука жіночі образи у скульптурах «Жінка з терлицею», «Жінка з повісмом», «Жінка, що втікає перед дощем»…

Григорій Крук

 Величчю людини та відчуттям епох дихає інша за змістом та почерком серія робіт Григорія Крука – галерея скульптурних портретів українських діячів історії та культури. А дозволяв собі Григір відтворювати особливі образи – Володимира Великого, дочку Ярослава Мудрого, яка стала королевою Франції, Йосипа Сліпого, Тараса Шевченка, Івана Мазепи, Василя Стефаника… Зауважимо, що патріарх Йосип Сліпий після вісімнадцяти років ув’язнення у Сибіру з задоволенням позував українському майстрові. Це було для скульптора високою нагородою не лише тому, що такої честі удостоїла його свята людина, але й тому, що то була особлива можливість доторкнутися до України, де він завжди залишався душею і серцем. Своїми творами Крук виводив її на світові горизонти, привертав до неї увагу людей, що знаються на істинних цінностях – не матеріальних, а духовних, тобто тих, які не просто позначають людину, населення, а формують і презентують націю, народ. Шкода, що раніше, та й зараз, ми не дуже тяжіємо до духовних, мистецьких цінностей – в прямому і переносному сенсі. Наприклад, про творчу велич Григора Крука в нашій країні дізналися лиш після його смерті. Щодо робіт майстра, мешканці Прикарпаття і зараз не мають змоги їх побачити. Єдина скульптура – «Дівчинка, що читає» – є в Музеї мистецтв Прикарпаття. Та і то в запасниках, бо нема фінансової змоги гарантувати її безпеку у відкритому доступі. Тим більше купити ще хоч одну скульптуру для музеїв нашої області – у держави нема грошей. А у потенційних меценатів? Кошти, мабуть, є. Тож, оскільки в приватних колекціях перебуває чимало робіт маестро, є смілива надія, що після цієї публікації якийсь шедевр буде викуплено для показу більш широкому загалу. Вибрати, що купувати, можна спробувати у тому ж Музеї мистецтв, де є чудові німецькі фотоальбоми робіт Крука.

За спиною у батька – молодий Григорій Крук. Поряд – брат Іван. Внизу – мати

За великим рахунком, дуже часто саме медійна інформація надихає небайдужих людей діяти. Стверджує це і краєзнавець Петро Боднарчук. Він походить з Петрилова, що на Тлумаччині, але давно вчителює і живе у Братишеві. Якось в кінці 80-х минулого століття пан Петро прочитав у одному часописі статтю журналіста «Радіо Свобода» із Мюнхена: «Григорій Крук – скульптор, якого не знає Україна». І, як то кажуть, взявся копати – збирати спогади у його рідному селі, налагоджувати пошукові контакти з різними містами України та світу, пов’язані із життям та творчістю Крука. Сьогодні ця захоплива праця має добрий доробок. В Братишівській школі є музей Григора Крука (там багато цікавого), на місці, де колись стояла хата його батьків, встановлено пам’ятний знак, а в центрі села височіє бронзовий пам’ятник Григорію Круку. Автор монумента – відомий івано-франківський скульптор Володимир Довбенюк.  «Маю святий спокій». Але… Уважний та відвертий читач може спитати: «То до чого доробився майстер такого ґатунку, тим паче, що майже все творче життя Григорій Крук мешкав і працював у Мюнхені – мистецькому центрі Німеччини, а виставки його робіт дивували не лише Європу, але й Америку, Канаду, Австралію?» Відповідь на це запитання легко віднайти в листах Крука до земляків (щиро дякуємо Петрові Бондарчуку, що дав нам можливість попрацювати з цими посланнями – ред.). «Мені було добре жити, як мій брат Іван жив. Він був купець. Мав два склепи в Мюнхені. П’ять дівчат, які продавали, гарне авто і добрі гроші. По смерти брата все минуло, бо я не вмів і не мав охоти провадити склепами, бо була велика морока і гризота. Тепер я сам, жию скромно і щасливо без великих грошей і маєтку. …Ту люди вмирають, як мухи, і то молоді, бо гонять себе день і ніч за грішми. Кожен хоче мати два авта, 10 пар черевиків, 10 пар вбрань, 10 покоїв.., але через то багатство в молодому віці вмирає... Я збоку дивлюся на ту комедію, і нічо інше мені не залишається, як тільки сміятись з людської дурноти», – відверто писав Крук у липні 1970 року. Описане не нагадує вам сьогодення? Хіба довкола не така ж метушня та гонитва за «зеленими»? Але ж як без них? Крук вмів обходитись без зайвого, бо був людиною особливою, він жив творчими злетами, назавжди був закоханий в музу скульптури. Можливо, тому не мав сім’ї, тож не був обтяжений щоденними матеріальними потребами родини. «На старі літа не бідую. Маю гарну вдовицю, яка мені варить, сорочки пере і робить все, що треба в хаті» (Мюнхен, 28 вересня 1981 р). «Коло мене, дякувати Богу, все гаразд. Працюю лише тогди, коли хочу. Маю святий спокій. Ту, в Мюнхені, є наша церква… В неділю йду на Службу Божу, а по Службі коло церкви стрічаю наших людей, з якими говорю нашою рідною мовою, бо цілий тиждень розмовляю лише по-німецьки» (20 вересня 1982 р.). Але була коло Крука одна біда, що не полишала його все життя, – туга за Братишевом. Вона ятрила його душу та водночас підігрівала цікавість до того, що діється у рідному селі, чим живуть земляки. «Дорогі та незабутні мої сусіди! Напишіть мені про вашу домашню господарку: чи маєте корови, коні, кури? Чи то все є колгоспне? Хліб печете самі зі своєї муки чи отримуєте з колгоспу? Я знаю, що церква під час війни згоріла. Чи побудували нову? Чи є в селі ксьондз, лікар, пошта, чи мусите лист нести до Нижнева на пошту?» (20 вересня 1982 р.).    Повернення до життя Кожна вісточка з Братишева була для Григорія Крука великим святом. Такі свята переважно влаштовував йому своїми листами сусід Микола Павлюк. Але у 1969 році надійшла до Мюнхена дуже сумна звістка. Померла мати Григорія Яковича. Більше того, то був час войовничого атеїзму з найгіршими його проявами. Оскільки на Круках через сина-емігранта лежало тавро неблагонадійних, то радянська влада не дала дозволу на участь священика з Нижнева у похороні матері скульптора. Сусіди змушені були залучити Михайла Козака, який колись був дяком і знав обряд, хоча, напевно, не міг відправити його в повному обсязі. Та все ж. Приблизно така ж недолугість виникла, коли у 1971 році пішла з життя сестра Григорія Марія. А невдовзі було розвалено і стару хату Круків. Збіг таких подій в уяві Григорія Яковича стер з лиця землі кревні канони, що зв’язували його з батьківщиною. Цей моральний удар обернувся для нього психічним зламом. На кілька років він відійшов від активної творчості, не виставлявся, сторонився людей. Та друзі не покинули Крука: вмовили відпочити від бронзи та глини, підлікуватися, і через певний час митець повернувся до звичного життя. Сильнодіючими ліками для нього стали світлини з України, що свідчили: сусіди поставили гарні пам’ятники на гробах його батьків, належно впорядкували поховання та обнесли файною огорожею. У своїх листах Григорій Якович за те дуже дякував і знову тішив земляків різними творчими новинами. «З моїх фігурок та рисунків надрукував три книжки. Так що між чужинцями я зробив моїм землякам честь» (Мюнхен, 28 вересня 1981р.). Останній лист Крука в Україну (літо 1988 р.) був до знаного у нас художника Михайла Зорія – приятеля Григора ще з Краківської академії. Скульптор запрошував його в гості і, мабуть, відчуваючи щось недобре, передбачливо попередив: «При зустрічі мене не впізнаєш. Дідусь похилий і злосливий, що не маю чим відігнати від себе старість. … Дорогий мій Михасю! Смерть – це дійсність, яку дотепер ніхто, крім Христа, змінити не міг». Помер Григорій Крук у Мюнхені 5 грудня 1988 року. Там і похований. Його творча спадщина перейшла до Українського вільного університету. «Таким рішенням деякі люди були незадоволені», – підтверджувала однокласниця Крука, яка мешкає в Торонто, подруга на все його життя Ольга Шкляр-Лукасевич. Справу навіть розглядав спадковий суд. Та все залишив у силі. До слова, саме батько Ольги – директор Братишівської школи у 20-30-ті роки Василь Лукасевич – розпізнав у Гриця Крука незвичайні здібності і переконав його батька-гончара, що вкладати гроші в освіту дитини – це, як кажуть сьогодні, найкраща інвестиція. Так воно і вийшло. Марія ПАЛЮГА, Братишів – Івано-Франківськ