Про благодійні ініціативи прикарпатських волонтерів і меценатів Курта і Мирослави Зіммхенів писали вже не раз. Наразі їхній благодійний фонд працює в с. Підпечари, там діє склад із одягом, побутовими товарами, обладнанням для обслуговування хворих – майже все це передають доброчинці з Німеччини. Однак сюди чомусь приходить дуже мало людей. Та й з доправленням гуманітарного вантажу виникають колізії. Любов до ближнього Подружжя Зіммхенів досить відоме на Франківщині. Курт уже більше 15 років живе в Україні і не байдужий до того, що відбувається тут. Зіммхени опікуються дитячими будинками, багатодітними родинами, переселенцями, допомагали під час Майдану і підтримували військових на Донбасі. Саме завдяки Курту шестеро поранених майданівців – троє прикарпатців і троє волинян – поїхали на лікування до Німеччини. Зіммхен зв’язався з депутатом Бундестагу Арнольдом Ваатцем, і тоді ще 40 поранених українців відправили лікуватися за кордон. Курт кілька разів був на передовій. Хотів на власні очі побачити реалії. Потім приїздив у Німеччину і там розповідав про свій досвід. Крім того, Курт ще й писав про це у німецькі газети й на своїй сторінці у соцмережі.

Три роки тому разом зі Спілкою учасників АТО Тисменицького району Зіммхени відкрили у Тисмениці антимагазин, де атовці, їхні рідні, малозабезпечені люди, неповносправні могли безкоштовно вибрати необхідні для себе речі. Нині офіс благодійного фонду Зіммхенів «Любов до ближнього – Некстенлібе» – в селі Підпечари, в цокольному приміщенні греко-католицької церкви Вознесіння Христового (навпроти школи), яке погодився надати настоятель, отець Петро Скрипник. Гуманітарну допомогу отримують з Німеччини. На складі більшість речей посортовані: жіночий одяг, чоловічий, дитячий. Найбільше – жіночого вбрання. Окремо – взуття, дитячі іграшки, побутові речі, посуд. Трохи далі – інвалідні візки, ходунці, милиці, обладнання для обслуговування хворих чи неповносправних. Склад відкритий щосуботи з 10-ї ранку, Зіммхени сюди запрошують усіх, хто потребує допомоги: малозабезпечених, неповносправних, багатодітних і т.д. Тепер справами займається здебільшого Мирослава. Курт трохи захворів, має проблеми зі спиною. Тому чоловік зазвичай удома. Навіть власний бус, яким постійно доправляли гуманітарну допомогу з Німеччини, довелося продати – Курту фізично важко водити це авто. «Коли сортую, волосся дибки стає» «Про нас ніби багато разів уже писали в місцевій пресі, але люди все одно чомусь дуже мало знають про наш фонд, – зітхає Мирослава. – Хотілося б, щоб на склад приходило більше людей. Кілька разів ми планували дати відповідне оголошення на радіо, але там не схотіли анонсувати без оплати. Ми часто з цим стикаємося: люди думають – якщо німець, то треба якомога більше здерти». Недавно у фонд приїжджав керівник одного з прикарпатських територіальних соціальних центрів, пропонував, що може забрати частину речей і пороздавати на місцях. Мирослава погодилася, але за однієї умови – аби на кожну річ були надіслані підтверджувальні фотографії про те, що одяг потрапив дійсно до потребуючих, а не до соціальних працівників. «Я не кажу, що ми не хочемо ні з ким співпрацювати, просто важливо бачити, куди йдуть передані речі, – пояснює Мирослава. – Я вже так багато разів обпікалася, що тепер дуже складно довіряти людям». Якось приїхали до Курта хлопці з передової і сказали: «Твої речі нам задорогі». Як з’ясувалося, гуманітарну допомогу, яку німець передав через волонтерів на фронт, продали там за гроші. Не раз бувало, що речі зі складу потім опинялися на базарі. «Маємо багато добротних речей, часто з етикетками, – каже Мирослава. – Приходять жіночки, оповідають байки про своє скрутне становище, набирають гарного одягу, а потім з тим – торгувати на ринок. Але за роки я вже таких жевжиків моментально розпізнаю. По людині ж видно, як живе, що потребує». Перші кілька років Зіммхени розвозили речі у села по хатах малозабезпечених. Але вони не знали точно, що потрібно кожній сім’ї. Тепер є склад, де людина може сама вибрати те, що їй до вподоби. Мирослава пригадує одного прикарпатського багатодітного священника, про якого написали в пресі, і люди з усіх-усюд понавозили йому купу одягу, здебільшого дуже пошарпаного, навіть брудного. Ксьондз прийшов з половиною тих речей до Зіммхенів. Казав, що просто не знає, куди їх подіти, і запитав, чи можна вибрати для родини трохи посуду, бо ось цього їм якраз і бракувало. Час від часу на склад приходять люди з пакунками вбрання, а там – справжнісіньке сміття. «Коли сортую, аж волосся дибки стає, – розповідає Мирослава. – Їм удома вже не треба, і сюди несуть. А ми куди маємо подіти? Пічку тим розпалювати? Бо людям я не можу пропонувати такий непотріб. Якось принесли старезний одяг, поїдений міллю. А ті люди ще й образилися, що я не захотіла взяти. Геть зношені речі ми віддаємо в «Дім Сірка», там їх використовують, наприклад, щоб постелити у вольєрах, особливо це актуально в холодну пору року». Все ж більшість речей – з Німеччини. Оскільки Курт тепер не може туди їздити, то гуманітарну допомогу привозять лише німці, які згоджуються на такий волонтерський вояж. А це буває десь раз на рік. Ось, наприклад, зараз у Німеччині чекають кілька десятків інвалідних візків – нема кому привезти. Просити перевізників – дорого: за кілограм вантажу хочуть щонайменше один євро. Тому Зіммхени зараз шукають меценатів для постійного транспортування речей. Мирослава також розповідає і про проблеми доставлення гуманітарного вантажу в Україну. Виникає колізія. Благодійний фонд Зіммхенів неможливо зареєструвати в Міністерстві соцполітики, бо внесення в реєстр допускається лише з першим ввозом вантажу. Однак з гуманітарною допомогою можна в’їхати на територію України лише тоді, коли фонд буде зареєстрований у Міністерстві соцполітики. Зачароване коло. Митники й самі сміються з цієї нісенітниці, вже знають Зіммхенів і здебільшого йшли їм назустріч – пропускали гуманітарну допомогу як перевезення особистих речей. Якось подружжя спробувало перевезти вантаж через БФ «Карітас» – розмитнювали аж чотири місяці. Люди йдуть звідси зі сльозами Поки Мирослава розмовляє з журналісткою, кілька жінок із дітьми порпаються серед речей на складі. Малий хлопчина вподобав собі у кошику із забавками  величезного м’якого динозаврика. Тягне за хвіст: «Мамо, можна взяти додому?» Молода жінка всміхається: «Звісно». Іграшка, певно, більша за саму дитину, зате щастя – повні штани. Щойно якась панянка забрала ліфт для ванни – удома важкохворий чоловік, якому ампутували ноги. Тепер його життя неабияк полегшиться. Також на складі є нічні стільці, які так само дуже потрібні для важкохворих. А ще ходунці на колесах, які ніяк не вдається пороздавати. «До нас здебільшого приїжджають люди з сіл, – пояснює Мирослава. – А на таких ходунцях ти не підеш по шутровій дорозі, потрібне асфальтове покриття». Окремою купою стоять ще не посортовані речі. «Ось дивіться, – волонтерка розкриває пакунок, на якому німецькою написано «Дитячі речі». – Майже новенький комбінезончик. Дуже багато маємо одягу для діток до трьох рочків. Хотіла віддати в Надвірнянський будинок дитини, але там сказали, що не потребують. А ось тут висять дитячі речі для карнавалу. Так і висять собі… Кому тут до карнавалів…» За кожну річ Мирослава звітує перед благодійниками: фотографує людину з тим, що вона вибрала, і записує у спеціальний журнал. Жінці допомагає Зоряна Гринишин, теж волонтерка за покликом душі. «Хтось мусить і це робити, – усміхається дівчина. – Мирослава присвятила цьому своє життя, то і я можу виділити бодай пів дня раз на тиждень. Іноді люди йдуть звідси зі сльозами – від щастя. Не мали нічого, а вийшли з пакунками. Заради таких митей я тут».

Наталя МОСТОВА