Замість ампутації кінцівки пораненому в обласній клінічній лікарні Івано-Франківської обласної ради нарощують кістку. Боєць поступив сюди на початку серпня минулого року після важкого поранення під Соледаром.
«Ми спостерігали, як формувалася група наступу з їхньої сторони і працювали по ній. Намагалися їх відбити, а вони все підходили. Пів дня їх кошмарили, і… не повезло мені. Навели на той квадрат артилерію і ракети зачепили мене», – згадує хлопець.
Влад не виключає, що був шанс уникнути поранення.
«Якраз в цей момент перед нами стояли наші. Там була заправка. Думав, що то по них криють, – пояснює він. – Якби я раніше… секунд 10 мені б хватило до окопа. Там метрів вісім, вже недалеко було. Просто встати, забігти і все. Могли, звичайно, поранити по дорозі, але було більше шансів уціліти, а я лишився лежати на місці і спостерігав. Але коли ми їхали на схід, я казав: ми їдемо в одну сторону».
Влад розповідає, що був повністю при свідомості й сам наклав собі турнікет. Спочатку хотів встати, але впав. Напарник пішов забирати зброю, і побачив, що метрів за вісім був приліт. Влодові пощастило, бо все направилось у його бік.
У перші дні війни у Бериславі, біля Каховської ГЕС загинув його молодший брат.
«Артилерія накрила їх, якраз окопувалися. Когось поранило. Він вернувся назад, щоб його забрати. І в цей момент біля самого окопу криє. Це з розповіді його побратимів. Ракета – ніби «Ураган», але то неточно, – розповідає Влад. – Його привезли тільки 15 квітня. До того він вважався зниклим безвісти. Йому було 21… Ми знали, на що йдемо, розуміли, що ця війна – вже не те, що було в АТО, це набагато гірше».
Влад отримав мінно-вибухове поранення з великим дефектом кісткової та м’яких тканин. У його нозі немає шматка кістки. В Івано-Франківськ його привезли, щоб ампутувати ногу, але лікарі сказали, що спробують врятувати. Вони, на його переконання, хороші і роблять «все можливе і навіть більше».
Він – один з перших пацієнтів, за ногу якого взявся тандем комбустіологів і травматологів. Перші закривали м’які тканини, інші нарощують кістку.
«Нога, як прогнозують лікарі, відновиться, але не повністю, – ділиться хлопець. – У мене всі сухожилля вирвало. Пальців не відчуваю, стопою не можу рухати. А ходити, казали лікарі, буду. З паличкою, але буду… Краще своя нога, ніж без ноги».
Влад родом із Хмельниччини. До служби в армії вчився у коледжі культури і мистецтв, грав на трубі. Життєві плани хлопець будує обережно: «Треба спочатку почати ходити, а потім буду думати про майбутнє». Має дівчину і хотів би створити сім’ю, проте вважає, що рано про це говорити, поки не може стояти нормально на ногах. До речі, з дівчиною познайомилися у нашій лікарні й він відчуває, що ці стосунки допомагають йому більше розкриватися.
Зауважує, що якби швидше вилікували, то повернувся б на Схід, щоби помститися за смерть брата і багатьох знайомих.
Також він хоче, щоб в суспільстві з розумінням ставилося до тих, хто воював і не говорили: «Ми вас туди не посилали!». Бо ця фраза для нього означає зраду з боку тих, кого йшов захищати.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює