34-річний Станіслав з Дніпропетровщини в результаті атаки FPV-дрона втратив на війні ногу та мало не позбувся ока, з якого витягнули сім уламків.

В обласній клінічній лікарні Івано-Франківська він четвертий місяць. Тут йому нарощують на нозі кістку та намагаються поліпшити зір, пише “Галицький кореспондент” з посиланням на сторінку медзакладу.

Воювати добровільно чоловік пішов 9 березня в перший рік повномасштабного вторгнення. Спочатку він був розвідником, згодом навідником у мінометній батареї. За 11 днів “учебки” його навчили “бути днювальним і стріляти з автомата”. Каже, що на війну пішов, щоб захистити свою сім’ю, бо “це найдорожче, що є”.

Свою 128 бригаду ТРО Дніпра Станіслав називає елітною, бо туди йшли добровольці, мотивовані, готові йти на смерть, як гладіатори. Прийшов до хлопців “на нуль” в середині серпня, а вже через кілька днів провів свій перший бій, під час якого ліквідував якогось “важного” кадирівця.

“Вони називали нас “шайтан-труба”. А ми з побратимом стріляли дуже чітко, – прямо в бліндаж залетіла міна. І один їхній чувак, як почули з перехопленої розмови, каже: “Азімата больше нєт”. А ми такі: “Нє фіг шастать!” – розповідає Станіслав.

Одного разу потрапили під обстріл танка.

“У мене розколовся шолом від уламка. Я такий встаю: а-а-а, ну, давайте ще наводимо… Жодного страху не було і, в принципі, досі немає”, ­– запевняє він.

На тому, що з ним сталося, чоловік особливо не акцентує:

“Ну, нічого. Головне – ми їх стримали, нанесли їм великі втрати. За півтора місяця ми з братом “замаслали” два батальйони. Мінометом! Про це ви не прочитаєте в новинах. Ви не прочитаєте, скільки було штурмів у полях. Ми працювали в полях, там ніде сховатися”.

“Час ішов на секунди”

Поранення військовий отримав минулоріч у жовтні біля села Старомайорське на Донеччині. Як пригадує Станіслав, час тоді йшов на секунди…

“Ми відбивали штурми. Нас атакували FPV-дрони, я збив чотири з “калашмата”, і коли біг, при цьому кидав міни, коли кинув крайню міну, то почув так “вжік” – і впав… І коли відкрив очі, м’ясо полетіло… Дивлюсь: от кістка, там залишок ступні, ця нога вивернута. Мені FPV-шка прямо в ноги залетіла, був великий вибух…”, – згадує він.

Станіслав кричав тричі, щоб хлопці дали турнікети, але вони не реагували, у них був шок. Сам він дотягнутися не міг, щоб розкрити турнікет, ще й посікло руки. Невдовзі два хлопці усе ж наклали турнікети. Пощастило також, що поруч була група евакуації “Айстра” Криворізької ТРО.

“Кажу: я командир міномета, молодший сержант такий-то, несіть, бо в мене годинник тікає. Загалом тоді було десь 20 хлопців поранених і контужених. Потім орки на нас відкрили охоту, і добре, що був вечір, і вони не мали “теплаків”. Бо так би я з вами зараз не розмовляв. Поки евак їхав, я лежав і молився…”, – ділить боєць.

А на еваку якраз був його знайомий. За два дні до цього той поскаржився, що евак не заводиться, і Станіслав дав йому 5 тис. на ремонт з умовою, “щоб завтра він уже був на ходу”. А “післязавтра” отримав поранення. Десь через годину він уже був на стабпункті, а через дві – в Запоріжжі.

Зі слів пораненого, кістка ноги теліпалася, все було в крові, і поки медики мало не вмлівали, він сам перелазив з евака у швидку допомогу, щоб не гаяти часу. Ще й підганяв: давай, братику, в мене час, мені ще жінці треба якось подзвонити, бо вона хвилюється.

Читайте також: Лубінець закликав іноземні ЗМІ не висвітлювати псевдовибори на захоплених територіях України