38-річний воїн 93-ї бригади Олександр Лосєв із Запоріжжя пів року тому втратив у бою обидві кінцівки. Зараз вчиться ходити на протезах. Добре тримається і багато жартує. Сміється, що тепер не будуть мерзнути ноги взимку. Сміється аж поки не згадує про бахмутські окопи і побратимів, більшість яких уже полягли або поранені. Навіть зараз, на протезах, Олександр все одно хоче повернутися до хлопців на передову, пише «Галицький кореспондент». 

Черевики полетіли зі ступнями

Тоді на годиннику було 13:40. Якби вискочив з укриття на кілька хвилин пізніше або раніше, можливо, того всього би не сталося – ця думка й досі мордує Сашка.

«Снаряд збив мене з ніг, як кеглю в боулінгу, – пригадує він. – Нічого не бачу – темно. Думаю, ну все – осліп. Заплющив очі і ще кілька хвилин боявся знову розплющити. Але то був просто дуже чорний дим. Далі перевернувся на спину. Дивлюся – ніг нема по кісточки. Черевики «полетіли» разом зі ступнями. Болю не відчував. Найперше, що зробив – перевірив, чи справна рація. Є зв’язок – є життя. Передав своїм, що «трьохсотий». Але не знав, чи прийдуть по мене – гатило з усіх боків. Наклав турнікет і надіявся на евакуацію. Думав про донечку і кохану жінку».

Дожартувався

Зараз Олександр вчиться ходити і багато жартує, найбільше про свої ноги:

«Сталось як сталося – нічого страшного, просто новий етап у житті. Та й взуття тепер легше буде знайти: маю вже не 46-й розмір, а 44-й. До війни часто жартував про свої довгі пальці на ногах, мовляв, у разі чого можна просто підрізати. Ну ось, дожартувався. Взагалі я знаю точне місце в Бахмуті, де лишилися мої п’ятки, може, ще якось вернуся туди».

Коли мова заходить про Бахмут і побратимів, Сашко стає такий хмурий, аж лице темніє. Опускає очі. Довго мовчить.

«Колись моя улюблена пора року була зима. Але після зими в окопах в Бахмуті ненавиджу її, – продовжує воїн. – Бахмут – це мороз, багнюка, сирість, безсонні ночі, пустка, обстріли, смерті… Але це також братерство. І воно безцінне».  

Більшість побратимів, з якими Олександр заходив на Бахмутський напрямок, а це біля пів сотні бійців, вже або загинули, або по лікарнях після поранення.

«Я ще довго бігав порівняно з іншими», – знову всміхається піхотинець.

Ноги виявилися задовгі

Пів життя Олександр працював електриком високовольтного обладнання на запорізькому заводі. А потім прийшла повістка. Майже одразу потрапив на Бахмутський напрямок.

«Починали ми з Кліщіївки, а я закінчив у Бахмуті, – усміхається боєць. – Знаєте, у лікарні багато міркував про це. І можливо, втрата ніг – найкращий варіант із того, що ще зі мною могло би статися на війні».

У день поранення Олександр втратив дуже багато крові – понад два літри. Коли клали на операційний стіл, він весь уже був помаранчевого кольору. Протягом чотирьох днів стан піхотинця стабілізували в лікарні в Дніпрі. Далі – до Івано-Франківська.

Аби зробити протезування, його ноги виявилися задовгі, адже снаряд відсік лише ступні. Тож Сашкові мусили ампутувати ще частину кінцівок. Далі почалася реабілітація в міській клінічній лікарні №1, де боєць перебуває і досі.

Олександр почав пробувати ходити вже на четвертий день після протезування – це дуже швидко. Каже, не міг просто лежати.

«Все залежить від людини, – говорить військовий. – Є хлопці настільки морально подавлені, що навіть не хочуть пробувати ставати на протези. Особисто я не бачу в цьому великої біди – до будь-чого можна пристосуватися і жити собі далі. Просто трохи по-іншому».

Міна дожене

Навіть зараз, на протезах, Олександр все одно хоче повернутися до хлопців на передову. Але, каже, треба реально оцінювати свої сили – аби не бути ні для кого тягарем.

Говорить, що одні з найважчих військ – піхота: втомлені руки-ноги, люди, які вічно зляться на погоду, грязюка на берцях, тверде ліжко в бліндажі і літри кави перед чергуванням, і за твоєю спиною – сотні життів.

«Коли кажуть, що на фронті починаєш звикати до загибелі людей, то це не так. Звикаєш до грязюки, але не до смерті», – додає боєць.  

Кричать про наступ ті, хто ніколи не ходив у наступ. А люте бажання бою триває рівно до першого бою. Чим більше військовий, який, ще навіть не доїжджаючи до фронту, лупить себе в груди і кричить, як буде ворога рвати зубами, тим більша ймовірність, що він «злиється» і навіть не вийде на позицію.

«Я таких надивився достатньо – пишуть відмову в останній момент. А ті, що дійсно «рвуть ворога зубами», просто мовчки йдуть і роблять все, що треба, – ділиться військовий. – Взагалі по-різному буває, війна ламає багато кого. При чому за одну секунду. Був один хлопець, в якого за плечами роки війни, потужний воїн, пройшов Соледар, Бахмут. А одного дня перемкнуло – сказав командиру: «Все. Досить. Не можу більше». Командир його послухав, бо поважав, поміг перевести в інший підрозділ».

Добре почуття гумору неабияк виручає на війні, каже Сашко. Без нього там ніяк.

«Якось під час мінометного обстрілу ми з побратимом лежали в окопі і тупо реготали, – згадує боєць. – Міни падали просто коло нас, але не розривалися. Чи браковану партію кацапам підсунули, чи просто щастило – не знаю, але ми сміялися. Бо інакше можна з глузду з’їхати – тебе гатять з міномета і ти нічого не можеш вдіяти: попаде або не попаде. Можеш, звісно, побігти, але немає сенсу – все одно не добіжиш, бо міна точно дожене». 

Завдяки кому розслабилися?

Сашко каже, що в тилу найдужче дратує, коли бачить, як чорні від горілки військові рвуть на собі сорочку з криками: «Я воював».

«Багатьох побратимів злять масові гулянки, – продовжує піхотинець. – Але в принципі ми саме за це і воюємо – вільне, нормальне життя. Нехай гуляють, лиш би тільки не кричали, що «ми вас туди не посилали». Нехай подивляться на міста, куди дотягнувся російський чобіт. Пустка і розруха. Взагалі люди в тилу потрохи забувають про війну. Почуваються спокійніше, розслабилися, «права качають», коли повістки їм дають. А завдяки кому розслабилися? Завдяки нашим хлопцям, які вже лежать у землі. А дехто досі на землі – навіть не похований». 

Майже щодня Олександр виходить трохи погуляти в парку чи біля озера. Коли в шортах, люди реагують по-різному. Хтось підходить дякує, інші відвертаються.

«Якщо чесно, мені все одно, – усміхається боєць. – Подякували – дуже приємно. Відвертають голову – це особиста справа кожного». 

 

На лівій руці Сашка плетений браслет – кохана подарувала, коли йшов на війну. Жодного разу відтоді не знімав. Каже, то оберіг. Коли вернеться додому, вони одружаться.

Наталя МОСТОВА