Вчора, 12 квітня, у селі Зелене відкрили меморіальну дошку загиблому захиснику України, молодшому сержанту, командиру відділення артилерійської розвідки 36 ОБМП Петру Юрійовичу Федорчуку.
Петро Федорчук проходив службу у в/ч А2802 м. Миколаїв, а саме – в 36 бригаді морської піхоти імені контрадмірала Білинського, за час проходження служби постійно брав участь в бойових діях на сході України.
З початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України Петро Федорчук проходив службу в складі ООС в м. Маріуполь.
У 2017 році президентом України був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни”, у 2020 році відзнакою Командувача об’єднаних сил “Козацький Хрест”, 29 березня 2022 року був нагороджений орденом “За мужність ІІІ ступеня”, медаллю обласної ради “Лицар бойового чину”(посмертно), обласною відзнакою – медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям” (посмертно).
Скорботний захід пам’яті Героя Петра розпочали із Державного гімну України та вшанування пам’яті хвилиною мовчання. На заході звучав авторський вірш, який присвячений пам’яті Петра.
Віддати честь та славу Захиснику України прийшли батьки, рідні та друзі, побратими, представники районної та місцевої влади, прикордонники ВПС “Шибени”, духовенство, вчителі та учні рідної школи Петра, жителі громади.
Право відкрити меморіальну дошку надали батькам Воїна – Юрію та Любові, сестрі Іванні та брату Тимофію.
Настоятель храму Усікновення голови Івана Хрестителя отець Микола відслужив поминальний молебень та освятив меморіальну дошку на фасаді Зеленського ліцею.
Сім’я Юрія Федорчука, в пам’ять про героїчний подвиг Петра, придбала 5 FPV Дронів, які в подальшому передадуть військовослужбовцям, які виконують бойові завдання на сході.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює