Історія про повсякденність повій Станіславова

Історія проституції – тема, яка не залишає байдужим майже нікого. Хтось перегорне сторінку, хтось почне шукати сороміцькі ілюстрації, а хтось буде читати, шукаючи пікантні історії. Втім, секс за гроші, відомий як «найдавніша професія», має глибоке культурологічне, політичне та соціально-економічне коріння.

До Дня всіх закоханих «Галицький кореспондент» поцікавився, як жили франківські повії у XIX-ХХ століттях? Де у старому Станиславові їх можна було знайти? На ці питання відповіли франківські історики Роман Чорненький та Петро Гаврилишин – автори книги «Маргінес: життя повій Станіславова кінця XIX століття – 1939 рік». До речі, їх дослідження базується на архівних матеріалах поліції.

Подалі від дітей

Історики діляться: перша згадка про повію у Станіславові датується 1719 роком. Тоді біля Ратуші спалили жінку легкої поведінки. Її покарали за чарівництво, але справжня причина смертної кари – розбещення синів поважних осіб міста. Проституція та борделі були юридично дозволені до початку 20-х років XX століття. Тоді будинки розпусти заборонили, але сама проституція і далі залишалася легалізованою.

«За законами Польської держави вважалось, що віддатись чоловікові за гроші – не злочин. Головне, щоб повія була під наглядом лікаря та була внесена у професійний реєстр», – розповідає Роман Чорненький.

Зокрема, згідно зі спільним указом Міністерства охорони здоров’я та МВС у 1922 р., контроль над проституцією здійснювали санітарно-звичаєві комісії, які створювались у кожному повіті. Члени комісії ставили на облік професійних повій, знімали їх з обліку в разі відмови їх від проституції та навіть видавали їм відповідні посвідчення.

Якщо повія працювала легально, то вона мала двічі на тиждень проходити медогляд.

У квартирі дозволялось жити тільки двом повіям. Обов’язком дівчат було проживати у будинку, де немає дітей до 17-ти років.

У Польщі міжвоєнного періоду займатись проституцією можна було з 21 року. В той час як у Румунії і Литві – з 18-ти. Цікаво, що найбільш консервативною країною світу виявилась Чилі, адже легально стати повією там можна було з 25-ти років. Натомість найменший вік, що дозволяв займатись проституцією, був зафіксований у Португалії – 16 років.

У 1932 р. середній вік нелегальної повії у Станиславові становив 21 рік. Тоді наймолодшій повії було 17 років, а найстаршій – 27. У 1937 р. у Станіславському воєводстві було нараховано 277 повій. Переважна більшість з них працювала у Станиславові. Після Станиславова найбільша кількість повій була у Стрию та Коломиї. Найменше їх працювало в Калуші.

Тогочасних жінок легкої поведінки можна було поділити на три категорії: легальні (або реєстрові), нелегальні та фортанцюристки (або «паркетні танцюристки»).

До легальних повій навідувались поліціанти, лікарі та інженери. Навіть сама поліція у товаристві повій бачила колишнього станиславівського повітового старосту. А бургомістр Отинії спеціально приїжджав до міста, щоб розважитись з «нічними метеликами».

У соціальному відношенні реєстрові повії були в кращих умовах, ніж таємні, не зазнавали значних утисків поліції та користувались попитом у заможної групи населення.

Таємні повії були основними носіями венеричних хвороб, а їх клієнтами були найбідніші верстви населення. Вони були менш соціально захищені та постійно переховувалися від поліціантів.

У свою чергу, «паркетні танцюристки» були елітарними повіями. Вони працювали у ресторанах та кав’ярнях.

«У найкращих закладах були партнери для танцю. Якщо чоловік чи жінка приходили до кафе і хотіли потанцювати, але не мали з ким, вони могли скористатися послугами партнерів для танцю. Це загальноєвропейська традиція. Але окрім цього, деякі такі партнери займались таємною проституцією», – розповідає історик.

До речі, у Станиславові також були і чоловіки-фортанцери, які віддавалися за гроші.

Дороге задоволення

Причинами розвитку проституції були бідність, відсутність освіти та виховання. Не секрет, що повія – це елемент культури міста. Важко уявити проституцію в селі, де всі між собою знайомі, втім траплялись і дівчата з села. Наприклад, ті, хто хотів працювати у Станиславові домашньою прислугою, але їм не вдавалося влаштуватись.

Зазвичай знайомство дівчини з сутенером відбувалось у людних місцях. В одному випадку, у Станиславові таке знайомство відбулося поблизу місцевої пошти. Але сутенери не обмежувались тільки Станиславовом і у пошуках повій їздили по цілому воєводству. Казали, що «пані гарно виглядає і може швидко заробити гроші». Дівчат привозили до міста та навіть пропонували запросити попрацювати подругу.

На початку XX ст. дівчатам платили від 2-х до 10-ти злотих. Тоді це були поважні гроші. Та дівчатам доводилося ділитися з сутенером. Якщо клієнт платив 10 злотих, то 4 забирав сутенер. Натомість він забезпечував прожиття і харчування дівчат. Відносини з сутенером були непрості: вони били повій та навіть змушували їх безкоштовно «обслуговувати» своїх друзів. А якщо дівчині не подобались умови, то сутенер навіть міг найняти злочинця, аби її вбити.

Наприклад, з однією повією у Станиславові так тривало два роки, допоки вона не втекла до Тернополя, де звернулася в поліцію. До слова, за схиляння до проституції тоді ув’язнювали на 10-15 років.

Сутенер заробляв непогано. Він міг отримувати від 200 до 600 злотих на місяць. В той час, як заробітна плата звичайного робітника становила 60 злотих, вчителя – 120, військового – 300.

 

Зосину Волю знали всі

Ми всі пам’ятаємо фільм «Діамантова рука», де жінка легкої поведінки на вулиці закликала клієнтів. Таке можна було побачити і в Станиславові. У 1924 р. міська влада видала заборону, за якою повії могли спокушати чоловіків тільки на кількох вулицях. Ними були Бельведерська (тут жило чимало повій), Седельмаєрівська (сучасна Тичини) та площа Торговиці (сучасний ринок П’ятачок). У 1934 р. ввели ще одне обмеження, і стояти їм дозволили тільки на Бельведерській та Седельмаєрівській.

Родина могла здавати кімнату або ліжко повії навіть погодинно. Тому в поліцію потрапляли скарги про те, що в однокімнатній квартирі, де жила сім’я, діти могли стати свідками статевого акту. Та все одно люди здавали їх через бідність.

Були в нас і таємні борделі. На вулиці Голуховського (сучасна Чорновола) та Вовчинецькій, де працювало по п’ять дівчат. Втім, найбільша кількість будинків розпусти була на вулиці Зосина Воля (сучасна Коновальця). Тоді ознакою поганого тону було запитати, де вона розташована. Здавалися кімнати для дівчат і у готелі «Дністер» на Липовій (сучасна Шевченка).

Кожен бордель мав окремий вхід і вихід, щоб клієнти не бачили один одного. А у готелі “Wschodnim” на вулиці Сапіжинського (сучасна «стометрівка») повії працювали таємно під виглядом покоївок. Для розпусти там спеціально був відведений 5-й номер.

Також у Станиславові була кав’ярня, в якій дівчата легкої поведінки, працюючи під прикриттям офіціанток, обслуговували клієнтів. Для цього створили окремі кімнати. Якщо дівчина зачинялась з клієнтом, над кімнатою вмикали світло іншого кольору. Це означало, що кімната зайнята і треба заходити в іншу.

Нерідко власниця кафе змушувала повій споювати своїх клієнтів, а потім обкрадати їх. Якщо дівчата від огиди відмовлялися спати з клієнтом, то це робила сама власниця. Втім, де саме був розташований заклад, історики ще встановлюють.

Були випадки сексу з повією навіть у міському парку. А найбільш шокуючим для тогочасного Станиславова став статевий акт позаду парафіяльного костелу, що розташований на площі Шептицького.

 

Чотири за ніч

«У Станиславові завжди було багато військових. А, відповідно, де є військо, там є і проституція. Але ми говоримо про проституцію як про явище. А давайте подивимось на це з точки зору повії, її інтересів і життєвого шляху. В основній своїй масі повії закінчували погано. Це дорога в нікуди», – розповідає Петро Гаврилишин.

Блуд приводив до таких венеричних захворювань, як сифіліс чи гонорея. До другої половини XX ст. вилікувати сифіліс було неможливо, його тільки «підліковували». Для повії було тільки питанням часу, коли вона заразиться. І хоч каучукові презервативи були вже винайдені, проте процвітав побутовий сифіліс. Заразитись можна було навіть користуючись спільною ложкою.

Повії вмирали від захворювань, спивались або покінчували життя самогубством. Повернутися до нормального життя вдавалося небагатьом. Рідкістю і вершиною кар’єри для повії було стати «мадам», яка керує борделем. І тільки одиницям щастило вийти заміж.

На дівчат легкої поведінки часто писали скарги. Двері в таких закладах ніколи не закривались, а нечистоти зливали просто на вулицю. Через це навіть зафіксовані випадки, коли діти бавилися тодішніми презервативами, які повії виливали з помиями і «нічним горщиком» (каналізації у більшості будинків тоді ще не було).

За один робочий день повія могла обслуговувати 3-4 клієнтів. Дівчата всіляко уникали медогляду, який був примусовим для них двічі на тиждень. Плата за один огляд у лікаря становила 5 злотих. Хворих дівчат зачиняли на лікування у венеричному відділі центрального міського шпиталю на вулиці Казимирівській (сучасна Мазепи). Проте часто вони тікали. В документах зафіксована історія, коли п’яні клієнти навіть вибивали двері, за якими лікували дівчат. Через пошкодження майна головний лікар просив полісменів вечорами чергувати поблизу шпиталю.

 

Сексуальна зброя

Радянська влада, борючись з проституцією, у 1940 р. на 5 років депортувала понад 700 повій із Західної України до Казахстану та Узбекистану. З Прикарпаття тоді вивезли біля 200 жінок легкої поведінки, які не хотіли повертатися до нормального способу життя.

«Фактично ніхто ніколи не забороняв проституцію. Єдина держава, яка поборола проституцію як явище (не повністю, але майже), – це Радянський Союз. Тоді все було, як у романі Оруела «1984»: старший брат за тобою слідкує», – каже історик.

Але навіть у СРСР при великих готелях, куди приїжджали міжнародні делегації і туристи з-за кордону, працювали повії. Зазвичай вони були завербовані КГБ і таким чином збирали інформацію. Радянські спецслужби користувалися «сексуальною зброєю», тож, щоб вивідати інформацію, підсилали як чоловіків, так і жінок.

Ольга НИЧАЙ