Народна депутатка V скликання, мати-героїня, ексголовна редакторка газети «Самостійна Україна» та ексзаступниця голови Української республіканської партії «Собор» Любов Стасів в останні роки відійшла від політики. Проте не перестала перейматися долею України, тим більше що троє її синів пішли на фронт. «Галицький кореспондент» згадав з нею, як усе починалося.

 

Пані Любове, з відкритих джерел можна прочитати, що ваша біографія нетипова, принаймні для того часу. Ви народилися в Івано-Франківську, навчалися в Москві, потім стали істориком, а ще — два шлюби, пʼятеро дітей і раптом Київ та Верховна Рада України. Тому хочеться почати інтерв’ю з вашого дитинства.

Я виросла в українській родині з консервативними традиціями. Моє життя мало чим відрізнялося від життя середньостатистичної радянської дитини. Батьки — службовці. Мама — начальниця експериментального цеху на швейній фабриці, тато — заступник директора галантерейної фабрики. Мама шила нам із сестрою сукні, а тато — штани з манжетами (тоді це було модно) і зимові кожухи.

І щороку 25 травня о 17:20 відправлявся галицький потяг до Дубівців — ми їхали туди на все літо. Ніхто нашу бабцю не питав, чи хоче вона опікуватися нами, шістьма внуками. У селі ми переважно пасли корови. Неймовірні спогади. Наприкінці мого останнього літа, після восьмого класу, дідусь подарував мені годинник за 20 рублів.

А на Різдво і Великдень, як усі, ми потайки їздили до села. Колядки, гаївки, Святий Миколай — це все було з дитинства, хоч і під грифом «таємно». Нас у справи не посвячували, аби не наражати на небезпеку. Десь у десятому класі мамин брат дав мені прочитати тоді заборонену книгу Олеся Гончара «Собор». Мама на той час була активною діячкою національно-визвольного руху, а тато не поділяв її активності, хоча згодом став членом Українського народного руху (Костенка).

Чому Москва?

Бо я не набрала необхідної кількості балів для вступу на факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету. Батьки дорікали, що витратили купу грошей на репетиторів, а я не виправдала надій. Я пішла працювати на «Позитрон», і саме туди приїхали москвичі — набирати студентів на підготовче відділення Московського інституту електронної техніки. Я навіть згадала закон Ома, хоч фізика ніколи не була моєю сильною стороною.

Комусь може здатися, що це дивний і неочікуваний поворот — від «інʼязу» до мікроелектроніки. Так і є. Але я потребувала незалежності й самостійності, і мені було байдуже, де вчитися. Мої батьки, звісно, не були тиранами, але з-під контролю не випускали.

А далі — молоде життя на волі. Заміж я вийшла у 20 років. У 22 народила Захара, у 23 — Антона. Тож вони в мене москвичі, що нині привертає особливу увагу. Було весело: з чоловіком по черзі ходили на пари, діти рано пішли в садок. А Марко і Остап народилися вже в Івано-Франківську — коли мені було 25 і 28 років.

У вас було четверо малих дітей, і ви раптово розлучаєтеся. Це дуже нетипово для тих часів, і тим більше для Галичини.

Частково, можливо, й не наша в тому вина — це були тяжкі 1990-ті. Батько хлопців був веселим, добрим і люблячим татом, але водночас — глибоко радянською людиною. Він звик ходити на роботу, яку забезпечувала держава. Завод закрився, роботи не стало. Він намагався щось робити, але не виходило. Не пройшли тест на витривалість.

Я в той час крутилася як могла: закінчила курси екскурсоводів, медсестер — про всяк випадок, аби мати бодай якусь професію. Паралельно національно-визвольний рух набирав обертів. Було цікаво все: Ланцюг єднання, перші звуки «Червоної калини» з потягу з львівськими мітингарями, перші синьо-жовті прапори, розкопки в Дем’яновому Лазі, «Архіпелаг ГУЛАГ», Товариство української мови, «Союзянки», «Пласт», «Соколята». Таню, це був розрив мізків. Стільки змін. Чоловік Толік усе це сприймав спокійно, але внутрішньо був чужий цим процесам.

А як ви опинилися в освіті?

Банально. Я водила дітей у товариство «Соколята», а воно потребувало приміщення для гурткової роботи. Керівники Олег та Оксана Данилейки запропонували мені піти до заввідділу освіти й домовитися, аби «Соколята» займалися в Будинку вчителя. Я прийшла домовлятися за приміщення, а керівник міської освіти несподівано запропонував мені очолити Будинок вчителя й забрати туди «Соколят».

Тодішній владі вже не підходило пропагування соціалістичних лозунгів та ініціатив, чим займалася моя попередниця. Потрібні були нові, ініціативні люди, здатні швидко переорієнтуватися під нові історичні умови.

Колектив спершу сприйняв мене непривітно — з цілком зрозумілих причин. Згодом я вступила на історичний факультет Прикарпатського університету — не з амбіцій, а щоб про всяк випадок мати ще одну професію. Загалом я пропрацювала там вісім років і не уявляла життя без ранкової кави «Під лиликом» і свого Будинку вчителя.

Ми з Северином (татом Соломійки) були однодумцями в політиці. Він багато мені допомагав по роботі, був мовчазним, стриманим. Я розривалася між двома чоловіками, які любили мене, і я їх любила — кожного по-своєму. Врешті Северин зажадав визначитися. Було важко — навіть важче, ніж безгрошів’я. Нестерпно бачити, як плачуть близькі тобі чоловіки, як вони йдуть «на дуель» і зникають на добу, а ти від сорому готова крізь землю провалитися. Тоді не було психологів, порадників. Нам було всього по 32–35 років. Далі я вийшла заміж удруге. Через фінансові проблеми і втрату житла в Івано-Франківську я змушена була виїхати до Києва.

Ви ж не заперечуватимете, що Левко Лук’яненко, який одружився з вашою мамою, брав активну участь у вашому становленні як політика?

Не заперечуватиму. Мама була членкинею Української гельсінської спілки та працювала її секретарем. У ті часи вони збиралися в нас удома в Івано-Франківську на вулиці Мічуріна, 5 (зараз — вул. Симиренка). Десь були активісти, десь — провокатори: всяке було. Це був кінець 1980-х. І тут настає 1989 рік — оголошують вибори до Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Західна Україна була більш прихильна до тих, хто боровся за незалежність і проти комуністичного режиму, тож Лук’яненко приїхав балотуватися не на рідній Чернігівщині, а в Івано-Франківську. Словом, Левко Григорович виграє тоді вибори і запрошує людей, які працювали з ним на виборах, до Києва — будувати Українську республіканську партію, облаштовувати офіс тощо. Мама була серед цих людей. На той момент вона була депутаткою Івано-Франківської міської ради та начальницею експериментального цеху Івано-Франківської швейної фабрики й погодилася лишити все та їхати до столиці. А вже в Києві вони обоє були розлучені, і їхні стосунки стали ближчими. Коли у нас почалися фінансові проблеми, Лук’яненко запросив мене на роботу в Києві.

Вам вдалося покращити фінансове становище?

Левко Григорович був вельми ощадливою людиною, особливо якщо мова йшла про кошти спонсорів, на які зазвичай і існували громадські організації та партії. Так було і в Асоціації дослідників голодоморів, де я була секретарем і яку фінансував американський меценат українського походження Мар’ян Коць. Пригадую, попросила Лук’яненка підняти мені зарплату, аргументуючи тим, що раніше я отримувала 50 доларів, а зараз через інфляцію це вже 20. Та він відповів: «Хіба я тобі в доларах платив?». А коли в партії попросила видати зарплату, він затребував мій записник-щоденник, у якому я мала записувати, що саме зробила. А Українське посольство в Канаді мало найменші зарплати у час, коли Лук’яненко був послом.

До речі, дехто вважає, що це було непатріотично — піти на співпрацю з комуністом Леонідом Кравчуком і поїхати до Канади, замість того щоб будувати Україну тут.

Абсолютно патріотично. Якраз нашою проблемою було те, що, відновивши незалежність, українці не йшли у владу, а Кравчук мусив опиратися на колишніх комуністів. Принаймні знаю зі спогадів Лук’яненка, що Чорноволу пропонували посаду прем’єр-міністра, та він відмовився. Зрештою, з тодішніх націонал-демократів тільки Левко Лук’яненко і Сергій Головатий вільно володіли англійською.

Лук’яненко вам довіряв?

Він довіряв багатьом, може навіть занадто. Я любила кожну свою роботу і завжди добре її виконувала. Але жодної із посад я не отримувала напряму від нього. Він був великим демократом, тому все відбувалося через голосування — та ще й неодмінно з альтернативою.

Наприклад, коли обирали голову Секретаріату (здається, це був 2002 рік), альтернативною до кандидатури, яку запропонував Лук’яненко, стала я. Моє прізвище озвучив Зеник Карабін з Івано-Франківська. Левко Григорович якось невпевнено почав казати, що я, звичайно, хороша жінка, але… Тоді я попросила слова і сама себе прорекламувала.

Щось схоже було, коли обирали заступників голови УРП «Собор». Левко Лук’яненко запропонував В’ячеслава Білоуса і Олександра Ушинського, а Віталій Чечило із залу вигукнув моє прізвище. Рада проголосувала за мене, а не за Ушинського. До слова, такі ситуації й справді викликають неприязнь в опонентів, які потім вигадують нісенітниці.

Часто кажуть, що депутатами Верховної Ради у нас стають або через блат, або через гроші. Я так розумію, що у вас був блат?

До того часу я вже мала чималий послужний список і досвід роботи. Балотувалася по мажоритарці, очолювала виборчий штаб, була головною редакторкою газети «Самостійна Україна», заступницею Анатолія Матвієнка, який очолював УРП «Собор»… До речі, відповідала за Крим, Херсонську й Миколаївську області. Знаю кожен кутик тієї прекрасної землі. Тамтешні патріоти, яких, може, й не так багато було, настільки непримиренні до всього радянсько-російського, що часом і на Галичині таких нечасто зустрінеш.

Нагадаю, що Левко Лук’яненко та Анатолій Матвієнко об’єднали партії й досить непогано працювали. Втім, напередодні парламентських виборів — після Помаранчевої революції — у них стався розкол. Анатолій Матвієнко пропонував, щоб партія йшла до блоку «Наша Україна», а Лук’яненко, який був головою Ради старійшин, пропонував іти з «Батьківщиною». Без сумніву, «Наша Україна» була більш українською, але Лук’яненко керувався тим, що з Тимошенко він може провести більше своїх людей, які продовжать працювати над розбудовою партії. У блоці Ющенка умови були менш вигідні для партії. І він мав рацію: у нас пройшло до парламенту V скликання сім партійців, а від Матвієнка, здається, — лише двоє.

І врешті двоє з ваших депутатів стали зрадниками. Вас, до речі, теж дехто вважає зрадницею, яка взяла три мільйони й здобула собі неабиякі статки.

Володимир Олійник і Максим Луцький практично одразу перейшли в «регіони». Обидва вони ідейно ніколи не були республіканцями. Олійник нам дістався у спадок від «Собору»: був колишнім мером Черкас та учасником «Канівської четвірки». А Максим Луцький — колишній проректор Авіаційного інституту, котрого теж привів Анатолій Матвієнко більшою мірою для фінансової підтримки партії. Обидва вони залишилися з нами після розколу.

Луцький фінансував наші агітаційні поїздки по регіонах. Купив для партії авто. Звісно ж, умовою було, що він посяде прохідне місце. Та коли справа дійшла до списків, то мені виділили 40-ве місце, а Луцькому — 112-те. Я почувалася незручно, позаяк за його гроші їздила по Україні з агітацією. Чоловіки мовчали, я ж попросила піти до Тимошенко і поміняти мене з Луцьким місцями. Так і зробили. Тоді ніхто й думати не міг, що до парламенту потраплять аж 156 депутатів. Тож я потрапила теж.

Одразу після з’їзду Луцький запросив мене на обід, а наступного дня подарував мені нову машину Peugeot 206. Несподівано, але приємно. Оце, до речі, про статки. Згодом я продала цю машину і купила в кредит більшу, бо ця для моєї сім’ї була замала. Щодо іншої нерухомості, то я ж не сирота. Батько заповів старшому синові будинок у Франківську, який я поспіхом продала, коли забирала паралізованого тата до Києва. Мама збудувала на своєму городі (село Хотів, передмістя Києва) будинок для меншого сина Антона — він став нашим сімейним домом.

У Франківську подейкують, що ви купили в Києві квартиру, залишивши якісь борги тут.

Квартиру в Києві нам купили батьки, довідавшись, що ми потрапили у боргову яму і мешкаємо в Будинку вчителя. 1990-ті були важкими. Другий чоловік Северин започаткував бізнес, беручи під відсотки кошти у людей, які, крім дружніх стосунків, теж хотіли заробити. Зазвичай це було або коло моїх родичів, або коло колишніх Северинових колег по освіті. Адже він був заввідділом освіти, і його пам’ятали як чесного та порядного чоловіка.

Якщо не вдаватися у подробиці, то його ошукав британський бізнесмен, а він, відповідно, не виконав зобов’язання перед кредиторами. У 1999 році він виїхав до Канади на заробітки, а вже через рік попросив розлучення. З огляду на те, що й донині в Івано-Франківську є люди, які мають жаль на мене, роблю висновок, що він не закрив питання.

Ви щойно розповідали, що Лук’яненко був дуже ощадливим, і раптом — квартира в Києві.

Він був дійсно ощадливим, особливо до чужих грошей. Ці ж кошти дісталися мамі у спадок від канадського політика українського походження Івана Васильовича Каляски, який останні 10 років проживав у їхньому домі, і мама аж до смерті опікувалася ним. Він і похований у Хотові. Якщо я не помиляюся, це було 50 000 канадських доларів, що тоді відповідало близько 26 000 американських. Ось стільки коштувала квартира. Здається, зі статками закінчили?

Ще ні. Що то за історія про три мільйони, після яких вас оголосили зрадницею і прибрали ваше фото з дошки достойників у міській раді?

Тоді якраз настала парламентська криза, бо «регіоналам» не вистачало депутатів, щоб створити переконливу більшість. Тому вони пробували переманити до себе депутатів із інших фракцій. І так, мені теж пропонували. Мене запросив тодішній віцепрем’єр-міністр Андрій Клюєв на розмову, озвучив пропозицію — мова справді йшла про три мільйони доларів. Заманлива пропозиція — як для мами п’ятьох дітей, у якої квартира та машина в кредиті і купа інших поточних платежів, які ледь покривалися, хоч і достойною депутатською зарплатнею.

У відповідь я запропонувала йому свої просвітницькі послуги (сміється) — на кшталт примирення сходу і заходу. Він сказав, що їм потрібні «штики». На тім і розійшлися. Природно, що я — республіканка з відкритими націоналістичними поглядами — не могла стати членом їхньої команди. Плітку про три мільйони приніс у Франківськ Руслан Князевич. Про це мені сказали років 10 тому Северинові кредитори, які вимагали віддати їм гроші. Звісно, я мала жаль на Князевича. Це було непрофесійно та непорядно з його боку. Коли пліткуєш про інших, треба пам’ятати й про себе несвятого.

Коли депутатам у травні 2007 року виділяли компенсацію на квартиру, то Руслан не погребував узяти 448,2 тис. грн (≈ 90 000 доларів). Звісно, я теж не була чистою альтруїсткою: моя компенсація становила 167,4 тис. грн (≈ 33 000 доларів).

Знаю, що ви були проти зняття депутатської недоторканості. Чому?

Зняття депутатської недоторканості — наймиліша обіцянка для недалекоглядного виборця. Зрештою, у вересні 2019 року Зеленський її виконав. Що змінилося?

Депутат не має і ніколи не мав імунітету до жодних правопорушень. Так звана пільга була лише в тому, що народного депутата можуть заарештувати тільки з дозволу Верховної Ради. Що заважає депутатам карати злочинця чи правопорушника? А ось користь недоторканість може приносити. Наприклад, я свого часу за тиждень повернула 27-річного хлопця Володю Чухрая із в’язниці, куди він був запроторений за чуже вбивство і вже відсидів 8 років. Тільки ось ця ненависна пільга дозволяла мені безперешкодно заходити до прокурорів, суддів і в’язниці.

Багатьом нашим патріотам, аби «затулити рота», підкидали зброю чи наркотики. Те саме антиукраїнська влада часів Кучми чи Януковича хотіла б зробити з недоговіркими депутатами. Та зась — у них недоторканість. Поки фабрикуватимуть справу, депутат встигне зорієнтуватися і організувати свій захист чи захист особи, яку незаслужено заарештували.

Потім ви працювали у Секретаріаті президента Ющенка. Яка там була атмосфера?

Я потрапила до Секретаріату на запрошення її очільника Віктора Балоги, коли мені вручали звання «Мати-героїня». До того я три місяці була без роботи, хоч й отримувала 90% від колишньої зарплати (теж була нечесна пільга, яка передбачала цю виплату, допоки депутат не знайде роботу). Дехто до пенсії сидів без роботи.

Я зраділа, що мене запросили, і забула запитати про зарплату. Після того, як принесла трудову книжку, довідалася, що зарплата становитиме 3300 грн. Я затерпла. В голові порівнювала 17 000 гривень і 3300. Квартира в кредиті, машина в кредиті, п’ятеро дітей… Це був 2008 рік. Але було вже пізно. Тішитися лишалося хіба тим, що мала великий кабінет і прямий телефонний зв’язок з міністерствами. Хоча робота була цікава. Опікувалася освітою, охороною здоров’я, релігією і національними меншинами. Але недовго музика грала.

Якось мене запросили на круглий стіл з нагоди Дня Соборності. Там я сказала, що держава повинна визначитися з термінологією: Друга світова чи Велика Вітчизняна, — і не загортати у папірці позицію щодо унітарності. Це було на часі, адже напередодні русини Закарпаття надіслали листа про відокремлення. Як наслідок, мене процитували у пресі, а керівництво порадило писати заяву на звільнення. Я десь тиждень впиралася, не вважала, що щось порушила, і, нарешті, здалася.

Так я знову залишилася без роботи. Через кілька місяців мене запросив Михайло Бродський очолити Фонд підтримки підприємництва. Я погодилася, хоча не мала зеленого поняття про бізнес. Це була корисна робота. З найцікавішого — проєкт «Почни свій бізнес на селі», який ми зробили з польськими колегами.

Це була моя остання робота; далі — пенсія і переїзд до США, де я втретє вийшла заміж.

Ви біла і пухнаста виглядаєте. Може, розкажете про якісь корупційні схеми, які зауважили за час своєї праці у владі?

У схемах участі я справді не брала, тому дуже не люблю, коли звинувачують усіх депутатів чи чиновників у казнокрадстві. Жоден депутат не має прямого доступу до коштів. «Лівак» можна заробити на лобіюванні або голосуванні. До речі, імперативний мандат — теж дискусійне питання. Лідери фракцій казали, що він потрібен, аби депутати не продавалися. Але без нього вони могли продавати нас цілими фракціями.

І я бачила щось подібне. Наприклад, напередодні голосування за бюджет ми з «Нашою Україною» домовилися не голосувати за регіональний проєкт. І раптом на ранковому засіданні фракції нас зобов’язують голосувати. Хто знає, на яких умовах Тимошенко підтримала Януковича?

Ще один випадок. Один родич попросив мене взяти помічником свого знайомого. Той був добрим помічником, але коли ми посперечалися, він сказав, що заплатив за цю посаду 3000 доларів і віддав мені зарплатну картку. Я не бачила ані цих 3000, ані картки. Але стільки часу минуло, а я досі думаю: якщо мій помічник заплатив такі гроші за свою посаду, то чим він займався за моєю спиною? Скільки депутатських запитів робив, отримуючи за це винагороду?

Ще момент. Після виборів мені телефонували й казали, що можуть заплатити за мене 1 мільйон доларів, аби я опинилася у списку Тимошенко. Як я могла піти до неї, якщо ще пів року до того її покинула? Були й інші пропозиції — давали вибір між партіями Яценюка та Тягнибока. Але я відмовилася, бо розуміла: якщо хтось платить гроші, щоб ти опинилася у певному списку, то потім доведеться відпрацьовувати.

Наостанок хочу поговорити про дітей.

Шкодую, що мало часу проводила з ними. Завжди бракувало то грошей, то часу. Сьогодні переглядаю їхні дитячі світлини й плачу… Плачу, що моє покоління, допустили цю страшну війну. Плачу, бо один із моїх синів уже пів року як зник безвісти на Сумському напрямку. А у далекому 2002-му, коли я балотувалася до Верховної Ради по 193 окрузі, моїм гаслом було: «Я не хочу перекладати на плечі своїх дітей те, що можу зробити сама».

Любов Стасів та син Антон

Сам у полі не воїн. А нас, патріотичних і завзятих, завжди було менше. Більшість — байдужа. Як і сьогодні. Мій менший син із тягарем на серці демобілізувався. Каже: «Мамо, якби не ця ситуація з Антоном, я б нізащо хлопців не покинув — там нема кому їх забирати з позицій».

Четверо моїх дітей нині безпосередньо задіяні у війні. Троє пішли воювати — Захар, Антон та Остап. А Соломійка допомагає людям, які потерпіли від російських тортур в результаті окупації. Марко поки не має змоги приїхати в Україну.

Всі вони виросли в атмосфері боротьби. Пригадую часи «Україна без Кучми»: йду з роботи, бачу — Соломія на плечах хлопця з УНА-УНСО, їй років чотири-п’ять, а він її вчить: «Слава нації — смерть ворогам». До того російськомовні бабусі ще питали, звідки вона така маленька знає українську, а після — вже ніхто нічим не цікавився.

То як вам у США?

Поїхала наприкінці 2014 року до Марка. Була вже на пенсії й не знаходила собі заняття в Україні. У США познайомилася з поляком, художником, який мріяв жити на природі й ні від кого не залежати. Ми купили старенький будинок у селі на півночі штату Нью-Йорк і вже десятий рік його вдосконалюємо. Опалюємо дім дровами, електрику маємо від власних сонячних батарей. Маємо пасіку. Чоловік на 14 років старший за мене. Живемо скромно. Колись було багато цікавих ідей, але війна стерла будь-які бажання щось планувати.

 Загалом тут гарна природа, бібліотеки, парки. Люди, бюрократія, обмеження — як усюди. Але Україна все одно в рази чистіша, щиріша й технологічніша.

 

Тетяна Соболик