Після трьох років у російському полоні Володимир Удовик почав життя з нуля – переїхав з Дніпра до Івано-Франківська і став майстром манікюру – замріяв це ще в неволі.

28-річний ветеран вважає, що досвід кожної людини повинен мати сенс і бодай якось послужити для світу, а досвід з війни – і поготів. Тому Володимир ділиться пережитим і тим, як це його трансформувало, пише Галицький кореспондент. 

 «Майже все своє життя я був дуже злий на батька і часто говорив йому в очі, що ненавиджу. А коли вернувся з полону додому, то найперше сказав, що люблю його. Тато заплакав. Уперше в житті я бачив, як тато плаче. Через кілька тижнів він помер. Після полону я зміг пробачити всіх, на кого колись тримав бодай якусь образу. За три роки у камері мав можливість осмислити багато різного. Перечитав Біблію». 

 

Волноваха: кільце і поранення

Три роки, два місяці і вісім днів Володимир Удовик відбув у в’язниці в Борисоглєбську у Воронезькій області. Каже, зумів не зламатися там завдяки складному дитинству. Свій характер гартував змалку. Грошей у домі ніколи не було, вважає, злидні зробили його сильним і цілеспрямованим. Почав працювати з 14 років. Дуже хотів вирости і заробити на все, що захоче. Виріс і заробив: на авто, мотоцикл, помешкання.

Коли почалося вторгнення, Володимир працював слюсарем на заводі і підробляв у доставці їжі. Чоловіка мобілізували в перші дні. Потрапив до 53-ї окремої механізованої бригади на посаду стрільця-снайпера. Через кілька днів був на “нулі” на Донецькому напрямку. Там хлопці одразу потрапили у вороже кільце у Волновасі. Загинули майже всі. Володимира поранили в ногу. Аптечки не було, тож воїн перетягнув кінцівку шнурівками. Вони з побратимом залягли у ямі і кожної секунди чекали, що росіяни кинуть туди гранату.

«Я вже був готовий померти, – ділиться ветеран, – але молився Богові про життя. Так молився, як ніколи. Дав обіцянку – якщо виживу, то змінюся сам і зміню своє життя. Певно, хтось нагорі таки почув мене».

Ще кілька днів бійці переховувалися по закинутих хатах. Голодні і спраглі. А якось на вулиці їх помітили російські військові, почали стріляти з усіх боків.

«Ми кинулися втікати і опинилися під перехресним вогнем, – розповідає Володимир. – До того моменту я думав, таке буває лише у фільмах – коли мчиш, як заєць, а повз пролітають десятки куль, ковзають по твоєму одязі, бронежилеті, наплічнику, але не зачіпають тебе.  Саме так було з нами».

Обоє тоді змогли вислизнути, але росіяни були повсюди, та й місцеві здавали українських солдатів, тож довго переховуватися не вдалося. Тим паче взагалі не було ні їжі, ні води, ні ліків. На пораненій нозі Володимира починалася гангрена.

Медики на окупованій території спершу хотіли відтяти її, а тоді відмахнулися, мовляв, «сама загоїться» і вирізали мертві тканини – тепер нога дуже погано функціонує, швидко втомлюється.

 Все, що було до полону – марево

Прийомка у російській в’язниці була нещадною.

«Березень 2022-го. Ми були одними із перших там. Нас приймали з особливою ненавистю, – говорить ветеран. – Ми ще навіть не встигли роздягнутися, як усі вже лежали побиті».

Приміщення там дуже старе, камери – холодні, вологі і з пліснявою. Як розповідає Володимир, через постійну сирість рани не загоювались, нагноювались. Випросити ліків було майже нереально. Іноді могли дати зеленку, але перед тим малювали нею на чолі літеру «Z» – наглядачів це дуже потішало. Якщо вдавалося домовитися про візит до лікаря, то протягом усього шляху до кабінету, а потім назад до камери, бранця лупцювали.

«Поки медик робив перев’язку, вони так само знущалися, – продовжує ветеран, – наприклад, били шокером або давали ляпаси. А в тебе вже повний рот крові, щоки спухли…». 

Російські кати постійно вигадували знущання. Якось сказали Володимиру знайти в камері павука і принести. Павука не знайшлося, тому приніс здохлого жука – росіяни наказали з’їсти. У кашах, якими годували полонених, часто траплялися засохлі черв’яки. В їжу, яка більше нагадувала помиї, могли плюнути, кинути недопалок чи збивати попіл з цигарки. Порції були настільки малі, що могли поміститися на шматку хліба.

«Навіть найстрашніші фільми жахів не порівняються з тим, що ми надивилися і пережили в російському полоні, – каже Володимир. – Не знаю, скільки всередині має бути ненависті і жорстокості, аби так знущатися над людьми. Якось один із них сказав, що такі, як ми, взагалі не мають існувати на світі. Ми називали його футболістом. Коли старший наглядач виходив, він ставив полоненого до стіни і копав у пах. Повторював, що зробить усе, аби український рід не продовжувався».  

До Володимира було особливе ставлення – його лупцювали частіше і сильніше за інших. Якось так побили, що аж зламали гумову палицю. Кликали фашистом. А все через татуювання німецькою мовою – «кожному своє». Російські кати змусили цвяхом здирати напис. Росіяни хотіли, щоб це робив саме Володимир.

Перші пів року Удовика били майже постійно. Не було такого дня, аби полонений не корчився від болю. До камери він міг лише заповзати.

«Роками цілодобово жити в одній камері з тими самими людьми – уявляєте це пекло? – говорить ветеран. – Просинаєшся, бачиш їх, і лише від цього вже стає зле. В багатьох зносило дах. Дехто продавався за додаткову ложку каші – здавав або оббріхував побратимів».

Аби не з’їхати з глузду, Володимир з другом придумали для себе психологічний захист – вони сміялися: «Заводять нас у камеру після допиту, побитих, а ми сміємося. Вони можуть полонити наше тіло, але навіть у цьому безпорадному стані не здатні приборкати наш вільний дух».

Перший рік він жив думками про повернення додому. Кожен день починався з того самого – «може, сьогодні?». Потім боєць зневірився і поставив собі ціль – просто вижити.

«Десь на третьому році було таке відчуття, ніби це і є моє життя, і по-іншому не буде, – говорить ветеран. – Здавалося, все, що було до полону – марево».

 

Нібито не чоловіча справа

Володимира звільнили з неволі торік 25 травня. Після реабілітації він вирішив кардинально змінити своє життя. Переїхав до Івано-Франківська.

«Я тут лікувався в обласній лікарні. І якось захотів поїхати в центр прогулятися, подивитися місто, –  каже ветеран. – Перехожі порадили підійнятися на ратушу. Саме там, на верхівці, я вирішив, що хочу залишитися в Івано-Франківську». 

Саме тут Володимир здійснив мрію, якою загорівся ще в полоні – стати майстром манікюру.

«Не знаю чому. Захотів і все, – сміється він. – З підліткового віку доглядав за своїми нігтями. У полоні допомагав підрізати нігті хлопцям, у яких були травмовані руки, пальці. Мені просто це добре вдається. Досить медитативний процес».

Чоловік пройшов навчання, зараз стажується в салоні краси «Factory Family». Задоволені клієнтки вже пишуть відгуки в соцмережах.

Щоправда, бувають дні, коли у Володимира дуже трусяться руки – наслідки полону. Але він уже навчився опановувати своє тіло і контролювати вправність рук. Каже, коли береться до манікюру, то ніби відключається від зовнішнього світу і цілковито занурюється в процес.

«В полоні побратим, коли дізнався, що хочу оволодіти мистецтвом манікюру, сказав – якщо це зроблю, то він перестане спілкуватися зі мною, бо це нібито не чоловіча справа, – усміхається ветеран. – Ми досі гарно дружимо». 

Власниця салону краси, де стажується чоловік, Олена Гринів розповідає, що одразу погодилася на пропозицію міської служби зайнятості взяти на роботу ветерана. Після співбесіди вона подумала: «Хто я така, щоб не дати йому шанс?».

«Я смілива людина, яка любить руйнувати шаблони і стереотипи, – продовжує керівниця. – Працевлаштувати Володимира майстром манікюру – це зруйнувати стереотип. Хочу, щоб це більше не було чимось особливим. Взагалі працювати з чоловіками – прекрасно, більшість із них – чіткі, дисципліновані, а ветерани – тим паче».

У салоні майстри кажуть, що Володимир майже одразу став душею колективу – турботливий, уважний і просто з гігантськими цілеспрямованістю та наполегливістю.

«Мені здається, наш Вова завжди був з нами», – усміхається Олена Гринів.

 

Бракує адреналіну

Удовик каже, дуже відчуває посттравматичний стресовий розлад. Погано спить, часто і різко змінюється настрій, тіло реагує на найменші погодні зміни.

«Дерев’яний молоток регулярно ходив по всій моїй спині – ну, як тут можуть не мордувати болі? – додає боєць. – Навіть мінімальна застуда викручує тіло».

Часом все дратує і ні з ким не хочеться спілкуватися.

«Дев’ята ранку. Хвилина мовчання. А один з другим продовжують йти. Чому вони йдуть? Чому не можуть постояти одну хвилину?» – обурюється Володимир.

У полоні йому постійно снився дім, а після звільнення весь час бачить уві сні війну. Полон ще жодного разу не снився. Якщо присниться, каже, не знає, чи зможе це витримати. Часом ветеран має відчуття, ніби бракує адреналіну і стресу, з якими за три роки звик жити – ніби на пороховій бочці.

Володимир поки вчиться жити без війни, але якщо росіяни перетнуть Дніпро, він каже, що знову піде воювати.

Наталя МОСТОВА