Поряд з нашими мужніми захисниками, медиками та волонтерами військові капелани також сміливо тримають оборону – духовну. А на війні, як відомо, головне – міцний дух. Їхню працю важко переоцінити – військові душпастирі зміцнюють воїнів словом, в радості з ними радіють та розділяють їхнє горе.

Священнослужитель Михайло Возняк з Незвиська, що на Городенківщині, на фронті з 2017 року, хоча розпочинав свою активну допомогу воїнам як волонтер. Коли з допомогою поїхав у чергову поїздку на Схід, зрозумів, що потрібен військовим. На той час у Коломийській єпархії ПЦУ о. Михайло очолював відділ із взаємодії зі Збройними силами та правоохоронними органами. Довідався, що 10 гірсько-штурмова бригада потребує військових капеланів. Тож із благословення Преосвященного Єпископа Коломийського й Косівського Юліана Михайло Возняк прийняв для себе рішення духовно підтримувати воїнів на фронті.

Але прийняти рішення – це половина справи. Потрібно було пройти відповідні структури й спецслужби. О. Михайла привітно прийняв заступник командира «десятки» з морально-психологічного забезпечення Даніяр Петрюк і відтоді почалося вивчення його досьє. А 3 липня 2017 р. Михайла Возняка офіційно прийняли в 10 гірсько-штурмову бригаду, але як цивільного священника. В серпні того ж року вперше поїхав із захисниками в сектор – Врубівку. Звідти їх перекинули на Луганщину.

Як розповідає головний капелан бригади Михайло Возняк, їх спершу було двоє, та оскільки «десятка» – бригада досить велика й потужна, виникла потреба у більшій кількості священнослужителів. Наразі військові капелани змінюють одні одних. А торік на рівні держави прийняли закон, що капеланів прирівнюють до військовослужбовців, тож незабаром їм надаватимуть офіцерські звання.

За словами о. Михайла, воїни раді, коли з ними військові капелани. Вони допомагають їм впоратися з емоціями, підтримують їх, намагаються, щоб посіяне зерно в душах військових давало свої плоди.

«Буває так, їдемо дорогою, де висока небезпека, бачимо наших хлопців. На ходу, кому потрібно, сповідаємо і причащаємо. Також молитвою та гуманітарною допомогою допомагаємо цивільним і хворим у госпіталях. Нещодавно був у Краматорську, куди прилетіли в житлові будинки ворожі ракети «Іскандер» та С-300», – ділиться своїми думками Михайло Возняк.

Як розповідає о. Михайло, цивільні люди по-різному ставляться до війни. Одні визначилися, що хочуть бути лише на українській землі. Іншим все одно. А треті – пристосуванці: адаптовуються і до українців, і до москальні.

«Ми з цивільними часто спілкуємося. Тішить, що деякі з них починають говорити принаймні ламаною українською. Співають українських пісень, колядують, діти у вишиванках розказують вірші. Перед концертами прикрашають зали українською символікою. Прогрес є», – радіє Михайло Возняк.

О. Михайло постійно в русі. Коли не на фронті, встигає побути на рідній парафії у Незвиську й Воронові та в гарнізонному храмі в Коломиї, де безпосередньо і дислокується «десятка». Як наголошує, старається встигати всюди, щоб потім не шкодувати, що не до кінця виконав свій обов’язок.

«Буває приходжу в гарнізонний храм в 7 ранку, а хлопці вже свічки світять. До 8-ої відправляю Святу Літургію чи Молебень. Якщо є потреба, сповідаю. Відтак молимося з воїнами запасної роти. А потім безпосередньо з воїнами бригади. Є моменти, що військові окремо замовляють молебні за побратимів, рідних і близьких. Увечері – Вечірня і молитва за перемогу й мир. Ось таким буває мій розпорядок дня. Найгірше, коли потрібно хоронити наших захисників», – розповідає військовий капелан.

Окрім цього, 10 років тому Михайло Возняк разом зі священниками з села Сороки Миколою Кравчуком та його синами Арсеном і Василем та Юрієм Гушулом з с. Молодятин створили співочий квінтет. Виступають на різноманітних концертах, підтримуючи піснею воїнів.

За словами військового капелана, наразі вони в основному перебувають на складному Бахмутському напрямку.

«Оскільки бригада гірсько-штурмова, ми там, де найгарячіше. Тому й перепадає нам найбільше. Але хлопці молодці, тримаються. Звісно, страх є завжди, та наші захисники звикають до бойових буднів. Головне – потрібно в них вірити», – розповідає о. Михайло.

Відомо, що на війні починають вірити навіть атеїсти. Про один із таких випадків згадує і Михайло Возняк. Пригадує, як у релігійну суперечку вступили невіруючий воїн з Чернігівської області та захисник з Івано-Франківщини. О. Михайло дав їм зрозуміти, що таким чином вони не дійдуть згоди в цьому питанні. Він тоді промовив прості слова зі Святого Письма:

«Спаситель сказав, хто не візьме хреста і не піде слідом за мною, той недостойний мене».

При цьому наголосив бійцеві з Чернігівщини: «Якщо ці слова тобі колись пригодяться – добре, а якщо ні – справа твоя». Через деякий час Михайло Возняк у бліндажі служив молебень, коли той хлопчина з Чернігівщини стояв на посту. Незадовго почався артобстріл і прилітало найбільше саме туди, де він стояв. «Боєць з автомата зняв магазин, зробив собі хрест і дві години молився «Господи помилуй», бо більше нічого не знав. Відтак забіг у бліндаж і попросив чорними болотистими руками в мене хрестик. Коли я йому одягав, він весь трусився». Коли в кінці 2020 року в нього закінчився контракт, подзвонив до о. Михайла і сказав, що не знає чи він охрещений, бо не мав батьків. Так незадовго й охрестився.

Щодо забезпечення, то за словами військового капелана, їх 100-відсотково забезпечують на державному рівні. Також відчутно допомагають волонтери. «Десятка» має усе найнеобхідніше: генератори, буржуйки, амуніцію.

«Трохи гірше «на нулі». Адже всього із собою не візьмеш. Інколи воїни й голодні бувають, коли з окопу весь день не можуть вийти. Та вважаю, якщо людина хоче себе забезпечити вона себе забезпечить», – наголошує о. Михайло.

Командування бригади старається, щоб харчування чи інше забезпечення було насамперед якісним. Якщо виявляє якісь недопрацювання, шукають іншого підрядника. Адже найголовніше, щоб воїн був ситий, одягнений і відпочилий.

У вільний час, якого у Михайла Возняка обмаль, він займається і волонтерською діяльністю. Збирають кошти й закуповують для бригади найнеобхідніше: тепловізори, машини, буржуйки, прилади нічного бачення, міношукачі тощо.

«Не все, звісно, вдається. Та намагаємося допомагати по максимуму», – наголошує військовий капелан о. Михайло.

Юлія МАРЦІНІВ