Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини.

Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах.

Але ж як  воно насправді?

Цю статтю я хочу присвятити волонтерам, які підтримують збройні сили, які самоорганізувались за вимогами часу. Тому що громадські активісти, зооволонтери, благодійники, люди, які підтримують соціально незахищені верстви населення були у нас давно, і продовджують свою діяльність нині.

Вперше допомагати Збройним Силам в нашому місті почали навесні 2014 року, коли росіяни вже захопили більшу частину Донбасу, і дійшли до меж нашого району. Тому саме сюди приїхали перші підрозділи 25ї, а потім і 93ї та 95ї бригад. Я і досі пам’ятаю тих хлопців в старій зеленій плямистій формі, з технікою, яка постійно ламалась, без нормального ззабезпеченя. Пам’ятаю, що в одного хлопчини берці були перемотані скотчем. І як ще один молодий хлопець сидів у кузові вантажівки і жував морквину, бо на той момент їм ще не налагодили постачання.

Отоді й почали наші люди везти їм продукти, бабусі з навколишніх сіл готувати їсти, згодом допомога переростала в закриття більш глобальних запитів. 

Мені пощастило потрапити в це середовище ще тоді. Ми збирали гроші на медицину, готували їжу для поранених військових і возили в шпиталь, плели маскувальні сітки, організовували зустрічі військових зі школярами, влаштовували їм концерти (тоді ще не летіли ракети в усі куточки країни і це було безпечним). 

З початком повномасштабної війни всі потреби загострились, а підтримка армії стала невід’ємною частиною життя цивільних. Майже в кожній родині є мінімум один військовослужбовець, тому значна кількість людей так чи інакше допомагає або тому підрозділу, де служать їх рідні, або долучається до волонтерських організацій.

Я би порівняла роботу нашої волонтерської спільноти зі сніговою кулькою, яка з маленької сніжки розростається у величезну сферу. Є постійні активісти, на яких тримається виготовлення маскувальних сіток, окопних свічок, приготування смаколиків, пошук і закупівля того, що просять військові. І є величезна кількість людей, які підтримують волонтерський рух. Потрібно терміново зібрати гроші — вони донатять, зібрати ковдри й постіль для поранених військових — вони за кілька годин зносять стільки всього, що завантажують 2 машини і ще одну машину з їжею. Ці люди отримують гуманітарку і віддають нам зі словами “Передайте нашим хлопчикам, їм потрібніше”. Бабусі в’яжуть шкарпетки і щомісяця передають 200 грн зі своєї маленької пенсії. Діти роблять свічки, готують малюнки, збирають гроші, щоб підтримати своїх захисників. 

Страшно це робити в прифронтовому місті. Емоційні гойдалки постійно сперечаються зі здоровим глуздом, часом опускаються руки. Потім спілкуєшся з волонтерами із сусідніх міст, які ще ближче до лінії фронту, вони не зупиняються, заряджають своєю енергією. Потім черговий дзвінок зі словами: “Дівчаточки, потрібна допомога”. І ти йдеш шукати, дзвонити, збирати, купувати… Потім приїжджають вони, наші герої, приїжджають з самого пекла, і ти відчуваєш цей подих війни, дивишся з надією в їх втомлені очі, дякуєш. А вони щоразу повторюють одне й те саме: “Ми так вам вдячні, якби не ви, ми би не встояли. Ваша підтримка нам гріє душу, ми знаємо, заради кого воюємо”. Вони обіймають наших дітей, бо їхні діти далеко, вони дякують, бо відчувають надійний тил. І стоячи поруч з ними розумієш тільки те, що як би не було важко, ти не можеш зупинитись, бо їм важче, бо вони — єдина твоя надія жити вдома, у своїй країні, у своєму місті.

Бути у волонтерській спільноті — це щодня ридати від пізнання жахів війни, і від невичерпного бажання людей допомагати. Коли ти розумієш, що люди ладні все віддати, що як би не було важко, вони піднімаються і йдуть плести, готувати, збирати, відвозити. Тому що так морально легше втамувати тривогу, тому що щодня бачать втомлених, але незламних своїх захисників.

Що б не сталось, який би паскудний настрій не був, щойно перетинаю поріг нашої майстерні, бачу невтомних бджілок, які шуршать тканиною, вплітаючи її поміж ромбиків сітки, я отримую чергову порцію енергії. Ніби за цими дверима інший світ, де всі на одній хвилі, де всі мають схожі думки, де всі єдині заради спільної справи. І мені комфортно в цьому світі. Наскільки важливо посеред жаху війни знайти людей, які стануть твоєю опорою! 

Тривалий час ми працювали нарізно. І лиш об’єднавшись рік тому, зрозуміли, як багато ми можемо разом. Так, ми не виготовляємо дрони чи снаряди, не робимо мільйонних закупівель. Але й не вдягаємо корону, щоб щось комусь довести. Серед нас мами, дружини, бабусі, у когось служить чоловік, брат, племінник, син, родичі, друзі, знайомі. Серед нас військові після поранень, на відновленні. Серед нас ті, хто 10 років тому втікав від лап руского міра, знайшов прихисток у нашому маленькому затишному містечку, обжився. І ось знову стоїть перед навалою “асвабадітєлєй”. Хтось втратив рідних на війні і знаходить підтримку лише у волонтерській роботі. За минулий рік ми виготовили не одну сотню сіток і кілька тисяч свічок. І я собі думаю, якщо наші захисники продовжують робити нам замовлення, багато з яких повторні, значить час витрачаємо не даремно. 

Цією статтею хочу показати іншу Донеччину, про яку майже не говорять. Яка руйнує міф про тотальних ждунів, зрадників, російських запроданців. Є різні люди, і цей текст про тих, для кого Україна — понад усе!