Українські діти написали кілька десятків листів про життя під час війни. Свідчення найменших очевидців збирають в рамках кампанії “Чуєш?”, яку організував благодійний фонд “Голоси дітей”.

“Кампанія “Чуєш?” закликає дорослих слухати дітей, коли вони говорять про війну, надавати їм простір для висловлення. Адже так дітям набагато легше переживати складний досвід, який несе війна“, – зазначають організатори.

Психологи фонду наголошують, що не варто боятися, коли дитина говорить про війну. За потреби можна звернутись до фахівця, щоб допомогти їй прожити досвід війни та інтегрувати його у своє життя.

Листи можна надсилати на електронну пошту: letters@voices.org.ua.

Захар з Маріуполя

13-річний хлопець зазначив, що страшніше за вибухи було постійне відчуття спраги.

“Щоб не замерзнути, ми постійно ходили у верхньому одязі й навіть спали в ньому. Їжу ми готували на кострі, прямо біля під’їзду, якщо не було обстрілів. Ми потроху звикали жити без інтернету, зв’язку, світла, єдине до чого звикнути не можна – спрага. 

Навіть вибухи не лякали так, як відчуття сухості та здавленості в роті. Ковток води був, мабуть, найбажанішим за все. Звісно, спочатку в нас були деякі запаси води, але вони швидко закінчилися. Тоді в хід пішли бойлер та бачок. А потім нас рятував дощ. Я ніколи так сильно не радів йому, як тоді”, – написав він. 

Хлопчина додав, що його сім’ї пощастило покинути блокадний Маріуполь понад рік тому. І тепер він знову має можливість зробити собі чай, не виходячи з дому. А ще – випрати речі в пральній машині та покупатися у ванній. 

Михайло з Херсона

8-річний Михайлик любить складати Lego, їздити на велосипеді, рибалити з татом. Але через війну був змушений покинути рідну домівку.

“У моїй Херсонській області є 2 моря, пустеля, сосновий ліс, рожеве озеро, безліч лиманів, найсмачніші кавуни, кукурудза, помідори, черешні і полуниці. Наш край аграрний. Також є річка Дніпро, де водиться багато різної риби. 

Коли настане мир і закінчиться війна – я повернуся додому. Запрошую усіх на свою батьківщину їсти найсмачніші кавуни“, – пише Михайлик.

Поліна з Луганщини

10-річна Поліна теж була змушена переїхати. У своєму листі про війну вона зі щемом згадує, як приїжджала до бабусі на літо та веселилась з подругою. 

“Я з нею вже не бачилась два роки. Бо я й так з нею бачилась тільки літом, а тепер взагалі не бачусь. Від того ще сумніше стає“, – пише дівчинка.

А ще Поліна зазначає, що з деякими людьми їй більше ніколи не вдасться поговорити. 

“Я переїхала з Луганської області, міста Гірського, де в мене було багато друзів. На сьогодні з деякими я активно спілкуюсь, а з деякими вже ніколи не поспілкуюсь. А саме з моїм другом Владом. Його і його маму вбили окупанти. Коли я це згадую, мені стає тяжко і дуже сумно“, – додає вона.

Читайте також: У Франківську запрошують на безкоштовну дитячу екскурсію